- найдовша печера на Україні носить назву «Оптимістична» і знаходиться на Поділлі - це гіпсова печера на глибині 20 м, протяжністю понад 230 км. Вхід до неї розташований поблизу села Королівка Борщівського району Тернопільській області. Це найдовша гіпсова печера у світі і друга за протяжністю, - вона поступається лише Мамонтовій печері в США...
У пафосних промовах про те, що на Майдані народжується українська нація є чимала частка істини. Пояснюю, чому.
Такі рухи як Майдан, - це чудовий приклад громадянської самоорганізації, солідарності й активної боротьби за певні цілі, які учасникам цієї боротьби здаються надзначущими і надцінними.
Ось як, наприклад, виглядає приклад такої мобілізації та солідарності з боку - очима одеської журналістки з проросійського телеканалу і з відповідними поглядами:
«На Західній Україні, в одному з великих сіл Львівської області, відчуття тотальної мобілізації. У церквах дзвонять дзвони, з числа тих, хто відправляється на Київ формуються мало не батальйони. Ті, хто поки самі не їдуть, ящиками приносять яблука, сало і мед - щоб ті, хто їде, везли з собою. Лікарі в санаторії попереджають пацієнтів, що, можливо, частина з них візьме відпустки за власний рахунок і теж поїде до Києва».
При цьому якість цих цілей ми навмисно не оцінюємо і не аналізуємо, для нас зараз важливе інше.
Чим сьогодні є нинішнє українське суспільство? Воно розколоте. Але не два протиборчі табори, кожен зі своїми цілями і цінностями, як нас запевняють недалекі пропагандисти. Ні, - воно розколоте на дві приблизно рівні половини, одна з яких вже давно отримала власну суб’єктність, а друга - ні. У підсумку, перша половина бореться за другу, успішно втягуючи її у вир свого проекту і асимілюючи найбільш активних мешканців «болота».
Що це означає? З аморфної української маси виокремився активний суб’єкт, який вже визначився з геополітичним вектором, з образом бачення української нації і держави. У нього є власний Проект, він знає, куди вона [нація] хоче і навіщо. І він штовхає все інше суспільство до своєї мети. Штовхає наполегливо, методично, не перший рік.
У цієї половини суспільства, в свою чергу, є свій авангард, активна меншість, яка має велику пасіонарність у відстоюванні свого вибору і нав’язуванні його іншим, який спирається на потужну інфраструктуру, від лідерів нагорі, до піхоти внизу, має відшліфовані механізми внутрішньої та зовнішньої комунікації та самомобілізації, має ЗМІ та НГО. Має потужні смисли, що володіють привабливою силою для тих, хто визначився.
Саме тому перемога «Майдану», якщо розуміти його не як конкретне стояння на барикадах саме зараз, а як розгортання в часі певного великого і цілісного проекту націбілдінга - це не питання дискусії, а питання лише часу. Той, хто чітко розуміє, чого він хоче, має мету, інструментарій для її досягнення, енергію для її відстоювання і терпимість до деяких поневірянь і незручностей в ім’я цієї мети, той, нарешті, хто має достатньо агресії і напору для того, щоб залучати інших в свою віру, неминуче переможе. Він може відступити зараз, але при першій же можливості «барабани революції» застукають знову. Так буде доти, поки вони не відчують межі експансії. і не зіштовхнуться з жорстким опором іншого усвідомленого проекту, який встановив саме в цьому місці свої кордони.
Темна сила - «Беркут»
А другого такого центру сили, альтернативного проекту, в Україні на даний момент немає. Всі ці проросійські рухи - це Мотрині яйця. Населення на південному сході - це болото. На болото не можна спиратися. Все те, що на сході є більш-менш активне і готове виходити боротися - воно вже так чи інакше втягнуте у вир прозахідного вектора, інтегроване в прозахідний проект. І саме тому, коли на сході з’являються молоді люди з амбіціями, то природно, вони спочатку, ще з університету, націлені на інтеграцію саме в цей проект. Тому що він більш прогресивний і дає їм більшу можливість для самореалізації. Саме тому для молодих луганських журналістів є мрією поїхати до Львова. Це якась культурна Мекка, наочна картинка того, як повинна виглядати ідеальна Україна того проекту, в який втягнуті ці молоді луганські журналісти. Львів’яни ж, які їдуть на Донбас, їдуть туди з почуттям внутрішньої переваги, їдуть долучати неофітів до свого великого проекту.
Природно, в ситуації реального протистояння, коли з одного боку ми маємо активний і готовий до нав’язування власної точки зору суб’єкт з потужною мотивацією і серйозним цілеспрямуванням, а з іншого - аморфне болото, то питання про те, хто переможе, немає. Болото перемогти не може. І його поразка - це лише питання часу. Якщо одна частина суспільства «майданить» за свої цілі, а інша - «працює», то з математичної неминучістю «працююча» частина населення буде жити за тими правилами і в тій реальності, які для них вимайданить активна меншість.
По-іншому не буває.
А тепер пас охоронцям і борцям за стабільність.
Якщо Майдан, як ми вже з’ясували, - це авангард сформованого народу, то що ж його супротивники? А супротивники Майдану - це дуже цікаві люди. На словах апелюють до якихось «мас» на південному сході, які повинні піднятися і «змести коричневу нечисть», а на ділі, в реальній практиці, спираються не так на маси (яких просто немає), а на реальний «Беркут» і внутрішні війська. Ось «Беркут», на відміну від «мас південного сходу» має свою суб’єктність. І залежно від ситуації може як зберегти лояльність режиму, так і знайти собі нового роботодавця. З Майдану, наприклад.
Болото
Супротивники Майдану мислять в рамках охоронної логіки і саме тому вони програють, і будуть програвати і далі. Громадянська самоорганізація, здатність кинути роботу, навчання, бізнес, заради стояння на площі і боротьби за якісь абстрактні й ілюзорні цілі - все те, що є безсумнівним плюсом Майдану, що забезпечує його перевагу в боротьбі з владою, - хранителями сприймається як жахлива єресь, яку необхідно при першій же можливості знищити, як відхилення від норми.
Норма - це працювати. Не мітингувати, не жити в наметі на центральній площі, не стояти на барикадах. Стояти в стійлі. А ідею захистять «Беркут» і внутрішні війська.
Природно, що при такому підході на стороні хранителів в момент настання «Години Х» неминуче виявляються не організовані і готові стати під рушницю маси, а аморфне болото, яке сидить удома і прожовуючи бутерброд проклинає Майдан і чекає, «коли ж, нарешті, влада все це розжене». А між тим, владу, що залишилася наодинці з організованим народом, «Беркут» не врятує. Точніше, може врятувати ненадовго. І коли настане перелом, у влади будуть зовсім інші цілі і завдання, ніж захищати обивателя-лояліста і його пам’ятники від гніву революційної натовпу.
Замість того, щоб сприяти самоорганізації своїх прихильників, заряджати їх ідеєю і всіляко заохочувати готовність до ілюзорного бунту, опоненти Майдану проклинають тих, кому зайнятість на роботі не заважає боротися за свої ідеї. Або ж стають під прапори влади, прекрасно розуміючи, що влада не буде вирішувати питання, які цікаві супротивникам Майдану. Вона буде вирішувати власні питання, а не боротися за «возз’єднання», «перемогу “руського міру” в Україні», або входження до Митного Союзу.
Так що шанси успішно протистояти «Майдану» у його супротивників з’являться лише тоді, коли за ними буде стояти така ж маса людей, готових покласти болт на роботу, навчання і бізнес заради кількох тижнів стояння на площі і вуличного протистояння з владою.
Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема.
Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час.
Їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.” Олександр Довженко
Актуально
29771 перегляд
Публiкацiї за темою «Політологія»:
