Актуально
20307 переглядів
 |
Нинішню епоху найпростіше охарактеризувати словами Юза Алешковського з недавнього інтерв'ю: «П...ц парадигмі». Саме так називається стан, при якому порядна людина не може зайняти жодну з позицій — усі вони скомпрометовані. При християнському підході до історії — і своєї власної, і всесвітньої, і навіть кредитної — треба обов'язково бути кращим за свого ворога і тим перемагати. А в сьогоднішньому світі усі прагнуть стати гірше опонента, опустити планку, зіграти на зниження. Це стосується будь-яких протистоянь. Ким краще бути у в'язниці — доглядачем чи зацькованим в'язнем? Ніким не краще. Краще не потрапляти до в'язниці.
І от коли Україна штучно заганяє себе в глибоко помилкове протистояння — із Росією чи бути з Європою? — вона, мені здається, робить настільки ж тяжку й безглузду помилку, як величезний відсоток російських інтелігентів, що намагаються сьогодні хоча б собі відповісти: ми за більшовиків чи за комуністів? За Насраллу чи Ольмерта? Їм невтямки, що російським інтелігентам задаватися цим питанням узагалі не варто доти, поки не прийдеться, — у самому крайньому випадку, — розплачуватися за особисту приналежність до іудеїв чи мусульманам. А поки триває ця суперечка неслов'ян між собою, наша справа - сторона: нікому тут не можна приписувати моральної правоти. Її немає. Суперечка — територіальна. І не треба говорити про те, що Ізраїль — оплот християнської цивілізації на Сході, як пише американський політолог Аріель Коен. Це абсурд, і він сам відмінно розуміє, що слово «іудеохристиянський» — узагалі ж оксюморон. В Ізраїлі християн не так уже й багато, і не вони визначають обличчя країни.
Так і Україна, на жаль: більша частина нинішньої еліти дотепер не зрозуміла, що головна особливість нашого часу — однакова приреченість усіх великих конклавів, комплотів, консорціумів і інших великих батальйонів. Сучасна Європа дуже швидко крокує до загибелі; те, що відбувається в Росії, Солжєніцин стосовно до 1917 року визначив як лійку. Наш опонент усе гірше — ну так і ми будемо відповідати ще брудніше; у результаті взаємне знищення сторін стає справою декількох років, якщо не місяців. Тоді так взаємно знищувалися російські державники й революціонери, а підхопили владу треті, найбільш цинічні: більшовики, нікому до того часу не відомі. Так сьогодні взаємно знищуються політкоректні європейці і радикальні ісламісти. Так само сьогодні, у відповідь на зовнішні виклики, безупинно підставляється Росія: наші яструби підняли голови, і, у повній відповідності з російською традицією, агресія поки зганяється на власних громадянах. Тому що випускати її зовні поки страшно. Не в тій ми сьогодні кондиції, щоб потрясати ядерним кулаком. Але ось усередині всю західницьку опозицію вже затисли, і таке брязкання зброєю йде на всіх ідеологічних фронтах так, що слухати нудно. Подібні амбіції при незначній, прямо скажемо, амуніції наводять на смутні міркування. Але ж це видно тільки зсередини.
Те, що Росія в черговий раз самовідтворюється, — зрозуміло, здається, і в Україні. Те, що Європа сьогодні зовсім нежиттєздатна, — підтверджується всім ходом недавньої історії; ні нинішня європейська культура, ні ідеологія, ні навіть економіка не вселяють особливих надій. Те, що робилося у Франції минулої осені, може повторитися в будь-який момент. Нинішня паніка в Англії (слава Богу, теракти в літаках попереджені) теж свідчить про дуже сумний стан справ. Європа розплачується сьогодні за роки «соціальної держави», за юрби халявщиків, за непродуману міграційну політику, ідеологічні й філософські спекуляції, колабораціонізм лівих і тупість правих — словом, це не найбільш надійний союзник. Що буде з Америкою, що вже замахується на Іран і Сирію в пароксизмі месіанства, — теж поки не цілком зрозуміло, хоча там, принаймні, з інтелектом і пасіонарністю справа поставлена краще, на відміну від Євросоюзу. При цьому формально і Росія, і Європа зараз переживають не гірші часи — економіка начебто б цілком міцна, криз ніщо не передвіщає... але ж кризи не від економіки залежать, ось у чому лихо. Навіть на фоні нафтового буму люди в сьогоднішній Росії живуть погано. Голодно, безнадійно, нудно. І тенденції у країні — лише погромні, бо ж найзліша злість — завжди від нудьги.
От я і думаю: із чого б це Україні вибирати, до якого «Титаніку» на буксир попроситися? Пливуть вони приблизно в один бік, тільки айсберги в них різні. Україна — не найменша країна в Європі. І хоча вона серйозно ослаблена затяжною кризою, вплив її може стати домінуючим. Може, їй спробувати не чіплятися до інших, а зайнятися собою? Спробувати сформулювати — і сформувати — нову національну ідентичність. Запропонувати людству своїх філософів, економістів, художників, — а не орієнтуватися на чужі зразки. Справа в тому, що в умовах повної компрометації всіх мислимих і немислимих цінностей треба займатися створенням власних. Усе це на перший погляд збігається з ідеями чучхе — північнокорейської опори на власні сили. Але ж в ідеях чучхе багато здорового глузду, коли не віддавати їх у руки фанатичних комуністів. Зрозуміло, ізоляціонізм — небезпечна дурість, і ніхто до нього Україну не закликає. Треба жити по-китайському — добре ставитися до усіх (у душі, можливо, цей добрий стосунок осміювати й думати зовсім інакше), а при цьому скажено зростати. Так, щоб в один прекрасний день усіх зробити. Не шляхом прямої агресії чи грубої конкуренції, — Мао на цьому провалився дуже показово, — а от власне формуванням національного характеру і такої держави, яка б цей характер враховувала. Ми в «Профілі», власне, це і намагаємося зробити, — зрозуміти, що таке українська ідентичність. Зокрема, мені з боку здається, що для України найбільш нормальна ситуація - це безвладдя, чи, принаймні, криза влади: Запорізькою Січчю теж ніхто особливо не керував, усі гомоніли, закликали, сперечалися — але в кризовий момент мобілізовувалися. Український начальник ще дурніший й впертіший московського, але український підлеглий хитріший і талановитіший за будь-якого начальника — може, їм краще не зустрічатися? Може, поки влада в кризі, кожен спокійно знайде собі справу по душі? Хто — працювати без зайвих указівок, хто — красти (але хоча б не під приводом відродження державності), а хтось — будувати нові намети на Майдані. От про це, а заодно і про формування нових брендів, варто подумати. Україна не повинна сьогодні бути ні європейською, ні російською. Ясно ж, що Європі вона особливо не потрібна, — Європа легко її здає при перших же спробах російського шантажу, та й не люблять там гастарбайтерів (із цього розряду держав Україна вибереться ще не швидко). А Росії вона, звичайно, потрібна, — але от чи потрібна самій Україні така потреба? Чи хочеться їй бути черговим оплотом російського самоствердження й домінування? Що краще — бути презирливо викинутою за борт - чи розчавленою в обіймах? За кого краще виходити бідній дівчині — за багатого заморського купця чи бідного сусідського бандита? Так хто ж її, сердешну, загнав у такий нерозв'язний вибір! За хлопця зі свого села треба виходити, тільки виховати спочатку цього хлопця, як виховували гоголівські дівчата своїх непутящих, але палких Вакул.
На жаль, я не бачу поки жодного руху до себе, у власну глибину; інтелектуальна убогість сучасного українського суспільства разюча. Замість того щоб створити націю, що поєднає київський інтелект із полтавською хитрістю, донецьку енергію зі львівською культурою, а хоча б і східну приблатненність із західняцькою пихою, — усі воліють оглядатися на чужі рецепти і завзято, з істинно українською безкомпромісністю повторювати чужі помилки. Але ж в України бували періоди, коли вона була собою. Я розумію, що все сказане тут звучить утопічно. Але в історії збуваються тільки утопічні проекти: будьте реалістами — вимагайте неможливого! Нехай в України буде скільки завгодно своїх проб і помилок, провалів, злодіїв і чого хочете. Але нехай це будуть українські провали й злодії, а не європейські обноски чи російські залишки.
Один великий російський поет писав у вірші про страшний суд: «Група вісім, на вихід — і строєм у себе, тому що Царство Боже — у вас!» У нас цей заклик не був почутий. У Росії сьогодні теж проблеми з національною ідентичністю. І ніхто не хоче робити цілеспрямованого творчого зусилля з їхнього вирішення. Але в Росії — у силу її величезності — розплата може наступити не так скоро і буде за своїми наслідками набагато катастрофічніше.
Українська національна катастрофа — за російським чи європейським зразком — може бути не настільки травматичною: не з такого високого постаменту прийдеться падати. Але й відбудеться вона в куди більш близькому майбутньому. Якщо Україна як і раніше буде дивитися на Захід чи на Схід, у жаху відвертаючись від найбільш необхідної сьогодні речі — від дзеркала.
Публiкацiї за темою «Політологія»:
