Актуально
20291 перегляд
|
Лідія Буцька, психолог |
- З 24 листопада у нас щотижня був новий рівень подій. Спочатку вночі побили студентів, потім вдень - багатьох людей, в тому числі і журналістів, показово розбиваючи камери, голови. Потім стріляли пластиком, потім - свинцем. Потім почалися військові дії. Скажіть, будь ласка, як нормальна психіка бореться з цими стресами? Які у нас є захисні механізми, що нас ще тримають на плаву?
- Перш за все, один із захисних механізмів - це невіра в те, що відбувається. Більшість людей, беручи участь у цих подіях або бачачи їх з боку, до кінця не вірять, що це відбувається в реальному житті. Це теж - захисний механізм.
Другий захисний механізм, який включається, - це об’єднання людей навколо спільної проблеми. Це взаємна підтримка, взаємне братство. І єдність, і зближення є ще одним потужним соціальним захисним механізмом.
Наступний захисний механізм - це все-таки короткочасність, оскільки ці явища короткочасні і нетипові. Психіка здорової людини дуже швидко від них позбувається, формуючи надію на те, що ось, це сталося, але завтра вже цього не відбудеться, і ми зможемо з цим якось боротися.
- ...І тут через тиждень трапляється ще щось на рівень серйозніше.
- За цей час ми вже до цього стресу встигаємо підготуватися. І здорова людина зі здоровою психікою формує захисну програму у вигляді концептуалізації цього явища. Вона усвідомлює, що це було за явище, з чим воно пов’язане, чим воно було викликане і як вона буде справлятися з цим явищем, якщо воно повториться.
По суті, ми ще не вийшли на той рівень дезатадпатціі, до якого веде ось такий масований психофізичний стрес. В даний момент ми якраз ще перебуваємо у фазі пристосування до того, що відбувається.
- Наскільки віддаленими можуть бути наслідки такого посттравматичного шоку? Наприклад, людина вчора побачила, що вбили першу людину. Через тиждень вона побачила десять трупів на Майдані, ще через тиждень виявляється, що "зелені чоловічки" ходять по Криму і Путін каже, що це - не його солдати. Людина ходить, вона посміхається, вона працює, спілкується з рідними. Скільки може тривати посттравматична відстрочка?
- По суті, з цього стану люди не виходять ніколи. Я спілкуюся з колишніми афганцями. Люди не виходять з цього стану. Воно запам’ятовується назавжди. Інша справа, що просто відбувається адаптація, перемикання.
Найголовніше - це включити ці спогади в своє подальше життя. Включити їх, не викреслювати. Багато психотерапевтів кажуть: "Ти повинен забути це". Ні, забувати ні про що не можна. Потрібно визнати, що це є, що у тебе був стрес, що ти не приймаєш подібну ситуацію. І далі жити з тим, що вже відбулося.
- А якщо це відбулося і людина думає "я не хочу в це вірити, я не хочу це приймати", то як їй з цим жити?
- Треба прийняти. Що значить "я не хочу приймати"? Це як "я не хочу приймати, що я старію" або "я не хочу приймати, що моя дитина виросла". Ось приходить осінь, а я не хочу приймати осінь, я хочу залишитися в літі. Це - патологічна форма реакції на події. Насправді, потрібно прийняти. Знайти позитивні сторони цієї осені, цієї події.
Так, ми пережили стрес, ми побачили смерть, це сталося в нашій країні, в нашому місті, в якому ми жили безпечно. Ми ніколи не могли уявити собі, що на Хрещатику може статися щось подібне - і раптом Хрещатик обагрений кров’ю молодих людей.
Це величезний стрес, неймовірний для нас всіх стрес. Але так, ми визнаємо, що це було. Це відбулося.
Що ми хочемо? Ми хочемо, щоб це не повторилося. Значить, нам потрібно перейти на стан логіки, холодної логіки і зрозуміти, що призвело до цього. Як я взяв участь у цьому? Міг би я якось уникнути цього, змінюючи якимось чином поведінку мого попереднього життя? Гіпотетично - так. На той момент - ні. Визнати, що ні, дійсно я ніяк не міг вплинути, але зараз я вже можу вплинути, тому що у мене є той досвід, якого не було.
Так, ми, пережили дуже важкий стрес. Ми його пережили, ми його проаналізували, ми його концептуалізували, ми стали набагато сильнішими. Ми отримали дуже багато позитивного з цієї ситуації. Насамперед, ми почали розуміти, хто є хто.
Ми починаємо вірити один одному. Ми розуміємо, що в цій країні ми можемо вижити без грошей, тільки завдяки тому, що ми будемо підтримувати один одного своїми діями. Що ми можемо ділитися, і в цьому і полягає наше величезне щастя. Тому що ми приходимо на Майдан не заради того, щоб взяти. А заради того, щоб віддати. Ось це і є той досвід, а такий досвід коштує величезних зусиль людей.
- З приводу кримської ситуації. Йде начебто і не війна, тому що немає пострілів, ніхто не загинув (інтерв’ю було взято до загибелі українського військового. - Ред.). Вже кілька тижнів суспільство перебуває в ситуації, коли ніхто не знає, що робити. Як це впливає на суспільство? Чим ця ситуація відрізняється від того, коли вже щось сталося і ми реагуємо? Тут нас, виходить, тримають на спусковому гачку.
- Це хронічний стрес - дійсно дуже потужний психотравмуючий фактор на даний момент.
У даній ситуації, як і в будь-якій особистій, потрібно навчитися виходити за межі цієї ситуації. Коли ми виходимо на рівень планетарного бачення цієї ситуації, ми розуміємо, що в даному випадку це - тест для всієї планети.
- На що?
- Є країна Україна, досить миролюбна, що не приносить нікому шкоди, дружелюбна, в якій раптом у якийсь момент відбулися події, і народ цієї країни захотів відстояти своє право жити за своїми власними законами. Справедливо, чесно. І навколо знаходяться інші держави. Ціла планета. І от знову на нас йде агресія і нас знову намагаються увігнати в ті ж дитячі штанці, з яких ми тільки-но вилізли - і взагалі, ми вже з них виросли.
По-перше, це - тест для нас. Що ми - як держава, як народ - будемо зараз робити. З одного боку, бачу, що ми ще більше об’єднуємося. Багато українців центральної України заговорили українською мовою. Ми стали більше цінувати нашу українську культуру. Творчість, пісні. Чому? Тому що ми розуміємо, що нас можуть цього позбавити.
Ми розуміємо, що шляхом чвар, сварок з тими, хто мислить інакше, але є громадянами України, ми не вирішимо цю ситуацію, тому у нас збільшується частка толерантності. Ми готові брати, вести діалог з тими, з ким колись ми його не могли вести. Ми готові говорити: так, добре, я розумію тебе, тобі ось це і це не подобається, але скажи, що тобі подобається. Давай робити разом.
Погодьтеся, всередині росте не агресія, а зростає рівень прийняття інших людей, інакомислячих. Ми готові брати, ми готові ставати на їх позицію, ми готові думати так само, як вони тільки лише для того, щоб бути разом. Це як психотерапевтична група.
І друге - це дійсно випробування для світу, наскільки ці держави здатні допомогти державі в центрі Європи. Наскільки вони здатні допомогти цій державі вирости, відстояти свою культуру, свою самостійність і при цьому його не з’їсти. Така "перевірка на вошивість" свого роду.
- Зараз у Києві багато хто стурбований питаннями, скільки в місті бомбосховищ. Збираються "тривожні рюкзаки". В аптеках вже складно знайти ліки, які повинні бути в тривожному рюкзаку на перший випадок. Розробляються "шляхи відступу". Що з цього дійсно потрібно робити, а чого робити не потрібно?
- Перш за все, не можна боятися. Не треба. Страх смерті природний, але потрібно відпустити цю ситуацію, тому що чим більше ти боїшся і знаходишся в паніці, тим більше стресу ти створюєш для себе і своїх близьких. Ми, люди - істоти суспільні, ми популяційні. Ми в якійсь мірі існуємо на рівні життя стада. Так от, стадо, інфіковане страхом, вмирає дуже швидко від самого страху. А стадо, яке готове просто взаємодіяти правильно, піклуючись про виживання кожного з членів своєї популяції, виживає.
- Де грань між турботою про свою дитину, про свою популяцію і панікою?
- Грань в тому, що ти дбаєш про свою дитину так само, як про дітей інших людей. Не виділяючи своєї дитини, себе і своїх близьких з тих, хто тебе оточує.
- Як раціоналізувати цю ситуацію? Що виправдано, а що занадто?
- Уявімо собі, що настає ось така екстремальна ситуація. Зібрав ти рюкзак... Ти можеш вибігти і без нього. І його у тебе не буде. Ти будеш без документів, ти одягнеш те, що буде під рукою. Куди б ти не виїхав, в будь-якому місці тебе може наздогнати ця ситуація. Наздожене вона тебе зненацька, і в будь-якому випадку тобі потрібно буде її вирішувати тут і зараз. Тому я - за внутрішнє самотренування, тренування свого фізичного і духовного тіла.
Перше - це не надумувати собі того, чого поки немає. Або не вигадувати. Думка матеріальна. Тому чим більше ти надумуєш собі складних, трагічних ситуацій, тим більше ймовірність, що вони відбудуться саме з тобою.
Друге - відпустити цю ситуацію. Ми всі смертні. Смерть - це природний стан життя. І не потрібно до неї прагнути. Але не потрібно її й боятися. Вона постійно поруч. Ось в цю секунду ми з вами розмовляємо, а десь помирає людина. І при цьому ми з вами мирно розмовляємо.
Тепер з приводу страху. Людський організм - дуже потужний і ефективний. І яке рішення в тій чи іншій ситуації ухвалить наша підсвідомість під впливом стресу, ми не знаємо. Треба просто бути відкритими у своїй підсвідомості і вірити, що вона ухвалить правильне рішення і нас врятує.
Що може нас усіх врятувати - це не кількість запасеної їжі, ліків, одягу, а людський фактор. Тому що в будь-який момент ти можеш опинитися без нічого, але поруч можуть бути люди, які тобі допоможуть. Тобто, перш за все, ти повинен бути налаштований на те, що ти допоможеш кожному, хто до тебе звернеться. Сам ти повинен бути готовим допомагати іншим.
Згадаймо Майдан. Коли ти сидиш вдома за комп’ютером, ти переживаєш набагато більше, ніж коли ти знаходишся там, допомагаючи іншим, підносячи коктейлі Молотова, вибиваючи бруківку, розносячи молоко по цим форпостам. Ти вже не боїшся, тому що ти вже віддаєш, ти створюєш щось таке для інших, і це тебе надихає. Ось це основне. Потрібно розуміти, що в цій ситуації, перш за все, потрібно залишатися людиною.
З Лідією Буцькою спілкувалася Ніна Кур’ята
Публiкацiї за темою «Психологія та стосунки»:
