Актуально
30605 переглядів
 |
Після інавгурації новообраний президент Петро Порошенко анонсував готовність до поступок «населенню Донбасу», що загалом ідуть у річищі російських вимог і мають полягати в особливому статусі російської мови та заміні призначуваних центральною владою голів місцевих адміністрацій (як районних, так і обласних) на обрані радами відповідних рівнів виконавчі комітети. Причому всі ці зміни мають відбуватися після їх переобрання на дострокових виборах.
У нинішніх умовах значною є загроза, що на таких перегонах перемогу здобуде у кращому разі помірковане крило сепаратистів. Щонайменше в усіх тих районах та містах обласного підпорядкування, які й зараз не контролює центральна влада, бо їх жителі здебільшого лояльні до терористів. 90% громадян тут традиційно голосували якщо не за ПР, то за КПУ, ПСПУ Вітренко чи інші нібито опозиційні, але при цьому проросійські проекти. Нинішні соціологічні опитування також зафіксували антиукраїнську більшість у вигляді прихильників або відокремлення від держави, або федералізації (що в їхньому уявленні так само є максимальним дистанціюванням від її решти). Прихильників двох названих варіантів зміни статусу регіону, за даними соціологів, на Донбасі в березні – квітні було понад 80% серед усіх опитаних. Проукраїнська меншість тут, звісно, є, щоправда, обмежена тими 5–10%, які традиційно підтримували демократичні проєвропейські сили, однак ніколи не визначали політичних настроїв краю.
Можна шукати і знаходити причини такого становища: специфічний етнічний склад населення, більшість котрого в містах обласного підпорядкування як Донецької, так і Луганської області становлять або росіяни, або українсько-російські «метиси», що мають російську культурно-ідентифікаційну основу і сприймають нашу країну лише як варіацію Росії; інформаційне гетто, яке особливо чітко давалося взнаки на Донбасі в усі роки незалежності, підвищений вплив російських та місцевих промосковських, автономістських («донбаських») за своєю суттю ЗМІ; породжена впливом цих факторів уперта підтримка більшістю населення режиму Януковича, несприйняття Євромайдану та його наслідків тощо. Так само очевидно, що центральна влада (і екс-президент Кучма та інші колишні очільники це публічно визнають) усі 23 роки навіть не ставила за мету посилення присутності Української держави в регіоні ані в інформаційно-пропагандистському, ані в кадровому плані. Вочевидь, цілком хибно сподіваючись, що такий підхід допоможе уникнути сепаратистських настроїв, хоча насправді він їм лише сприяв.
Та хоч би якими були причини, вони не змінюють ситуації в регіоні. Тож, готуючись у цих умовах укотре визнати за Донбасом право на фактично окреме від решти країни життя, лише формально в її складі (а саме про це свідчать ініціативи новообраного президента), слід бодай ужити заходів, які дали б змогу вивести з-під контролю місцевих сепаратистських кіл ті частини Донецької та Луганської областей, що свого часу цілком штучно були включені до їх складу і ще можуть бути збережені як загалом українські території.
Такий різний «Донбас»
Сучасний Донбас наразі поділяється на кілька чітко помітних мікрорегіонів. Так, узяли участь у президентських виборах 25 травня й лояльно ставляться до сил АТО більшість мешканців північної (слобожанської) частини Луганщини, що включає в себе 10 районів, лояльне до сил АТО населення прилеглих до них районів Донецької області: Краснолиманського, Слов’янського та Олександрівського (останній також узяв участь у виборах). Схожа ситуація в західних Добропільському, Красноармійському та Великоновосілківському районах із міськрадами обласного підпорядкування Добропілля, Красноармійська, Димитрова (розміщені всередині названих районів), де також відбулися вибори 25 травня. Як відомо, пройшло голосування, хоч і спостерігається певна активність банд терористів, також у Приазов’ї, до якого належать місто Маріуполь та низка прилеглих районів (Першотравневий, Володарський, Новоазовський, Тельманівський, Волноваський).
Водночас деякі частини цих областей центральна влада переважно не контролює. Це Артемівський і Костянтинівський райони Донеччини та Попаснянський – Луганщини, які нагадують північні, одначе зі своєю особливістю: на їх території є численні анклави із середніми та великими містами, де жителі лояльні до сепаратистів. Мова про міськради Артемівська, Краматорська, Дружківки, Костянтинівки, Сєверодонецька, Лисичанська та Рубіжного, які мають у 5–10 разів більше населення, ніж довколишні сільські україномовні райони.
Найгірші справи у наших силовиків і водночас найбільша підтримка сепаратистів населенням, міліцією, місцевою адміністрацією спостерігається в решті Донецької області (переважно це міськради, що злилися в одну суцільну промислову агломерацію: Донецька, Єнакіївська, Горлівська, Шахтарська, Дзержинська, а також Ясинуватський, Мар’їнський, Старобешівський, Амвросіївський та Шахтарський райони). Аналогічна ситуація в південній частині Луганської області (знову ж таки, це переважно міськради, що об’єднують селища гірників, а також райони Луганщини на правому березі Сіверського Дінця і Станично-Луганський на лівому). Повідомлення звідти красномовно свідчать, що українські силовики почуваються там як на ворожій території, із труднощами утримують лише окремі важливі об’єкти й частину прикордонних пунктів пропуску.
Загалом у не контрольованій українським урядом частині Донеччини проживає близько 3 млн осіб (без урахування оточеного Слов’янська), Луганщини – 1,9 млн. Площа таких земель у межах останньої становить 11,7 тис. км² (43,9% області), на Донеччині – 13,4 тис. км² (50,6%). У двох областях Київ контролює 28 тис. км² (52,7%), сепаратисти – 25,1 тис. км² (47,3%). Однак на території, де саме вони почуваються господарями, припадає 74% мешканців (4,9 млн із 6,6 млн), а на ті, які утримує центральна влада, – 16,6% (1,1 млн), в умовно контрольованому Києвом Маріуполі проживає 0,5 млн (7,6%). Ще понад 0,1 млн – в оточеному силовиками Слов’янську.
Попри те що за територіальну цілісність України висловлюється чимало російськомовних жителів Донбасу, все-таки спостерігається очевидна закономірність. На територіях, де не відбулося виборів і які фактично не контролює центральна влада, частка громадян, котрі під час перепису 2001 року назвали рідною мовою українську, становить заледве 20%, а відсоток тих, що визнали такою російську, більший, ніж у Криму. Натомість у районах на півночі Луганської та Донецької областей, підконтрольних урядові, де вибори відбулися з найвищою для регіону явкою і де спостерігається значна підтримка сил АТО серед місцевого населення, частка мешканців, які під час того самого перепису назвали своєю рідною українську, навпаки, перевищує 80%.
Контури нового адмінподілу
Таким чином, критична ситуація, що склалася на Донбасі впродовж останніх місяців, засвідчила всі внутрішні відмінності між окремими територіями, а також штучність адміністративного поділу, запровадженого ще за сталінських часів. Він ґрунтувався на прив’язці теренів УРСР до великих міст, що мали стати їх адміністративними центрами й водночас опорними пунктами Москви на українській території. При цьому ігнорували, а то й свідомо намагалися знищити історичні, етнолінгвістичні та соціально-економічні особливості.
Основою створеної 1932 року «великої» Донецької області (із якої потім виокремили сучасну Луганську) стали райони специфічної шахтарсько-селищної промислової урбанізації в місцях видобутку кам’яного вугілля (центральна смуга сучасних Донеччини та Луганщини), серед населення яких традиційно дуже великою була частка російськомовних переселенців із інших регіонів царської імперії/СРСР. Проте ці землі охоплювали менш ніж половину обширу «великої» Донецької області й були «доповнені» за рахунок двох прилеглих територій.
З одного боку, до них доточили переважно аграрні україномовні північні райони (сучасна північ Луганщини, кілька районів Донеччини неподалік Слов’янська), що історично завжди були частиною української Слобожанщини (а пізніше створеної на її території Харківської губернії). Із другого – також аграрні райони Приазов’я на півдні, що історично мали етнічно строкате населення (тут концентрувалася численна громада так званих приазовських греків, центром яких був Маріуполь). У результаті радянської національної політики російська як «мова міжнаціонального спілкування» стала основною для греків, а будівництво великих промкомбінатів у Маріуполі та пов’язане з ним переселення жителів Центральної Росії перетворили колись аграрний південь Донеччини на переважно російськомовний регіон. Водночас осередками русифікації на аграрній півночі Донецької області стали новостворені індустріальні анклави – центри важкого машинобудування Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка. Саме вони нині стали опорними пунктами терористів, хоч україномовна більшість населення навколишніх сільських районів – Олександрівського, Краснолиманського, Слов’янського – переважно лояльно ставиться до сил АТО.
При наявних демографічних пропорціях між різними складовими Донбасу в його нинішньому вигляді немає підстав сумніватися, що за результатами проведених нині дострокових місцевих виборів та впровадження пропонованої Петром Порошенком реформи самоврядування якраз більш або менш сепаратистськи настроєні політики здобудуть усю повноту влади в краї. А відтак перетворять російську на єдину офіційну для всієї підпорядкованої їм території, дискримінуватимуть україномовне населення не менше, ніж це робиться зараз у Криму, й остаточно зведуть перебування Донбасу в складі України до формальності, що створить передумови для його виходу зі складу держави за першого зручного приводу (як-от небажані для Москви зміни у внутрішній чи зовнішній політиці). Після обіцяного Порошенком «плану вмиротворення» в Києва фактично не залишиться механізмів, а тим більше політичної волі, щоб цьому протидіяти.
Тому в умовах, коли «вмиротворення» Донбасу якщо не де-юре, то де-факто передбачатиме автономний статус, адміністративно-територіальний переділ просто необхідний. Адже залишити в цих умовах райони, цілком лояльні до Києва, під контролем сил, які опиратимуться на підтримку антиукраїнської більшості жителів Центрального Донбасу, означає передати і їх під контроль сепаратистів.
Насамперед до складу Харківської області доречно було б включити десять слобожанських районів Луганської (включно з Новоайдарським) і три Донецької (Краснолиманський, Олександрівський і Слов’янський райони, а також міста обласного підпорядкування Красний Лиман і, після звільнення від терористів, Слов’янськ). У випадку останніх доцільність такого кроку визначається ще й необхідністю вивести зі складу непевного Донбасу та зосередити в межах однієї області основну частину Юзівської площі сланцевого газу (нині вона поділена між названими трьома районами півночі Донеччини та сусідніми – Харківщини в околицях Ізюма). Адже з успішністю її розробки компанією Shell пов’язані перспективи посилення енергетичної незалежності України від Москви. Території Донецької та Луганської областей, що могли б відійти до Харківської, охоплюють 18,5 тис. км² і мають 431 тис. жителів (зі Слов’янськом – 577 тис.).
Водночас слід визначитися із західними та південними районами Донеччини. Перші (Добропільський, Красноармійський та, можливо, Великоновосілківський), котрі так само мають україномовну більшість і порівняно лояльне ставлення до центральної влади й у котрих 25 травня безперешкодно відбулися президентські перегони, могли б бути включені до складу Дніпропетровської області (280 тис. жителів та 4,35 тис. км²). Другі (Маріуполь і прилеглі чотири-п’ять районів, у яких 25 травня вдалося провести вибори і які, хоч і меншою мірою порівняно з північними та західними, все-таки контрольовані силами АТО) можна було б виокремити в нову область. Вона була б не набагато меншою за Чернівецьку: 6,35 тис. км² із 680 тис. мешканців.
Решту Донбасу, що складатиметься із власне вуглевидобувного басейну й має найменш лояльне до України населення, де так і не вдалося провести вибори 25 травня, можна адміністративно об’єднати в одну область. Вона після очікуваної реформи місцевого управління та проведення дострокових виборів якщо не де-юре, то де-факто мала б особливий статус регіону, проблемного з погляду інтегрованості в організм єдиної України, й повинна була б стати об’єктом особливої політики центральної влади. У разі збереження Приазов’я у своєму складі нова Донеччина мала б територію 31,4 тис. км² і населення 5,6 млн, без нього – відповідно 24,75 тис. км² і 4,9 млн мешканців.
Можливо, усе-таки краще визнати реальність і адекватно реагувати на неї, аніж і надалі недооцінювати загрози решті районів Донецької та Луганської областей і південно-східним регіонам загалом, що походять від контрольованих сепаратистами (військовим крилом зараз чи політичним після ймовірних дострокових виборів, невелика різниця) територій Донбасу. Адже очевидно, що Путіну цей край потрібен не як такий, а саме як плацдарм для поширення сепаратизму на інші південні та східні землі України.
Публiкацiї за темою «Є така думка»:
