Актуально
21215 переглядів
 |
До нього минулої п’ятниці додалося ім’я почесного консула Литви в Україні Миколи Зеленця.
З боку терористів ніхто не веде список своїх вбитих і поранених. Вбитих закопують у полях, на вулицях, у лісопосадках. На табличках, поставлених у таких могил, часто немає ані імені, ані прізвища, ані року народження чи дати смерті. Тому, що ці загиблі, часто не розуміючи цього, воюють за «того парня» і за його ідеї. «Той хлопець» сидить у сусідній країні і йому наплювати на кількість жертв навіть серед своїх свідомих прихильників в Україні. «Солдат №9» – так написано на одній з табличок на могилі, що залишили за собою бойовики у відкритому полі – може і не був, навіть не планував бути солдатом. Він точно хотів бути хорошим батьком і щасливим дідом у своїй родині, але «той хлопець» зробив усе, щоб позбавити його імені, позбавити його родини та майбутнього. Ще менше «той хлопець» печеться про долі тих, хто кладе свої життя на вівтар незалежності Української держави. Вони просто вороги.
Коли-небудь, я сподіваюся, що скоро, список жертв цієї агресії «зупиниться» і буде вибитим на мармурових плитах в основі пам’ятника. В цей список мають увійти і всі пасажири разом із екіпажем малайзійського «Боїнга», разом з іншими безневинними жертвами.
Україна – це теж літак. Величезний літак, який намагалися збити російські та проросійські терористи за вказівкою «того хлопця». Саме тому на кордоні з Україною «той хлопець» зібрав стільки артилерії, солдат, літаків і гармат.
«Той хлопець» думає, що це саме він переміг у Другій світовій війні. Він шкодує про те, що не вдалося перемогти у Першій світовій і розраховує обов’язково перемогти у Третій світовій війні. Безхребетна Європа, здатна тільки виражати «глибоке занепокоєння», надихає його на все нові й нові зусилля в його спробах збити літак «Україна». Але Україна виживе, вистоїть, залікує рани, поховає своїх дітей і все одно піде вперед, і піде свої шляхом. Полетить за власним маршрутом, не випрошуючи у сусіда, у «того хлопця», безпечного повітряного коридору.
А нам треба відвикати від романтичного сприйняття радянського минулого. Нам варто перестати пити за столом «за того хлопця». «Той хлопець» тепер відповідає за смерті тисяч українців, голландців, англійців і малайзійців. «Той хлопець» не випускає з рук гранатомета і дивиться на нас крізь його приціл.
Щоб піти від «того хлопця», треба не тільки мати ноги, але, перш за все, голову. Треба очистити думки і емоції, треба шукати нові смисли і нові приводи, треба шукати нове «смішне» і нове «зворушливе». Тому що, якщо не знайдемо, то знову будемо з радістю дивитися перед новорічною північчю старі радянські комедії, а 8 Березня – старі радянські фільми про любов. Будемо дивитися і думати або просто відчувати, що все це наше. Не просто «наше минуле», але наше сьогоднішнє, наше «рідне».
Так, ми не створили новий товстий пласт власної масової культури, яка «тримала» б нас емоційно і відображала б наші сьогоднішні переживання, радості і почуття. Нам Росія підказувала: «Спільного минулого вистачить на все майбутнє». І ті, хто цьому повірив, ті кому ця легка і найнебезпечніша думка сподобалася, заплатили за неї величезну ціну – зруйновані будинки, могили у дворах, терористи, що віднімають житло, гроші, машини, життя рідних.
Тепер, коли вже, здається, всім зрозуміло, що наша країна – це той же «Боїнг», але тільки він в польоті і політ його залежить тільки від нас, пора вже задуматися і про такі прості речі, як гуманітарна, культурна складова життя українського народу. Нас розділили не тільки чужою культурою і не тільки культурою радянського минулого. Нас із Донеччиною розділили відсутністю або, принаймні, явним недоліком власної культури, яка народжує загальні образи, загальні міфи, яка роздає всьому народу загальнозрозумілі цитати і анекдоти, а значить допомагає сформувати загальний, всім громадянам України зрозумілий сенс. Сенс існування нашої держави.
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
