Актуально
29238 переглядів
|
Над Новоазовську підняли прапори Новоросії |
Кадрові частини збройних сил Російської Федерації почали вторгнення. Численні свідчення з південного сходу України не дають приводу сумніватися: російська бронетехніка і військовослужбовці - "зелені чоловічки" - великими групами переходять кордон і захоплюють українські міста і селища.
Москва спростовує факт військової присутності на суміжній території, але в зухвалості тону і скупості слів мимоволі читається: "Ну, так, це - наші війська. Просто заблукали. І чого ви нам тепер зробите? Війну оголосите? Давайте, вперед!". Щось протиставити знахабнілій усмішці в дипломатичному сенсі дуже складно. У розмові з диктатором, який власним полеглим солдатам відмовляє в гідних похоронах, досить безглуздо закликати до честі, справедливості і права. Через брак таких в його картині світу. Тут потрібно зовсім інший підхід.
Щоб зрозуміти, який саме, для початку треба розібратися, що взагалі відбувається. Що це за вторгнення таке - начебто анонімне, але в той же час цілком очевидне? Чому воно досить обмеженого масштабу, але з демонстрацією явної готовності продовжити? Чим пояснюється обраний для нього час? І - головне - яку задачу ставлять перед собою його організатори?
Відповіді на ці питання стануть очевидними, якщо зрозуміти стратегічні цілі російського керівництва. Як випливає з їхніх власних численних заяв кремлівських чиновників, вони хочуть не допустити вступу України в НАТО і (бажано) - до Європейського Союзу. Для цього їм потрібен важіль тиску на Київ, органічно вбудований в систему української державності. Такий важіль - федералізація, в якій підконтрольний Москві Донбас матиме право вето на прийняті в Києві зовнішньополітичні рішення.
Оскільки Україна ще навесні категорично відмовилася від вбудовування в себе такого важеля, Кремлем був задіяний "план Б" - примус Києва до федералізації економічним тиском і військовим шляхом.
Етапи реалізації цього плану цілком зрозумілі. Перше - почати війну на виснаження, друге - довести Україну до економічного колапсу, третє - на тлі війни і економічних негараздів домогтися політичного хаосу, четверте - довести українців до такого стану, коли вони зажадають від свого керівництва виконати вимогу про широку автономію Донбасу, з яким "все одно разом вже не жити". Коли уряд України цю вимогу підтримає, Москва буде вважати свою мету досягнутою.
Отже, війна розв’язана, економіка дихає на ладан, всередині української влади - розбрат, на вулицях Києва вимагають зміщення "зрадників-генералів". Перші три пункти, не ідеально, але в цілому виконані. А от з головним, - четвертим, - стали виникати труднощі.
Українська армія і добровольчі батальйони виявилися явно недооцінені. Незважаючи на погане оснащення і брак навичок, вони стали швидко просуватися вперед, погрожуючи ліквідувати ДНР і ЛНР. Що ще гірше для Кремля, в українському суспільстві замість втоми від війни почала швидко міцніти надія на швидку перемогу. Ця надія повністю перекреслювала розрахунок Москви на те, що емоційно виснажене суспільство зажадає дати Донбасу те, чого він хоче. Цю надію необхідно було ліквідувати.
Донецький "парад" з проводом полонених військовослужбовців виявився геніальним методом розпалювання ненависті. Дуже багато українців після цього заходу засумнівалися в тому, що Донбас вартий крові кращих людей країни. Слова "ми не зможемо жити в одній країні" стали звучати щиро і відкрито. Бажаючих боротися за схід істотно поменшало.
Другою операцією зі знищення оптимістичних настроїв в українському суспільстві стала історія з Іловайськом, де, за незрозумілих поки причин, в оточення потрапили відразу кілька добровольчих батальйонів. Конфлікт між добровольцями і армійським керівництвом вилився в публічну сферу, породивши взаємну недовіру, шпигунономанію і серйозні сумніви в компетентності керівництва АТО. Якщо (і це велике "якщо") Іловайськ закінчиться великою поразкою, віра в швидкий успіх буде істотно підірвана.
Ну, а щоб зробити цю поразку неминучою і закріпити результат, Кремль зважився на обмежене вторгнення "заблукалих" десантників. Він має два завдання: по-перше, не дати українським військам прорватися до своїх і розблокувати Іловайськ. Це завдасть потужного удару по моральному духу добровольців і української армії. По-друге, Москва дає зрозуміти всьому світові, що заради підтримки кровопролиття в Донбасі вона піде на будь-які заходи.За задумом російського керівництва, це повинно повністю знищити українську надію на перемогу у війні. Навіть думка про ліквідацію ДНР і ЛНР військовим шляхом в суспільстві повинна сприйматися як абсурд.
При цьому у Москви немає завдання швидко розбити українську армію. Конфлікт повинен бути довгим, Київ повинен продовжувати втрачати людей і ресурси, невдоволення населення війною, що переростає в лють, має рости.
Саме тому Росія не пішла на бліцкриг із застосуванням авіації, багатотисячних танкових клинів і закиданням десанту в тили. В принципі, в Кремлі ніхто не збирався захоплювати Україну, мета цього вторгнення - налякати Київ, позбавити українців волі до перемоги та опору. Москва просто продемонструвала, що не дозволить сепаратистам програти війну.
У певному сенсі, цей план працює: українські офіційні особи визнають, що прямий військовий конфлікт з Росією загрожує країні катастрофічними наслідками. На цьому фоні з фронту покотив додому добровольчий батальйон Прикарпаття. У соціальних мережах піднялася паніка упереміш з істерикою і фаталізмом. Надія на українську перемогу, що тільки зародилася, виявилася серйозно підірваною.
Підстави для цього є. Якщо дивитися на ситуацію реалістично, то треба визнати: при сучасному стані українських збройних сил і добровольчих батальйонів розбити російську армію неможливо. Сподіватися на те, що російське суспільство піде проти свого уряду через велику кількість жертв, наївно: держпропаганда вже давно навчилася знаходити пояснення будь-яким безумствам Кремля.
Проте вихід з ситуації знайти можна. Для реалізації українських планів Кремлю необхідні декілька умов: продовження кровопролиття, погіршення економічної ситуації, хаос в політичній сфері, втома людей від війни. Якщо Київ знайде спосіб припинити бойові дії, здійснити радикальні економічні реформи, провести парламентські вибори і перевести вирішення проблеми Донбасу в політичну сферу, план Путіна буде зламаний.
Теоретично, таким рішенням міг би стати відвід з Донбасу військ і одностороннє оголошення його територією, що тимчасово окупована Росією.
Для Москви це було б серйозним ударом. В цьому випадку вона буде змушена взяти на себе фінансову відповідальність за мільйони людей, що залишилися там, відновлювати за власний рахунок інфраструктуру регіону, якось розбиратися з тисячами бойовиків, які нікому не підкоряються, а на додачу до цього - отримати жорстокі міжнародні санкції. І головне: таке оголошення обрушить стратегічний задум Кремля - перетворення Донецька в важіль тиску на Київ.
Але тут треба, звичайно, розуміти, що з політичної точки зору оголошення Донбасу окупованою територією - дуже небезпечне рішення. Багато хто побачить в ньому прояв слабкості або просто капітуляцію перед Росією. Тому зараз керівництво України стоїть перед вкрай непростим вибором: або продовжувати грати в нав’язану Путіним гру з великою ймовірністю програти, або замінити правила гри, але виявитися незрозумілими своїми ж громадянами.
28 серпня 2014 року
Від «Аратти».
Вірність думок автора підтверджують слова Володимира Лукіна - уповноваженого з прав людини в Російській Федерації, політика з команди Володимира Путіна, учасника лютневих переговорів на Банковій між Януковичем і опозицією (він єдиний, хто не поставив свого підпису під документом мирної угоди), які навів відомий політолог і галерист Марат Гельман (один із співавторів тези 2004 року про "Україну трьох сортів").
«Нікому в Кремлі ні ЛНР, ні ДНР, ні Новоросія не потрібні. Тобто настільки не потрібні, що Стрєлкова і Бородая прибрали саме через те, що ті в певний момент повірили в можливість відокремлення від України і почали рух не в той бік. Отримати Донбас і втратити Україну - поразка для Кремля. Краще було тоді не починати. Риторика тих, хто сьогодні там заправляє, нікого не повинна вводити в оману».
На питання: «Що тоді є метою? Навіщо зараз ввели війська? Навіщо округлюють контрольовану територію, якщо не для майбутньої ДНР?», пан Лукін відповів наступне.
«Забудьте про ДНР і ЛНР. Завдання полягає в тому, щоб пояснити Порошенку, що він не може перемогти. Ніколи. Війська вважай, не уводили. Але введуть рівно стільки, скільки потрібно, щоб Порошенко це зрозумів і сів за стіл переговорів з тими, з ким Путін вирішить (що і мало місце в Мінську). З людьми, котрі повністю підпорядковуються. Ці ж люди паралельно створять політичне крило нинішніх сепаратистів в Києві (може вже створюють, я не в курсі)».
За словами Лукіна, і Донецьк, і Луганськ залишаться у складі України як гарантія невступу країни в НАТО. Сенс вимог федералізації в тому, щоб референдум про вступ у ті чи інші блоки проходив окремо по кожному регіону, і якщо хоч один проти - країна не вступає.
Асоціація з ЄС, упевнений він, сама по собі не заважає.
Ці матеріали були написані ще до підписання Мінських угод, де окремим пунктом йдеться про "особливий статус для деяких районів Донецької та Луганської області". Наступного тижня Петро Порошенко має внести до Верховної ради закон про такий статус. Ось чудовим ходом могло б і стати прийняття Закону про особливий статус зазначених районів Донбасу, як "території, що тимчасово окупована Російською Федерацією". На фоні запроваджених 12 вересня нових санкцій ЄС проти Росії, це могло б стати потужним ударом по амбіціям і планам Кремля...
Публiкацiї за темою «Політологія»:
