Воля. Махно. Авангард

Приміщення першого гуляйпільського ревкому

На фестивалі "День Незалежності з Махном" святковий офіціоз вирішили замінити тачанками, укр.суч.літом і стріляниною помідорами. От і відбулася нарешті незвична зустріч двох культур - музичного і літературного авангарду, що здебільшого твориться (і споживається) великими містами, і невеликого містечка в приазовському степу, про яке, втім, чули хоч раз майже всі - Гуляйполя.

Два дні - 24 і 25 серпня 2006 року в місті Гуляйполі Запорізької області тривав фестиваль мистецького авангарду "День незалежності з Махном". Організатори - мистецьке об'єднання "Остання барикада" і громадська організація "Центр дослідження політичних цінностей" - постаралися використати святкування п'ятнадцятої річниці Незалежності України для того, щоб привернути увагу до такої безперечно яскравої історичної постаті, якою був Нестор Іванович Махно.

Причому не просто так протокольно згадати - от, мовляв, був такий, вчинив таке і таке - а зробити спробу влити нове життя у махновський міф України. І, як на мене, вдало. Цьому послужили не тільки піднесена атмосфера, виступ оркестру Міністерства внутрішніх справ із Дніпропетровська, чорні анархістські прапори, тачанки, кулемети і гвинтівки і костюми від знімальної групи дванадцятисерійного кінофільму "Дев'ять життів Нестора Махна", презентованого під час фестивалю.

Були випущені спеціально до фестивалю "волі" - новітні реінкарнації махновських карбованців із отим знаменитим "Гоп, куме, не журись, в Махна гроші завелись". Але не тільки антураж махновщини говорив про те, що батько Махно десь зовсім поруч із нами, несподіване щемливе відчуття того, що він - таки наш, не в розумінні того, що інші, зокрема його тодішні й пізніші противники - вороги, просто переживання особистої причетності до того, що Україна врешті признає Нестора Івановича та його незабутню Чорну гвардію своїми дітьми...

Фестиваль поки що не претендував на, так би мовити, мистецьку всеосяжність і віддав данину в основному літературі й музиці. Втім, було вже згадане вище представлення фільму "Дев'ять життів Нестора Махна" режисера Миколи Каптана, невеличка художня виставка в приміщенні штабу фестивалю й театральний перформенс у виконанні харківської мистецької групи "Homo ludens" і Лали Багірової.

Якщо організатори не зрадять всезагальних очікувань і фестиваль відбудеться й наступного року, то з цих "бруньок" інших мистецтв при бажанні можна було б виростити гарні "пагони". Було б чудово, щоб приїхав колись в Гуляйполе Владислав Чабанюк, керівник самодіяльної кіностудії в селі Легедзине недалеко від Умані, і привіз із собою короткометражний фільм "Ойра", а ще б показали документальний стрічку про те, як "Ойра" знімалася (тобто фільм Ганни Яровенко "Кіноманія"). Як на мене, фінальна сцена картини - танець головного героя із шаблею і чорним прапором - ніби сама проситься на відеоемблему фестивалю, так влучно і ностальгійно вона явила, чим є для України махновська вольниця.

Впевнений - вийшла б і чимала й цікава виставка з творів художників, присвячених Махнові та його армії. Словом, це далеко не той випадок, коли ідею можна вичерпати одноразовою акцією. Дуже хотілося б, щоб фестиваль наступного разу вийшов за межі стадіону "Сільмаш". Махновський штаб повинен буде "атакувати" як мінімум три "точки" - книжковий магазин, де вже нині можна купити книжки українських авторів, навіть декого із тих, хто приїздив цього разу (нетипово для Східної України!), кінотеатр "Космос" і краєзнавчий музей.

В музеї, на жаль, експозиція про Нестора Івановича, його родину та махновський рух, надто скромна: відвідувачі можуть побачити тільки тачанку (зате справжню, справді зроблену у десь у часі революції), шаблі та гвинтівки і карту боїв Революційної Повстанської Армії, а ще хрест у пам'ять 110 річчя з дня народження на подвір'ї... Проте це жодним чином не означає, що експозиція загалом не варта уваги.

Враження справила невелика добірка матеріалів про голод 1932-1933 років на Гуляйпіллі, особливо скупі спогади тих, хто вижив... А ще в музеї можна "розжитися" тими самими легендарними махновськими карбованцями, і за дуже вигідним курсом - 100 карбованців у день наших відвідин коштували всього 5 гривень. Йдеться, звичайно, про копії тих незвичайних грошей.

Що ж до літературної частини "Дня Незалежності з Махном", то вона виглядала дуже колоритно. Спочатку авангардна група літераторів, у якій ми помітили Сергія Жадана, Юрія Покальчука, Дмитра Лазуткіна, Іллю Стронговського, Івана Короташа, Світлану Поваляєву, Марину Бряцило, Сергія Пантюка і Романа Скибу, несподівано пронеслася на тачанці з кулеметом і з чорним знаменом і зупинилася біля сцени. Тоді вони, як справжні досвідчені кулеметники, почали робити свою справу, тільки замість гашетки в їхніх руках був мікрофон, а замість кулеметної стрічки - поезія.

Потім підтягнулася решта гвардії, письменники і поети розділилися на три ударні загони, один із них у складі поетичного об'єднання "99" із м.Запоріжжя та області (як з'ясувалося, і корінних гуляйпільців у його складі було також чимало, мені особисто запам'яталися казочки Тетяни Савченко) та гостей з Білої Церкви, Житомира, Полтави та Ніжина під командуванням поетки Лади Хорти успішно завоював і утримував увагу та прихильність слухачів на майданчику перед головною сценою.

Ліву малу сцену міцно - не протовпитися було - окупував лірник Сашко (Олександр Власюк) із своїми відданими слухачами, дорослими і дітьми, які захоплено слухали його кумедні й добрі казочки. Справа розташувалися прихильники більш радикального авангарду в літературі, здається, ними верховодили Сергій Жадан і Юрій Покальчук.

Потім настав час такого незвичайного дійства, як поетичний боді-арт. Це означає, що до рук поетів і поеток потрапили акварельні фарби і... поетам - дівчата, поеткам - парубки, згодні замість паперу (який, як відомо, усе стерпить) прийняти на себе вогонь поезії. І ось поети та їх твори виходять на сцену, і від цього видовища вже точно не відірвати очей...

Під вечір після короткої перестрілки (щоправда, словесної) із звукорежисерами на головну сцену почали пробиватися бойові групи рок-музикантів. Першою прорвалася цікава запорізька команда "Хорта", особливо запам'ятався її небанальне, як на мене, спостереження: "Запоріжжя - це Україна, а не якась інша країна". За нею народного колориту додала група "Русичі" з Білгород-Дністровського, вокалістку якої сміливо можна назвати найчарівнішою на фестивалі. Запам'яталися виступи груп "Перлина степу", "Vася Club" і полтавської команди "Арахнофобія", відродженої після кількарічного творчого затишшя.

Завершили вечір найвідоміші групи - "Мертвий півень" і "Кому вниз". Глядачі фестивалю нарешті отримали нагоду пригадати, що, приміром, Роман Чайка - не лише ведучий уїдливих і політично стурбованих "5 копійок", а й цілком живий і навіть - не побоюся сказати цього вголос - придатний до бою, тобто до музики гітарист "Мертвого півня". Головнокомандуючий, точніше, головноспіваючий гурту - Михайло Барбара занурився в атмосферу махновщини, як риба у воду, від чого, приміром, пісня "Франсуа" вийшла значно відвертішою, ніж навіть у альбомі "Il testamento", не кажучи вже про першовиконання Ірини Білик... Концерт трохи затягнувся, тому "Кому вниз" довелося виступати за дещо скороченою програмою, проте навіть за цієї обставини їхній виступ справив дуже сильне враження. Як зізнався лідер гурту Андрій Середа, саме у день п'ятнадцятої річниці Незалежності справдилася його давня мрія - виступити в Гуляйполі.

Якщо "родзинкою" літературної частини першого фестивального дня, безумовно, був поетичний боді-арт, то другого дня глядачів більше всього привабив виступ, можна сказати, корифея вітчизняного бурлеску без цензурного й будь-якого іншого мовного обмеження Леся Подерв'янського.

Його п'єси, начитані на магнітофон і поширювані в час моєї студентської юності на касетах, мені подобалися не так майстерним використанням позацензурної лексики й інколи дуже дотепним словотворенням, як надзвичайно яскравою образністю - чого вартий хоча б образ Гамлета у вигляді звичайного алкаша, якого цілком можна зустріти перед гастрономом... Єдине але... Як на мене, можливо не варто було проводити його виступ на головній сцені - немалі кіловати і децибели звуку, а така смілива лексика не для всіх прийнятна... Думаю, і без того пан Лесь, між іншим, одягнений по-анархістському, у чорному, в чоботах і галіфе, був би почутий своїми прихильниками...

Після виступу Подерв'янського глядачів чекав, за словами ведучого, "сюрприз біля туалетів". Сюрприз називався "Рейтинг "Томатний лідер нації" і за суттю виявився доволі дотепним стьобом над всілякими "гламурняками" (слово, випадково почуте від письменниці Світлани Поваляєвої), тобто над всілякими "академічними рейтингами", "національними номінаціями" і подібними речами.

Суть рейтингування була по-махновському проста: узяти в руки побільше гнилих помідорів і кидати у намальовані на білих простирадлах портрети наших достойних політиків, до числа яких увійшли Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко, Віктор Янукович, Петро Симоненко, Олександр Мороз. Боротьба точилася запекла, кажуть, в певний момент Янукович мав усі шанси вирватися вперед, але врешті-решт перемогла дружба.

Потім, поки Подерв'янський ходив стадіоном у щільному оточенні журналістів і прихильників, письменники та поети розділилися на два загони, тобто на дві малі сцени. Лірник Сашко (Олександр Власюк) розповідав казку "Про татар і Грицька Кобилячу Смерть", потім його змінила на посту харківська поетка Лала Багірова і театральна студія "Homo ludens"; а на правому фланзі опинилися Сергій Жадан, який читав про проповідників і наркодилерів і навіть виконав добре відомий шанувальникам його творчості "Лівий марш" - уривок з твору "Anarchy in the Ukr"; і Юрій Покальчук, котрий своїм незрівнянним хриплим голосом читав вірш про любов.

Потім і тут відбулася заміна, і місце чоловіків заступили жінки - письменниці Ірен Роздобудько та Лариса Денисенко. Між іншим, сталося так, що саме Гуляйпільський фестиваль був обраний видавництвами для дебюту нових книжок цих двох письменниць - "Танці у масках" Лариси Денисенко ("Нора-друк") та "Останній діамант міледі" Ірен Роздобудько ("Фоліо"), причому пані Ірен взагалі вперше побачила своє нове видання тільки в Гуляйполі, на стенді відомого інтернет-магазину "Арт-вертеп".

Ось тут і настав час сказати про "частини тилового забезпечення", тобто про книжкові розкладки видавництв. Згадавши про "Арт-вертеп", не можна не сказати також про самовіддану працю в літературному тилу літературно-махновської вольниці директора видавництва "Нора-друк" Елеонори Симонової (яка, здається, присутня майже на всіх великих українських мистецьких акціях), а ще міцно тримало позиції запорізьке видавнитво "Дике поле" (до речі, саме воно здійснило "емісію" "воль", тобто новітніх реінкарнацій вже неодноразово згадуваних махновських карбованців), на стенді якого ми придбали чудову книжку про острів Хортицю.

Тим часом літературна акція невпинно наближалася до логічного завершення, востаннє до головної сцени під'їхала тачанка, з якої кожен з поетів мав нагоду сказати своє останнє слово (на першому мистецькому фестивалі "День Незалежності з Махном", звісно).

Аж тоді почалася музична частина, яку відкрило ціле з'єднання молодих харківських гуртів - "Ойра", "Монтаж", "Море снів", "Це - міцне".... Загалом концерт 25 серпня вийшов іще більш жвавим та енергійним завдяки групам "Перкалаба" і "От вінта", втім, не обійшлося без вишуканої містики і навіть краплі повстанської романтики від Дмитра Доброго Вечора, того ж таки Лірника Сашка, тільки вже в якості музиканта, і решти складу їхньої бойової музичної одиниці, відомої під назвою "Вій". До вечора, здається, гуляйпільці остаточно "відійшли" від шоку і несподіванки і почали із задоволенням слухати і танцювати разом із гостями. Особливо це стосувалося дітей. Всі разом під запальні ритми передусім "Перкалаби" і "От вінта" столочили просто-таки величезну хмару куряви, що й димова машина для спецефектів на сцені стала зайвою. Мабуть, такі хмари в степу здіймалися й від тачанок і кінноти...

Фестиваль вдався, і як на першу спробу, вдався просто чудово. Наступного разу можна буде щось підправити, наприклад, не продавати міцні напої просто на стадіоні і організувати збір сміття (от де досвід проведеної Олегом Скрипкою "Рок Січі" може знадобитися, там, наприклад, міняли торби із сміттям на пиво). Але, в усякому разі, хочеться продовження. Неодмінно!

20 грудня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Воля. Махно. Авангард

Воля. Махно. Авангард