Сторінка зошита в косу лінію - як невеличкий залишок місця в світі для чесності і честі |
Робітниче передмістя накрите холодним осіннім дощем. Двоповерхові шістнадцятиквартирні будинки - як постаменти пам’ятників на шляху до комунізму. Частина з них ще заселена, частина покинута і напівпорожня.
Темні силуети тополь ховають їх самих від себе серед війни. Десь там за ними непромислові заграви великого промислового міста.
В одній з таких покинутих квартир сидів за столом чоловік років п’ятидесяти – майор російської армії. Його прізвище мало закінчення –енко. Колись давно він закінчив сільську школу на Харківщині, подався до військового училища. Блукав з сім’єю військовими містечками у безкрайніх просторах Росії. За Уралом вийшов на пенсію і загубився в невеликому сибірському містечку, аж поки не запропонували рятувати батьківську землю від невідомої загрози за непоганий кошт.
Власники квартири вже були далеко. Вони хотіли змінити своє сіре передмістя Донбасу на одне престижних міст Росії. Та місце для них виявилось лише за Уралом, десь там, де жив майор. І от тепер вони помінялись містами. Майор шукав заробітку в цих краях, а вони щастя в його.
…В чужій квартирі накритого дощем робочого передмістя майор намагався написати листа додому, щоб завтра передати його транспортом. Перед ним лежав підібраний з підлоги учнівський зошит в косу лінійку. Точнісінько такий, який він мав в перших класах сільської школи на Харківщині, за якихось дві сотні кілометрів північніше. Думки сперечалися в першості на сторінці. Щось не давало писати. Як не намагався наш герой, та коса лінійка не пускала слів на свої рядки. Коса лінійка…
Зошит в косу лінійку… В ньому писали перші літери і слова. Літери попадали рівненько між лінійок і випадали з них, дотримувались нахилу і ні. Слово “мама“ вперше виводила його рука в руці вчительки. В цьому зошиті писались самі “чисті” речі. Вже потім на аркушах в лінійку з’явилася хитринка, а далі на білих аркушах таке, що світ очі закривав…
Перед очима майора коса лінійка… Ось він офіцер армії, яка прийшла на його батьківську землю, знищуючи місто за містом. Він найманець, яничар, як би не виправдовували зі шпальт газет і екранів телевізорів його вчинки.
Це літературні критики та кінорежисери навчали його, що Гоголь писав Тараса Бульбу про поганих поляків, хитрого єврея та безмежну любов до руського царя. А насправді він писав про зраду батьківської землі і ніякі правки не змінять суті цього твору.
В сільській школі вчили щирості і чесності. В училищі будь-які сумніви вже гнали з думок заготовленими поясненнями. А в академії, на котру не вистачило коштів, могли виправдати найстрашніші речі. Сторінка зошита в косу лінію - як невеличкий залишок місця в світі для чесності і честі.