Актуально
60090 переглядів
 |
Відомий історик і викривач справжніх мотивів більшовизму трохи помилився. Похибка в часі – війна між більшовиками та українським селянством розпочалася не у 1933-му, а в 1918 році. Голодомор був не її початком, а апогеєм і трагічним фіналом одночасно.
А по суті Суворов абсолютно і повністю правий. Війна більшовиків і українського села розпочалася відразу ж, як тільки більшовики з’явилися на селі. З собою вони принесли «продрозверстку», яка, по суті, була прямим грабунком, «усуспільнення» всього майна, руйнування церков... Валився світ селянина. І він відповів цілою серією збройних повстань. По суті, знаменита «Отаманщина» 1918–1921 років була не чим іншим, як самообороною селян в умовах паралічу центральної влади.
У результаті – Україна перетворилася у поле бою. Повстаннями була охоплена вся Наддніпрянщина, Степова Україна, Слобожанщина. Створювалися «повстанські республіки», найбільші з яких – наприклад, Холодноярська – існували кілька років. Більшовики змушені були ввести в Україну майже мільйон вояків. Причому це були не тільки червоноармійці – серед них були так звані «часті особого назначенія», скорочено – ЧОН. Їхньою спеціалізацією були каральні операції, які вони виконували з особливим садизмом. На їхній совісті – десятки спалених сіл і тисячі вбитих українських селян. Цілі області оголошувалися такими, на які не поширюється дія закону – в результаті вони перетворювалися на справжні «криваві землі». І все одно цього було мало – виявилося, що тільки військовою силою селянство було не зламати. Наймогутніші повстанські рухи довелося руйнувати зсередини – провокаціями. Навіть у 1925 році повстанські загони були здатні прориватися через радянсько-польський кордон, як це зробив отаман Гальчевський.
Але по-справжньому селянський опір стих тільки після введення НЕПу – замість «розвйорстки» з’явився сталий податок, селянин отримав право торгувати продуктами своєї праці. Але під зовнішньою тишею ішла глуха боротьба – у селян потихеньку вилучали зброю, продовжувалося полювання на активних учасників повстанського руху.
Наприкінці 1920-х років НЕП закінчується. У Радянському Союзі завершується боротьба за владу, встановлюється фактична сталінська диктатура. Сталін починає підготовку до європейської війни. Для цього йому потрібні технології і зброя. Закупити їх можливо, тільки продаючи зерно.
Крім того – село зберегло свої традиційні структури, інституції, традиції. Воно залишалося тільки частково підконтрольним режимові. Тоталітарна держава за своєю природою не могла толерувати альтернативних інститутів.
І ситуація з 1918–1920 років повторюється. Село починає бунтувати. Повстання спалахують одне за одним. З’являються так звані «бабські бунти», коли жінки захоплюють продовольчі комори, або ж силою виганяють із сіл «продкоманди». Трапляється, що з деяких сіл повністю виганяють представників влади. Всього за 1932 рік відбулося понад 5000 великих і малих повстань. Поновлюють активність ті отамани, які чудом дожили до 1932 року – наприклад, на Чернігівщині «ожив» отаман Кулик.
На деякий час доводиться зупинити колективізацію. І – всі свіжозасновані колгоспи тут же припиняють існування. Стає зрозуміло – кожна спроба колективізації матиме наслідком повномасштабне повстання.
І тоді віддають наказ вилучити все зерно. І не тільки зерно – все їстівне. Села охоплюють ланцюгом блокади, селян зсаджують з поїздів, якими ті намагаються кудись утекти. Село вбивають голодною смертю.
Знищують не тільки фізично. Заради того, щоб роздобути хоч щось їстівне і вижити, люди продавали найцінніше, родинні реліквії, пам’ятки мистецтва. Заради того, щоб уціліти – доносили, зраджували, одягали маски. І – боялися, боялися, боялися…
Це справді була генеральна битва. Голодомор вражає холоднокровністю, з якою знищувалися мільйони людей. Вражає оглушливою простотою способу, у який ламали хребет нації і суспільству. Всього тільки позбавити їжі… Але, майже знаючи відповідь на питання «задля чого?», ми оминаємо питання: «Чому саме українських селян слід було знищити у такий нелюдський спосіб?» Адже опір радянському тоталітаризмові чинили не тільки українці, а й чимало інших народів СРСР – у тому числі й росіяни.
А тому, що українське селянство становило загрозу уже самим своїм існуванням. Воно вже довело, що може чинити потужний опір. Воно програло генеральну битву тільки з двох причин: насамперед, через відсутність чіткої структури, яка б об’єднувала всіх від Заходу до Сходу, і концентрацію на оборонних діях. А що б сталося з режимом, якби з’явилася структура і перейшла в наступ?
Про це пам’ятали через роки після Голодомору. У СРСР селяни не мали паспортів до 1970-х років. До кінця СРСР практикувалися маніпуляції з розміром «присадибних ділянок» – як тільки їх робили більшими, селяни ставали «ситішими» і виникала загроза самостійності. Та варто було урізати – і починалися продовольчі проблеми не тільки в селах.
Після 1933 року, здавалося б, перемога влади вже повна. Але чи справді? Улітку 1941 року мільйони червоноармійців – вчорашніх селян, відмовляться воювати за диктатора, який виморював голодом їхніх батьків і братів. У 1944 році чимало червоноармійців не дійдуть до Берліна. У селі народяться десятки поетів і митців – Василь Стус, Микола Руденко, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Петро Григоренко... Інколи рід застосовуваної зброї і розмах її дії каже про вартість противника більше, ніж усі логічні аргументи, разом узяті.
Публiкацiї за темою «Голодомор»:
