Війна на виживання

Українці готуються проводжати буремний 2014 рік. Рік, який розпочався Майданом і закінчується під залпи російських «Градів» на Донбасі.

Політики на телевізійних шоу досі дискутують над визначенням що ж насправді відбувається: антитерористична операція чи війна Росії проти України? Під ці дискусії сотні тисяч громадян України, які були змушені покинути свої оселі в окупованому російськими військами Криму та у зоні бойових дій на Донбасі, відчайдушно намагаються якось налагодити своє життя в інших тилових містах і селах. Вже стали традиційними у стрічках новин повідомлення про події на фронті та втрати і перемоги українських військових. Частина наших співгромадян, попри реальність, вперто не бажає усвідомити що страшне слово «війна» означає, що те що було раніше, у мирному, довоєнному житті – пішло в минуле й ніколи не повернеться таким, як було і якщо відіб’ємо навалу, то те майбутнє мирне життя вже буде зовсім іншим. Інша частина співгромадян – діє: йде добровольцями на фронт або чим може, допомагає тим, хто на фронті або в шпиталях лікує фронтові рани. В повсякденний лексикон українця міцно ввійшло слово «волонтер», яке стало синонімом слова «рятівник»…

Ми всі,тим не менше, за цей рік стали іншими. Принаймні більшість з нас. Ми вже навчилися не мовчати й не схилятися перед високим начальством. Ми усвідомили, що не ми існуємо для забезпечення потреб осіб, наділених владою, а навпаки – ті, хто взяв на себе відповідальність влади має служити нам, а не власному добробуту за наш рахунок. Ми зрозуміли, що ніхто не принесе нам справедливість і земні блага, всього ми мусимо домогтися самі й побудувати країну своїми розумом і руками…

Тепер вже немає сумнівів – ми, якщо виживемо зараз, вже ніколи не будемо совками, бо наш організм вже виробив «імунітет» від цієї страшної хвороби ХХ-го століття. Але щоб прискорити це одужання треба чітко зрозуміти, що ж саме відбувається, бо сьогодні ілюзія – це найкращий союзник агресора.

Війна чи авантюра купки терористів?

Як би не називали те, що зараз відбувається в Україні політики і політикани, кожен громадянин має чітко усвідомити сам для себе яка реальність навколо, хоча б для того, щоб не піддаватися на пропагандистську облуду і вижити в екстремальних умовах воєнної сучасності.

Почнемо з пошуку відповіді на головне питання: що відбувається на Донбасі і чого чекати кожному з нас незалежно від місця знаходження на території України? Давайте разом побудуємо послідовність подій весни цього року, яку у Кремлі називали не інакше, як «русская вєсна».

«Зелені чоловічки» в українському Криму

З чого почалася активна військова фаза російського вторгнення в Україну? З появи у Сімферополі добре озброєного підрозділу спецназу, який 27 лютого миттєво захопив будівлі парламенту і уряду автономії.

Спецназівці були озброєні російською зброєю і не мали жодних розпізнавальних знаків. Під дулами їхніх автоматів «зібрався» парламент і, зрозуміло, на закритому засіданні, ухвалив «правильні» рішення. Це, очевидно, стало сигналом для масової появи «зелених чоловічків», блокування і силового захоплення військових частин української армії. Слід зазначити, що військовим без розпізнавальних знаків активно допомагали «цивільні», які називалися «Самообороною Криму» і перед телекамерами російського телебачення розповідали, що є місцевими жителями, хоча насправді серед так званих «самооборонців» домінували російські громадяни. Військових у формі було більше 20 тисяч, вони мали підтримку з повітря і важку військову техніку і боєзапас на базах ЧФ РФ на території Криму. Під час військової операції офіційний Кремль не визнавав приналежність «зелених чоловічків» до армії РФ. Попри очевидні факти їхньої підтримки як особовим складом ЧФ РФ, так і авіаційними частинами на території Росії.

Згодом російський президент Путін таки офіційно підтвердив участь російських військових у анексії Криму. За його версією військові нібито «забезпечували проведення референдуму про самовизначення Криму», яке офіційний Кремль називає традиційним для совкокової пропаганди словом «приєднання». Цікаво, що це публічне визнання кремлівського керманича прозвучало після нагородження російських військових, які брали участь у операції, медалькою «За возвращение Крыма», на якій визначено дату офіційного вторгнення – 20 лютого.

Одночасно, з моменту евакуації (казати «втеча» було б неправильним, але про це – трохи пізніше) екс-президента України Віктора Януковича, у Харкові, Донецьку, Луганську, Одесі, Херсоні, Запоріжжі, Дніпропетровську розпочалися так звані протестні акції, в яких, як засвідчує статистика правоохоронних органів України, активну участь, окрім активу КПУ і ПР та вітчизняних «тітушок», брала велика кількість російських громадян, які прибували в Україну організовано на «туристичних» автобусах.

Та як засвідчив перебіг подій, справжньою метою «протестувальників» було не мирне висловлення своєї громадянської позиції, а силове захоплення приміщень органів влади України, фарс «обрання» на мітингу «народних губернаторів» та проголошення так званих «народних республік» обласного масштабу. Цей сценарій вдалося повністю реалізувати лише в Донецькій і Луганській областях. В Харкові – частково, тобто було захоплене лише одне адміністративне приміщення, з якого згодом «протестувальників» витурила Нацгвардія. В Дніпропетровську, Запоріжжі, Херсоні і Одесі з гастролерами «русского міра» впоралися місцеві громадяни, які примусили міліцію до виконання Присяги.

На Донеччині і Луганщині після «цивільної» частини, яка реалізовувалася без застосування вогнепальної зброї, наступною фазою стала поява тих самих, що й Криму «зелених чоловічків», озброєних бойовою стрілецькою зброєю і екіпірованих як належить спецназу. Не можна було не помітити, що зазначені підрозділи діють злагоджено, так, ніби захоплення будівель МВС і СБУ ними було ретельно відпрацьовано до початку операції. В усякому разі навіть візуально можна було визначити, що це – кадрові військовослужбовці спецназу, які не належать до української армії.

Захоплення міського відділу міліції у Краматорську

Українська влада, реагуючи на появу цих військових підрозділів об’явила про початок антитерористичної операції. А от чи є військові розвідувально-диверсійного підрозділу терористами? – питання риторичне.

І вже після того, як було виконано озброєне захоплення будівель силових органів української влади, через «прозорі» кордони почали проникнення на Донбас так звані «ополченці»: козаки, чеченці, дагестанці та інші найманці, які, очевидно, мають виконувати роль маскувального прикриття для професійних військових російської армії. Слід також зазначити, що з моменту початку «цивільної» частини операції у Донецькій і Луганській областях, біля східних кордонів України почали концентруватися війська РФ, під офіційною легендою проведення навчань. Окрім цього, в Ростовській області і окупованому Криму було розгорнуто центри ГРУ МО РФ з підготовки диверсантів, яких потім закидали на територію України. Але цей достеменно встановлений факт у Кремлі досі ніяк не коментують.

Отже, виникає цілком логічне питання: з чим саме має боротися українська держава з терористичною організацією, яка не має стосунку до жодної держави, чи протистоїть чітко спланованій військовій операції збройних сил держави-агресора?

Навіть поверхневий аналіз подій у Криму і Донбасі чітко вказує на певний шаблон, характерний для військової операції:

Початкова фаза – імітація «народного незадоволення» проведенням мітингів і масових демонстрацій з провокаціями насилля без застосування вогнепальної зброї. Кінцева мета цієї фази – деморалізація влади і силове захоплення приміщень цивільної влади зі створення паралельних псевдовладних структур;

Розвідувально-диверсійна фаза – введення на територію об’єкта агресії професійних груп військового спецназу з легким стрілецьким озброєнням. Кінцева мета цієї фази – захоплення силових органів влади і блокування військових містечок збройних сил супротивника, створення сурогатних силових структур для підтримки псевдовлади, створеної під час першої фази;

Наступальна фаза – введення на територію, контрольовану диверсантами і псевдовладою озброєних найманців з числа цивільних або військовослужбовців під виглядом цивільних, для імітації озброєного повстання проти легітимної влади, принагідно використовуючи цих найманців для маскування частин регулярної армії ешелонів вторгнення. Мета цієї фази - остаточне захоплення території, силове роззброєння або знищення військових частин супротивника, забезпечення проведення фарсу «народного волевиявлення», остаточна анексія території.

При тому, державі, проти якої спрямована агресія, не пред’являються будь-які територіальні претензії, дипломатичні і зовнішньоекономічні стосунки не припиняються. Натомість держава-агресор настирливо пропонує, в тому числі, в ультимативній формі «миротворчі» ініціативи, при тому практично відкрито постачаючи «повстанцям» озброєння але публічно не визнаючи будь-яку причетність до них.

Таким чином, проти України, очевидно, здійснюється агресія, яка так-сяк замаскована під внутрішній конфлікт.

Член верхньої палати Нідерландів, у минулому радник з безпеки при ООН і НАТО, генерал-майор у відставці Франк ван Каппен назвав російську агресію проти України «гібридною війною»: «Це називається hybrid warfare, гібридна війна. У цього терміна безліч дефініцій, йому присвячено багато книжок. Гібридна війна – це мішанина класичного ведення війни з використанням нерегулярних збройних формувань. Держава, яка веде гібридну війну, укладає оборудку з недержавними виконавцями – бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок із якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава робити не може, тому що будь-яка держава зобов’язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, домовленості з іншими країнами. Всю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних формувань. Так, це і є гібридна війна. З одного боку, використовуються регулярні війська, хай і лише з метою налякати – зараз до кордону з Україною стягнуто близько 40 тисяч російських військовослужбовців (є розбіжності в підрахунках, але приблизно стільки, і це чимало). Таким чином, на Україну чиниться тиск: «Неправильний крок, і дивіться, що з вами буде!» З іншого боку, на території України діють групи, якими керують із Росії. На таку схему ведення війни надзвичайно складно відреагувати. Коли кордон суміжної держави перетинає танкова дивізія, то все ясно. Але в даному разі нічого такого не робиться. Замість цього відбувається безшумна анексія, із залученням бойовиків і етнічних груп на місцях, за домовленістю і під керівництвом із Росії. Спробуй-но знайди відповідь на такий прийом».

Генерал ЗС РФ Олександр Лебідь командував військовою операцією 14-ї армії у Придністров’ї

Чи є гібридна війна в Україні винаходом російського Генштабу?

За час, який Російська Федерація існує як незалежна держава, її важко класифікувати, як миролюбну демократичну. Перший військовий конфлікт за участю російської армії виник у березні 1992 року у Придністров’ї.

Пригадаємо коротку історію цього, нині замороженого протистояння.

Протистояння між Москвою і Кишиневом виникло ще за часів СРСР під час горбачовської «перебудови». Формальним приводом стало так зване «мовне питання». Молдовська партійно-господарська номенклатура на чолі з компартійним функціонером, колишнім Секретарем ЦК компартії МРСР, президентом Мірчею Снєгуром на хвилі «нового мислення» відчула можливість отримати більшу незалежність від центру. І номенклатура так би мовити, очолила процес формування національної ідентичності. Важливим фактором формування (або відновлення) молдавської ідентичності було зближення Молдови із етнічно, лінгвістично та історично близькою Румунією. Між тим, промислове Придністров’я, яке колись, до утворення Молдавської РСР, було частиною УРСР, етнічно складалося з українців, росіян і молдован, при тому, молдовани не становили більшості населення цього регіону. Більш того, придністровська партійно-господарська номенклатура була жорстко орієнтована на Москву. Її лідер Ігорь Смірнов домагався у союзного керівництва, щоб у «оновленому» союзному договорі Придністровська Молдавська республіка була окремим від Молдови суб’єктом. Натомість Президент Міхаіл Горбачев і ЦК КПРС ці прагнення не поділяли і 22 грудня 1990 р. він видав указ «Про заходи щодо нормалізації обстановки в РСР Молдова», в 4-му пункті якого ухвалювалося «рахувати такими, що не мають юридичної сили… рішення II з’їзду депутатів Рад різних рівнів з деяких населених пунктів Придністров’я від 2 вересня 1990 року про проголошення… Молдавської Придністровської Радянської Соціалістичної Республіки».

Як відомо путч ГКЧП поховав і «оновлений» союзний договір, і СРСР як державу. Але процес набуття Молдовою державної незалежності не тільки не зупинив конфлікту в Придністров’ї, а навпаки загострив його до військової фази. Кровопролиття почалося з моменту, коли Президент Снєгур по-більшовицькі наказав застосувати силу до протестувальників, які висловлювали незгоду з директивним нав’язуванням молдовської мови, як єдиної державної без урахування етно-культурних потреб інших національних груп. Цим скористалася на повну російська пропаганда, мусуючи тему об’єднання Румунії і Молдови в одну державу ( таке гасло радикальних молдовських і румунських націоналістів тоді дійсно існувало, але не було популярним ні серед більшості громадян, ні, тим більше – серед правлячої совкової номенклатури Молдови). У відповідь на міліцейські репресії Смірнов організував паралельні силові структури Придністров’я, в тому числі армію, яку, очевидно, без зайвих формальностей озброїла 14-та армія РФ, яка знаходилася на території ПНР. Так почалася військова фаза конфлікту, яка тривала з березня по липень 1992 р.

З самого початку офіційний Кремль публічно заявляв виключно про внутрішній громадянський конфлікт у Молдові, при тому наголошуючи, що 14-та армія РФ займає нейтральну позицію, не підтримуючи жодну з сторін. Хоча насправді було інакше.

Чи то під впливом московської пропаганди, чи то за чийогось «сприяння», до армії ПМР масово почали мігрувати «ополчєнци» з-за кордону, здебільшого донські і кубанські козаки. Були й українці. Цікаво, що «нейтральна» 14-та армія миттєво знаходила для них не тільки необхідну зброю і боєприпаси, а й «інструкторів», які фактично керували військовими діями.

В районі м. Дубоссари під артилерійський вогонь молдовських сил попали частини 14 армії, керівництво якої заявило, що буде змушене наступного разу відповідати вогнем. В результаті цього 9 червня було досягнуто домовленості про припинення вогню. Пізніше, в липні, збройні загони ПМР здійснили рейд на правий берег та заблокували в м. Бендери загони молдавської міліції, на що Кишинів відповів наступом.

Битва за Бендери було жорстокою, обидві сторони несли втрати й гинули мирні жителі. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік. Кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ республіканських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії.

Молдова почала пошук мирних рішень. 21 липня 1992 року в Москві між Президентом Молдови Мірчею Снєгуром та Президентом Росії Борисом Єльциним було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї. Згідно з домовленостями сторін російські війська 14-ї армії отримали мандат «миротворців».

Отже, з ким змушений був домовлятися про мир Снєгур? З президентом ПМР Смірновим? Аж ніяк. Як це, на перший погляд не звучить парадоксально, мирний договір глава суверенної держави Молдова мусив укладати з Єльциним – президентом держави, яка нібито взагалі не брала участі в конфлікті, війни нікому не об’являла, війська не надсилала, державних кордонів Молдови російські військові не порушували. Отже, очевидно, що так званий президент ПМР Смірнов був лише дрібним пішачком у великій геополітичній грі Кремля, метою якої ні в якому разі не був й не міг бути захист інтересів російськомовного населення. Йому, в цій грі відводилася традиційно-совкова роль: «гарматного м’яса» разового використання. Справжньою метою Москви у випадку Молдови було її утримання в сфері домінуючого впливу РФ, оскільки ця територія має прямий стосунок до Пакту Риббентропа-Молотова, як і Прибалтійські держави. І на початку 90-х російське керівництво всіма силами намагалося не допустити переходу цих територій до Співдружності європейських держав.

Якщо подивитися на Придністровський конфлікт з цієї точки зору, то можна помітити в діях обох сторін певну логіку, спрямовану на його загострення і доведення до військової фази. Така позиція виглядає, з точки зору нормального глузду, алогічною. Бо хіба Снєгур не розумів, що силові методи матимуть адекватний спротив? Хіба не було в молдовської сторони можливості домовитися не зі Смірновим, а напряму з протестувальниками? Але ніхто ні з ким не домовлявся. І саме це опосередковано засвідчує наявність у конфлікті третьої зацікавленої сторони.

У Придністровському конфлікті чітко виділяються фази його розвитку: цивільна, розвідувально-диверсійна і військова.

Другим прикладом військового вирішення геополітичних проблем грузино-російський конфлікт, який триває вже чверть століття.

9 квітня 1989 р. Тбілісі. Радянський спецназ прямує на екзекуцію над мирними демонстрантами

Початок протистояння грузинського народу з Кремлем – у «перебудовному» минулому. Нагадаємо, що точкою відліку сучасного міжнаціонального конфлікту стало 9 квітня 1989 року, коли у Тбілісі радянський спецназ улаштував каральну акцію – за допомогою саперних лопаток, отруйних газів та бронетехніки було розігнано багатотисячну мирну антикомуністичну демонстрацію.

Саме тоді демонстранти вимагали заборони компартії та виходу Грузії із складу СРСР. Саме тоді на грузинську землю пролилася перша кров мирних демонстрантів і не тільки грузинські демонстранти, а й увесь світ побачив справжнє обличчя горбачовського «соціалізму із людським обличчям».

Налякана московська партноменклатура на чолі із Генсеком Горбачовим доручила КДБ спровокувати міжнаціональний конфлікт із метою компрометації очільників національно-демократичних сил та обґрунтування силового утримання Грузинської РСР у складі СРСР.

Нагадаємо, що формальним приводом для міжнаціонального протистояння у Абхазькій автономії стала абсурдна, із точки зору нормальної логіки подія – порушення правил під час складання вступних іспитів у Сухумський університет, що призвело до масових безладів із людськими жертвами. Зазначу, попри те, що для наведення порядку було залучено війська, тим не менше, кримінальна справа за цим фактом не була розслідувана, організатори, підбурювачі та виконавці злочину не виявлені й не притягнуті до відповідальності. Підкреслюю: це нонсенс не тільки для СРСР, але й для будь-якої держави взагалі. Тим більше, що за масштабами й небезпекою для суспільства й держави, подібний злочин мала б розслідувати слідча група у складі слідчих Генпрокуратури СРСР та КДБ СРСР, а не Грузинської РСР. Більш того, після зазначених безладів не сталося й традиційних, для СРСР, кадрових екзекуцій, тобто, не було зміщено із посад керівників партійних та силових структур ні автономії, ні Грузинської РСР. Ця сукупність фактів свідчить про те, що формальний привід – це лише «шумове» прикриття операції спецслужб, до якої було залучено як місцеві кадри, так і агентуру в середовищі криміналітету.

Формальним приводом для міжнаціонального протистояння у Південній Осетії стала незгода тамтешнього компартійного керівництва із позицією Тбілісі щодо референдуму про «оновлений» СРСР та протистояння із лідерами антикомуністичної опозиції. Феноменальним можна назвати факт, коли перший секретар ЦК КПУ Грузії був у числі організаторів мирного мітингу, який планували провести у Цхінвалі грузинські націоналісти-дисиденти. Відтак й не дивно, що серед мирних демонстрантів виявилися сотні озброєних бойовиків. Як і закономірно, що серед захисників міста також виявилися достатньо цивільних громадян із зброєю, хоча, за радянським законодавством, із озброєними бойовиками мали б боротися війська МВС та КДБ СРСР. Все це не дивно, із точки зору операції спецслужб, бо тільки вони, у СРСР, мали змогу таємно оперувати такою кількістю зброї. Причетність спецслужб до зазначеного масового збройного конфлікту підтверджується також і тим, що за фактом, не тільки не було належної реакції керівництва країни, а й навіть не порушено формальної кримінальної справи. Більш того, численні письмові звернення громадян Південної Осетії до З’їзду народних депутатів СРСР та особисто Міхаіла Горбачова залишилися поза увагою і народних обранців, і центральної преси.

Зазначимо, що до подій 1989 року у Тбілісі, Грузинська РСР була в цілому спокійним й повністю контрольованим аграрним регіоном СРСР. Ті заворушення населення, які виникали у її автономіях декілька разів впродовж більшовицького окупаційного режиму, не мали міжнаціонального підґрунтя і були стихійним протестом громадян проти комуністичного режиму. Саме тому у цих автономіях, на момент виникнення так званого міжнаціонального конфлікту були міцні позиції радянських спецслужб та компартійного активу. Навіть зараз владу у цих кримінально-комуністичних анклавах міцно тримають колишні номенклатурними КПРС та ВЛКСМ, які безумовно орієнтуються на Кремль.

У 1992 р. практично одночасно з Придністров’ям розпочалася перша грузинська війна.

Нагадаємо коротку хронологію подій військової фази.

9 квітня 1991 р. Грузія, в якій першим президентом було обрано Звіада Гамзахурдію, ухвалила Декларацію про державний суверенітет і про вихід зі складу СРСР. Реакція московських «новомислителів» була цілком прогнозованою. Вже в січні 92-го було організовано заколот, в результаті якого до влади прийшов генерал КГБ і колишній Секретар ЦК компартії Грузії Едуард Шеварнадзе.

У липні 92-го парламент Абхазької автономії відновив Конституцію 1925 р, що було рівнозначно проголошенню державного суверенітету. А 14 серпня 1992 року військові підрозділи Національної гвардії кількістю до 3 000 осіб на чолі із Тенгізом Кітовані, під приводом переслідування Гамсахурдія, увійшли в Абхазію і за декілька діб розгромили абхазькі загони та захопили більшу частину території і розігнали парламент. Залишки уряду самопроголошеної республіки втекли у Гудаутський район. Голову абхазького парламенту Владислава Ардзінбу тоді підтримали Росія та Конфедерація кавказьких гірських народів, в тому числі матеріально: зброєю та численними добровольцями. При тому, російська сторона, за напрацьованим шаблоном, формально декларувала нейтральну позицію. Разом із тим, саме російські війська здійснювали як гуманітарні акції, так і військово-розвідувальні дії на боці Абхазії.

«Скромна» участь російської армії у абхазькому військовому будівництві дозволила в лічені дні не тільки озброїти і навчити особовий склад, а й вже у жовтні спланувати й розпочати наступ. Рекорд, якщо вважати, що це була абхазька армія, а не іншої «нейтральної» держави. Ще один цікавий факт: саме там, у боях за Гагри, отримав бойове хрещення та відзначився «абхазький батальйон» Шаміля Басаєва.

Позиційні бої тривали до літа наступного року. Наступальна операція «абхазьких» військ на Сухумі закінчилася розгромом грузинського війська і підписанням першої мирної угоди. Перемир’я було не тривалим. Вже у вересні Абхазія мовчки дезавуювала домовленості, захопивши Сухумі, з якого Шеварнедзе втік на російському військовому катері.

4 жовтня 1993 року так звані «абхазькі» озброєні формування звільнили від грузинських військ усю територію самопроголошеної республіки. Цей наступ супроводжувався етнічними чистками грузинів, що спричинило масову втечу (до 250 тисяч осіб) цивільного населення. Декілька сотень тисяч із втікачів або самостійно перейшли гори, або були вивезені морем. За більшістю оцінок під час евакуації грузинів загинуло близько 10 тисяч осіб. Під час бойових дій загинули 4 тисячі грузинів і стільки ж абхазів, тисяча учасників бойових дій вважається такими, що пропали безвісти.

Одночасно всередині Грузії нагнітається атмосфера хаосу і безвладдя. Переляканий Шеварнадзе підписує все, чого вимагає Москва: угоду про вступ в СНД і прохання про надання російської військової допомоги. І миттєво, мов за помахом чарівної палички, війна припиняється. 14 травня 1994 року у Москві, за посередництва Росії, між Грузією і Абхазією підписано угоду про припинення вогню та роз’єднання озброєних сил. На підставі цього документу ухвалено рішення Глав держав СНД про розміщення у зоні конфлікту миротворчих сил співдружності, якими фактично є 3000 російських військових, мандат яких із тих пір Глави СНД автоматично продовжують кожні півроку. Насправді – це частини ПДВ Росії, які були розквартировані на цій території ще за часів СРСР…

Що робили ці «миротворці»? Стандартна формула перемир’я, яка застосовується в світовій практиці передбачає: припинення вогню і розведення сторін конфлікту за межі демілітаризованої зони; роззброєння незаконних озброєних формувань; передачу влади на спірній території тимчасовій миротворчій адміністрації; проведення поліційної операції, яка включає виявлення та притягнення до відповідальності осіб, які під час військових дій вчинили злочини; забезпечення миротворцями умов та проведення на цих територіях вільних демократичних виборів і якщо потрібно – референдуму; передачу влади легітимним адміністраціям та завершення миротворчої місії. Власне, Дагомиська угода мала стандартну процедуру. Щоправда, реально виконаний був лише один пункт – розведення сторін конфлікту за межі демілітаризованої зони. Ніякого роззброєння незаконних військових формувань не було. Навпаки, ці формування стали називатися арміями і отримали з РФ необхідне озброєння. Зрозуміло, що ніякої поліційної місії, а тим більше демократичних виборів чи референдумів не проводилося. Владу просто передали маріонетковим адміністраціям.

Цілком логічно, що переговори грузинської сторони з російськими маріонетками за посередництва Росії зайшли в «плановий» глухий кут. Чому так? А відповідь проста: ситуація «замороженого» військового конфлікту дає Кремлю додатковий важіль впливу на Тбілісі.

Грузія. 2008 р. Російські війська..

І дійсно, конфлікт почав «розморожуватися» одразу після «революції троянд». При чому приводом для повномасштабної війни РФ проти Грузії стала банальна подія. Активна фаза Серпневої війни 2008 р. розпочалася ще у липні, після того, як група чиновників грузинського МО, на чолі із заступником міністра Рамазом Ніколаішвілі, встановили державний прапор на горі Сарабукі. Після цього розпочалися перестрілки та спроби захопити висоти навколо Цхінвалі, збройні сутички, поява у зоні відповідальності миротворців нез’ясованих бандитів та, врешті, обстрілів Цхінвалі та навколишніх грузинських та осетинських сіл.

Перестрілки у районі конфлікту розпочалися ще на початку липня. 3 та 4 липня було обстріляно із стрілецької зброї Цхінвалі. Південно-Осетинська та грузинська сторони обмінялися взаємними звинуваченнями, проте, жодна із сторін, включаючи російських «миротворців», так і не упіймали жодного снайпера, аби визначити його приналежність. Хоча, кожній людині, навіть не сильно обізнаній у військовій справі, зрозуміло, що на грузинську територію, яка має статус демілітаризованої, без особливих ускладнень міг пройти будь хто: снайпери абхазьких бандформувань, снайпери південно-осетинських бандформувань, російський спецназ ГРУ, грузинський спецназ. Проте, сторони, хоч і обмінювалися гнівними словесними звинуваченнями, проте ніхто не намагався ці факти розслідувати.

Потім у Абхазії сталися три теракти: у Сухумі, Гаграх та Галі. І тут, знову-таки, взаємні звинувачення – і жодного результативного розслідування. Навіть на рівні експертних висновків щодо вибухових пристроїв та їхнього походження та вірогідної приналежності, не кажучи вже про конкретних підозрюваних. Дивно, чи не так?

А вже 1 серпня було оприлюднена заява Адміністрації Південної Осетії, яка закликала керівництво миротворчих сил навести лад та припинити діяльність бандформувань у зоні конфлікту. Ми наведемо найцікавіші фрагменти цього документу.

«Адміністрація Південної Осетії закликає керівництво ЗСПМ використати надані мандатом повноваження та припинити у зоні конфлікту діяльність бандформувань, запобігнути введенню на цю територію терористів-найманців та сприяти вільному та безпечному пересуванню місцевого населення. Адміністрація висловлює готовність до співпраці із усіма зацікавленими сторонами, в першу чергу із командуванням Змішаних Сил по підтримці миру», – говориться у заяві.

У документі говориться, що «1 серпня приблизно в 8.15 на об’їзній дорозі Ередві – Хєїті, поблизу села Ередві терористичною групою була підірвана патрульна машина поліції». В результаті вибуху, поранення різного ступеня тяжкості отримали п’ятеро поліцейських, які були доставлені в Горійську лікарню (регіон Шіда Картлі, Східна Грузія).

«Цей терористичний акт є продовженням озброєних провокацій, що відбуваються в останні дні в зоні конфлікту, які здійснюються бандформуваннями, наявність яких ігнорується командуванням Змішаних миротворчих сил по підтримці миру, що фактично набуває вигляду підбурювання до конфлікту сторін», – говоритися у заяві.

У документі підкреслюється бездіяльність та безпорадність миротворців. «Про це свідчить заява помічника командувача ЗСПМ Володимира Іванова від 30 липня про те, що біля села Чорбаулі, на території контрольованій осетинською стороною, «невідомі озброєні особи» із застосуванням сили зупинили моніторингову групу, яка складалася з представників російських миротворчих сил і спостерігачів ОБСЄ та не дали можливості пересуватися, зробивши декілька пострілів з автоматичної зброї. Володимир Іванов, обурений цим фактом, вимагає кримінального переслідування винних. В цьому випадку коментарі зайві», - сказано в заяві.

Отже, в зоні конфлікту діяли невідомі терористичні групи, при чому, російське командування «миротворцями» явно грало під «дурника», не вживаючи жодних заходів для виявлення їхнього місцезнаходження, блокування, роззброєння або знищення, передачі захоплених терористів у руки правосуддя. Чому? Чи не пов’язані між собою теракти у Абхазії та невстановлені терористи біля Цхінвалі? А може це й є доказом того, що снайпери, які обстрілювали грузинську та південно-осетинську території мали приналежність до третьої сторони? Бо російське командування «миротворців» підкорялося наказам російського військового командування, отже, логічно, що так звані «бандформування» і «терористи» були російськими спецназівцями. Тоді усе миттєво стає на свої місця: і справді, не будуть же ж російські військові ловити та нейтралізовувати своїх.

Опосередковано ця версія підтверджується наявністю у зоні військових дій чеченського батальйону спецназу ГРУ МО РФ «Восток». При чому, про завдання цього підрозділу Генштаб російських ЗС якось скромно замовчував, а його опальний командир, який до того підозрювався у кримінальному злочині, несподівано отримав індульгенцію із рук самого Президента Росії. Із чого б це? Не інакше, як кров’ю спокутував гріхи. Чиєю кров’ю?

Між тим, наявність невстановлених терористів та бездіяльність «миротворців» спонукала і Тбілісі, і Цхінвалі до загострення взаємної ворожнечі. В тому числі – до силової зачистки територій.

7 серпня президент Саакашвілі виступив по телебаченню із заявою стосовно протистояння навколо Цхінвалі, обіцяв автономію Осетії, амністію учасникам боїв та проголосив одностороннє припинення вогню. Попри це, вночі продовжилися обстріли грузинських сіл, що призвело до повномасштабного наступу грузинської армії на позиції сепаратистів, що було охарактеризоване, як спроба «відновити конституційний лад на частині території Грузії». За словами грузинських високопосадовців рішення атакувати Цхінвалі було прийнято тільки тоді, коли колона російської військової техніки почала заходити у Південну Осетію через Рокський тунель.

Вранці 8 серпня ВПС РФ нанесли бомбовий удар по позиціях грузинських військ в районі Цхінвалі і Горі, вдень – військовий аеродром біля Тбілісі. До вечора того ж дня російські військові разом з «армією» маріонеткової республіки практично відновили контроль над Цхінвалі. Вночі з 8 на 9 серпня російські літаки нанесли бомбовий удар по Поті і Горі, при чому об’єктами бомбових ударів були житлові будинки, а не воєнні об’єкти. Грузинська сторона повідомляла про 10 російських літаків, знищених їхніми ППО. Згодом російська сторона підтвердила втрату 6 літаків, при чому половина – від «дружнього» вогню. ВПС РФ втратили три Су-25, один Ту-22, два Су-24М. Щоправда, грузинська ППО не протрималася й декількох днів і була знищена. Після цього організований спротив грузинського війська практично припинився.

На півночі з боку Абхазії було російськими «добровольцями» і так званою армією самопроголошеної республіки захоплено Кандорську ущелину.

11 серпня російські війська захопили Горі, Згудіді, Сенаки. Також російські війська захопили центральну трасу, яка сполучає східну та західну Грузію. З наближенням фронту до Тбілісі в місті почалася паніка і мешканці почали тікати з району бойових дій. Михайло Саакашвілі намагався заспокоїти населення і запевнив, що грузинські війська готові до оборони столиці. Водночас, Росія повідомила, що не має наміру атакувати Тбілісі .

Це сталося після того, як грузинська сторона в односторонньому порядку об’явила про припинення вогню і початок переговорів про перемир’я.
Президент Грузії Міхаіл Саакашвілі 10 серпня підписав план перемир’я, запропонований Євросоюзом, ініціативу взяла на себе головуюча в ЄС Франція. Домовленості домігся у Тбілісі французький міністр закордонних справ Бернар Кушнер, який, пізніше відвідав Москву і провів переговори з російським президентом Медвєдєвим.

12 серпня до миротворчого процесу долучився також президент Франції Ніколя Саркозі, який запропонував шість пунктів плану з мирного врегулювання. Він також заручився підтримкою президента Грузії та Росії щодо цього плану, згідно з яким, кожна із сторін зобов’язалася:

остаточно припинити всі воєнні дії;

забезпечити вільний доступ гуманітарної допомоги;
повернути збройні сили Грузії в місця постійної дислокації;

повернути збройні сили РФ на лінію, що передувала початку бойових дій, а до створення міжнародних механізмів, прийняття російськими миротворцями додаткових заходів безпеки;

розпочати міжнародне обговорення питання майбутнього статусу Південної Осетії й Абхазії, а також шляхів забезпечення їхньої безпеки.

Ця угода отримала назву «план Саркозі», в Росії її назвали «план Медведєва-Саркозі». Москва не вступала в прямий переговорний процес з Тбілісі, бо там, після «революції троянд» ігнорували Саакашвілі. Всі перемовини відбувалися за посередництва французької сторони.

Станом на сьогодні «план Саркозі» практично виконано за виключенням останнього пункту. Маріонеткові режими Абхазії і Південної Осетії перебувають й надалі у стані «замороженого» конфлікту.

Таким чином, підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що перша російсько-грузинська війна відбувалася за тим самим сценарієм, що й конфлікт у Придністров’ї. Спочатку була цивільна фаза з провокацією насилля; розвідувально-диверсійна з появою озброєних «добровольців» і власне військова з широким застосуванням військової техніки. І в конфлікті в Придністров’ї, і в Грузії Кремль старанно маскував свою причетність до його розпалювання і врешті виступав в ролі «миротворця», пропонуючи «компроміс» зі своїми маріонетками, таким чином фактично легалізовуючи їх в якості суб’єкта політичного процесу. Тим самим створювався важіль прямої залежності від Москви і конфлікт «заморожувався». У разі спроб вийти із залежності від Росії – миттєво конфлікт поновлювався і Кремль вже не маскуючись здійснював пряму агресію, яку цинічно називав «примушенням до миру», як це було під час другої війни з Грузією у 2008 р.

Отже проект «русская вєсна», який мав на меті створення маріонеткової «Малоросії» був спланований за типовим шаблоном, створеним ще «новомислителями» часів «перебудови». Щоправда, у випадку України цей сценарій було дещо модифіковано.

20 грудня 2024, п`ятниця

utmx_section("Headline")Війна на виживання

Війна на виживання