Актуально
34472 перегляди
|
Генерал Юрій Кравченко |
Завершення минулого політичного сезону, окрім пристрастей навколо формування нової парламентської коаліції та уряду, ознаменувалось низкою гучних заяв та поновленням карного розслідування стосовно причин смерті екс-міністра МВС Юрія Кравченка. Не менш значущі події нас очікують і з початком осені: продовження судових засідань по "справі Гонгадзе", початок яких попередньо призначили на 14 вересня; звіт у ВР з цього ж питання Генпрокурора Олександра Медведька; публічні пояснення Лесі Гонгадзе з приводу відмови брати участь у судовому процесі над обвинувачуваними у вбивстві її сина; чергова річниця безслідного зникнення журналіста; можливий виступ з трибуни українського парламенту Миколи Мельниченка, запрошення якому через посольство США надіслали його симпатики з СПУ.
Кожна з цих подій має свої особливості і свою логіку розвитку і разом з тим перебуває в тісному зв’язку з усіма іншими. Відтак тільки системний погляд на всю шестирічну історію "касетного скандалу" і "справи Гонгадзе", як її складової частини, здатний наблизити торжество істини, яка за багато років не проросла навіть паростками. Аби не дати порослі пробитись до світла, землю ціле п’ятиріччя рясно засівали бур'янами. Останні півтора роки випалювали напалмом. Розслідування обставин загибелі Юрія Кравченка і судовий процес у "справі Гонгадзе" "оранжева" влада перетворила в безсоромний фарс, залишивши далеко за горизонтом співчуття і милосердя до їхніх рідних. Нав’язуючи безглузді версії, докази і висновки, ховаючи свої маніпуляції з матеріалами справи за зачиненими дверима судової зали, чинить наругу над гідністю співгромадян. Але й громадяни у переважній більшості застигли в мовчазній покорі, не усвідомлюючи, що пригріте в ґрунті хоча би одне зерно беззаконня, з часом постане густими хащами, в яких безслідно може щезнути кожен. Байдуже споглядання за покаранням невинуватих живить сваволю, даючи їй змогу розростатися до безмежних розмірів. Задушивши своїми путами одного, вона тут же перекидається на іншого, перетискаючи груди, з яких вириваються крики по допомогу.
Що з того, що факти, експерти і політики говорять про насильне вбивство Кравченка, що з того, що перегляду справи вимагає його вдова, що з того, що кричущу необ’єктивність слідства підтвердили судові рішення, що з того, що відповідний запит до Генпрокуратури зробили народні депутати, з озвучених Генпрокурором проміжних результатів новопризначених експертиз уже зараз видно, що іншого висновку щодо причин смерті генерала, ніж власноруч нанесені два кульові поранення в голову, не буде. Найбільше, що нас очікує, дещо підсилений на користь офіційної версії рімейк минулорічної історії. Її кінець увінчала тріада: недоведене самогубство, непомічене підштовхування до самогубства і недосліджена імітація самогубства. Щоб зрозуміти перспективу розслідування 2006 р., згадаємо як воно відбувалось у 2005 р.
Анатомія брехні
Недоведене самогубство
Самогубство - діагноз, який по гарячих слідах спеціалісти від слідства поставили загибелі колишнього міністра ВС Юрія Кравченка. Попри велику кількість симптомів, що його виключали. Повне експертне підтвердження, як переконував нас голова СБУ того періоду Олександр Турчинов, головна версія одержала менш як за місяць. З того часу всі інші припущення, на його думку, втратили сенс. Стиха і несміливо про можливість доведення до самовбивства говорив лише заступник Генпрокурора Віктор Шокін. Однак його голос загубися в доводах інших висопоставлених чинів, передусім голови СБУ. За словами останнього, особливості місцерозташування тіла і відсутність слідів насильства - однозначно на стороні добровільного відходу з життя. За кілька тижнів теж саме сказав перший заступник керівника ГПУ Сергій Винокуров. До кінця травня до єдино правильної позиції стосовно причин смерті екс-міністра дозрів і Шокін. Досліджені експертами позиції, які він виклав у липневому інтерв’ю "Фактам", - вірогідна траєкторія руки, місцезнаходження пістолета і пози потерпілого, місця для інших думок не залишали. Наступила повна ідилія однодумства.
Дисидентські настрої міністра ВС Юрія Луценка "як у громадянина в мене є сумніви відносно цього самовбивства", висловлені в інтерв’ю "Дзеркалу тижня" в середині травня за матеріалами первинного огляду місця події розвитку так і не набули. Сухим з води вдалось вийти й з іншої пікантної ситуації - повідомлення електронних медіа про відсутність у прокуратурі складеного на дачі Кравченка протоколу. За даними преси, процедуру дослідження обставин смерті знімали на відеокамеру, не фіксуючи її на папері. Понятим пояснили, що документ оформлять пізніше, відповідно до відеозйомки і після ознайомлення з записом адвоката загиблого. Але з ним так і не ознайомили, як і ніхто його не підписував. Язики полум’я нового скандалу Шокін збив уже наступного дня, запевнивши, що протокол є, він не сфальсифікований, а поняті допитані в установленому порядку.
Проте маніпуляції в цій сфері все таки були. Поняті, інформуючи ЗМІ про обставини злочину (ексклюзив дістався "УП"), сказали лише про один постріл. А це означає, що люди, котрим належало своїми підписами скріпити правильність зафіксованого правоохоронцями, насправді нічого не бачили. Однак їхні слова завдяки телеканалу "Інтер" набули всеукраїнського розголосу. Звідси напрошується думка, що функція понятих у даному випадку полягала не стільки в тому, щоб виконати передбачену законодавством процедуру, скільки в тому, щоб запустити в обіг потрібну версію. На користь цього припущення говорить і той факт, що тоді ж було наголошено на пострілі в праву скроню. Кравченко, як правша, міг цілитись тільки туди, що хоча би на рівні уявлень суттєво зміщало шальки терезів у бік самогубства.
Інформація про один постріл, тоді як їх було два, могла мати двояке походження. Або в неї не встигли внести корективи, або з її допомогою намагались уже в зародку приховати справжні обставини злочину. Бо важко повірити, що випадково підібрані особи відважились розповідати журналістам про щойно побачене і записане в протоколі. Норма закону про таємницю слідства поширюється і на них. Про міру відповідальності за розголошення секретних на той час даних їх зобов’язані були попередити. І навряд чи хтось, побачивши вбитого, хай і колишнього, але міністра МВС, рискнув би табу порушити. Понятих зазвичай підбирають з числа сусідів. Яку категорію осіб правоохоронці запросили на місце смерті Кравченка, не знаємо. Але зі слів міліції відомо, що переляк від події був такий великий, що далеко не всі мешканці вулиці погоджувались свідчити.
Щоб надалі не було спокуси піддавати сумніву тлумачення подій злощасного ранку 4.03.05 силовими структурами, Віктор Шокін на тому ж брифінгу проанонсував наміри найближчим часом прийняти постанову про закриття справи через відсутність складу злочину. Невдовзі згоду з висновками ГПУ висловив Турчинов, нагадуючи про свою першість у висуненні версії самогубства. Отож, менш як за 3 місяці в гучному з багатьма загадками і суперечностями трагічному випадку поставили жирну крапку. Попри те, що вже в день смерті експерти наводили численні доводи проти самовбивства. Але й без них серед пересічних громадян сумнівів не бракувало.
Відповідальні за слідство тим не менше вперто ігнорували очевидні речі. Передусім два постріли в голову. Спочатку їх замовчували. Інформація циркулювала у вигляді непідтверджених даних. Визнали її тільки тоді, коли приховування втратило сенс. Привезене в морг тіло стало доступним для огляду досить широкому колу осіб, в тім числі родичам та друзям небіжчика, багато яких з міліцейського середовища. Припертому до стіни фактами замміністра ВС Петру Коляді нічого іншого як сказати: "Так воно і є ... пострілів два", не залишалось. Відразу довелось диву давати пояснення: "Бувають смертельні постріли, а бувають несмертельні".
До несмертельних, звичайно, належав перший - той, що пройшов через підборіддя і вийшов через лицеву частину. "Він навіть не був тяжким", - запевняв Турчинов. Ще далі пішов прокурор Шокін. Він послався на розрахунки експертів, за якими "больові відчуття від першого пострілу були приблизно такими, як ніби людина вщипнула себе за руку" ("Факты", 5.07.05). Такі прецеденти начебто були й раніше. До аналогій апелювали й керівники МВС та СБУ Луценко і Турчинов. За відсутності власного криміналістичного досвіду їм доводилось послуговуватись описами з літератури. А вони, на щастя, виявились настільки ґрунтовні і наочні, що Олександр Валентинович не тільки зрозумів, як мерці стріляються, а й демонстрував процес журналістам. Попри те, що начальник черкаської міліції генерал Олег Кочегаров, який також цілився знизу вверх, ще раз вистрілити вже не зміг.
Тим не менше обрали саме такий, неординарний у багатьох відношеннях шлях руху кулі. Припущень стосовно нього є кілька. По-перше, Кравченко брав активну участь у порятунку колеги, а, отже, можна було формувати думку про дії за аналогією. Відмінність у наслідках була не така вже й важлива, бо в реальному житті пряма, а тим більше тісна кореляція - явище більше виняткове, ніж закономірне.
Окремі експерти вважають, що незвичною манерою самовбивства Юрій Федорович підказував, що відходить з життя не з доброї волі. Помічник генерала, полковник внутрішньої служби Станіслав Сорока навіть припускає, що зі своєю участю він змирився настільки, що сам взяв з будинку зброю ("Трибуна", 24.03.05). Проте обставини смерті, зокрема, вирвана з чужої голови волосина, що залишилась в задубілій руці, засвідчує, що він пробував чинити опір. Мабуть, до тої миті, поки йому не нагадали про дружину в домі, молодшу доньку на навчанні за кордоном і старшу доньку з шестимісячним внуком, яким вже не раз погрожували. І сили, судячи з нанесеної в гараж великої кількості снігу, яку побачила тепер вже вдова екс-міністра, були нерівні.
Утім навіть тоді постріл у щелепу вибрав не він. І не тільки тому, що спотворене обличчя - видовище не з приємних, а й тому, що зазначений спосіб суїциду не давав стовідсоткового летального результату. Після нього залишились живими і Кочегаров, і колишній міністр сільського господарства Анатолій Хорішко. Обидва скалічені і безпорадні. Чи міг Кравченко піти на крок, що залишає шанс стати довічним тягарем для рідних, навіть якщо припустити, що знехтував можливими власними тілесними і духовними муками? Запитання риторичне. Ствердно на нього відповісти навряд чи наважаться навіть ярі опоненти екс-керівника МВС.
Не можна скидати з рахунку й переконання Кравченка в тому, що справжній чоловік повинен стрілятися у висок, все інше - непристойне. Цю фразу за спогадами підлеглих екс-міністра в інтерв’ю "УМ" за 31.07.06. відтворив Юрій Луценко. Проте постріл у лице легко вписується в логіку дій насильників, оскільки гарантує значні ураження, здатні заховати сліди передсмертної міміки - ознаку подій, що їй передували. Якщо ж припустити, що між вбивцею і Кравченком був короткий діалог, його зручніше, безпечніше і наочніше проводити саме з таким положенням зброї, особливо, якщо стояти позаду жертви. На думку експертів, при стрільбі в генерала застосували традиційний спецназівський прийом - з-за спини і з-під вивернутої назад руки.
Медики, які оглядали тіло, телеканалу "1+1" сказали однозначно: "Обидва поранення дуже серйозні і практично несумісні з життям". Після них жертва навряд чи здатна рухатися. До розвитку гальмування свідомості, а отже, неможливості вистрілити повторно, як пояснили судово-медичні експерти з науковими ступенями Б. Михайличенко і А. Біляков, призводить больовий шок, що виникає внаслідок пошкодження костей челюсті. Тим більше, коли задіяна здатна рознести стіну "Беретта" 9-міліметрового калібру. Про малу вірогідність повторного пострілу в умовах больового шоку, розбитої челюсті і масивної кровотечі говорив і лікар-нардеп Сергій Шевчук. Вдруге натиснути на курок можна було б, якби після першого пострілу були пошкоджені другорядні для життєзабезпечення ділянки голови (м’які тканин ротової порожнини, шкіри, лиця). При такій травмі людина не втрачає свідомості, зберігає здатність до доцільних дій і, якщо наміри досить сильні, то без особливих зусиль може вистрілити в життєво важливі частини, наприклад, у скроню.
Наступна обставина, що ставила під сумнів самогубство, - положення пістолета. Відразу після смерті всі м’язи розслабляються і знаряддя, за допомогою якого вкорочують собі життя, повинно випасти з руки, тоді як за свідченнями Сороки, котрий зі сторонніх прибув на місце події першим, зброя сперта на рукоятку стояла на підлозі, а ствол дулом догори опирався на перемичку стільця. Все виглядало на те, що її поставили навмисно.
Викликав у фахівців настороженість і мізерний проміжок часу між пострілами. Турчинов сказав, що вони були один за одним. За окремими джерелами, чути було тільки один з них, що може бути ознакою застосування при повторній спробі глушника.
Уже тоді говорили і про зламані пальці потерпілого, сидячу позу трупа, що, за законами фізики, мав би звалитися, опущені між ніг руки, тоді як хоча би права разом з пістолетом мала бути відкинута вбік. Нарешті, одяг: домашня курточка, піжама, не зав’язані на шнурки туфлі. Важко повірити, що звиклий до виправки, амбітний генерал саме в такому вигляді хотів би залишись у пам’яті живих, тим більше, що залишав цей світ з почуттям власної невинуватості. Припустимо, що через присутність у домі дружини, він не міг надіти парадну з орденами форму, як ми звикли бачити у фільмах, але замінити піжаму на брюки і зашнурувати взуття йому ніщо перед "урочистою" миттю відходу у вічність не заважало. Отож, застала вона його несподівано.
Вбивче слово німого свідка
Влітку 2005 р. слідство наполягало, що версію самогубства також підтверджують свідчення дружини, згідно з якими незадовго до смерті Юрій Федорович щось писав (начебто передсмертну записку). Потім м’яко її відіслав, пояснивши, що збирається погуляти з собакою. Спочатку казали, що написане знайшли в кишені. Та коли Сорока звернув увагу, що піжама її не має, "перенесли" між нижню білизну. На запитання журналіста "Сегодня" (номер від 12.04.05), чи дійсно саме в цьому місці генерал поклав записку, Віктор Шокін відповів буквально наступне: "Вона була за резинкою спортивних брюк. Тому що в брюках не було кишень". На кишенях, про які прокурора ніхто не запитував, він закцентував увагу не випадково. Саме там двічі (по телебаченню 4 березня і в інтерв’ю "УП" від 12.04.05) її розміщав присутній на місці події Турчинов. Відтак треба було гострі кути непродуманого повідомлення згладжувати. Хто хотів, повірив. Іншим такі словесні виверти дали підстави підозрювати, що аркуша з текстом не було ні там, ні там. Його з початком слідчих дій просто підклали, або ж навіть не підкладали, а лише принесене з собою зачитали. Присутній тоді водій Кравченка чув, як диктували зміст, але, як віднайшли листок, не бачив. Хоча знахідка сама по собі була подією і мала б викликати пожвавлення, яке не помітити було важко.
Чи то в кишені, чи то за резинкою брюк місцеположення передсмертного послання - неприродне. Адже, як випливає зі змісту, воно призначалося для родини і мало бути для неї помітне. Причому відразу, щоб не загубитися ні на місці смерті, ні в морзі, ні по дорозі до нього. Певна загроза для записки існувала б і тоді, якби її залишив той, хто стріляв. Рідні чи друзі, ознайомившись з провокаційним змістом, цілком могли її знищити до прибуття слідчо-оперативної групи. Втім, що на такий ризик пішли, відкидати не будемо. Як не як, а в прихованому від очей місці збереженість якоюсь мірою їй була гарантована. Нікому ж з рідних чи друзів, тим більше міліцейського гарту, не спаде на думку роздягати мертву з пораненням у голову людину до нижньої білизни. З цієї ж причини вони не здивуються, що не побачили аркуш паперу самі.
Разом з тим залишається питання, яка була потреба ритися в одежі небіжчика, причина смерті якого очевидна? Шукати записку? Зазвичай її залишають там, де пишуть, а не там, де причиняють собі смерть, як говорив Турчинов, щоб навести ще один аргумент на користь самогубства. Тому, за логікою, пошуки передусім треба було влаштовувати в домі. Згідно з процесуальними нормами, з понятими. Але не вони головна перешкода в тому, щоб у певне місце її покласти. Набагато складніше вирахувати, де того ранку Кравченко не міг бути в принципі, і де не було дружини, перед тим як він вийшов у двір. Якби слідчі завчасно не знали про записку, раніше, ніж в морзі, її б не знайшли. Бо саме там відбуваються процедури огляду тіла з роздяганням. Однак тоді могли спрацювати перераховані вище чинники і передсмертне послання на будь-якому відтинку дороги могло пропасти.
У даному випадку втрата - безцінна. Головне призначення записки полягало не стільки в тому, щоб бути ще одним аргументом на користь суїциду, скільки в тому, щоб Кравченко безмовно свідчив проти Кучми, прощальними словами замінив ланку, яка випала з його смертю. Саме тому її зміст пустили в світ задовго до офіційного оголошення. Турчинов же ж мав підстави говорити про задані нею напрями розслідування "справи Гонгадзе". Досить м’яке формулювання для вбивчих, за задумом, наслідків. Коли Шокіна запитали про причину самогубства, він послався саме на послання: "Скажу лише одне - він залишив посмертну записку". Про всебічне і глибоке дослідження мотивації обірваного собі життя, як бачимо, навіть не йшлося. Вона була відома наперед - з авторсько сумнівних як за почерком, так і за змістом рядків.
Разом з тим не можна виключати, що текст, який приписали Кравченкові, переслідував ще одну ціль - спонукати Леоніда Кучму поступити аналогічно, тобто перекласти всю провину за зникнення Гонгадзе на покійника. Відповідний інформаційний фон уже було створено. Багато говорили, що тодішній Президент не давав прямої вказівки на вбивство, воно сталося тільки тому, що головний міліціонер перестарався. Тепер з’явився шанс цю версію втілити в життя. Що б це дало? З’явився б ще один привід говорити про виняткову аморальність Кучми, яку нам навіювали з початку другого терміну його перебування на посаді. З другого боку, це був би своєрідний перехресний вогонь на взаємне ураження, в якому мертвий добивав би живого, а живий мертвого, що відійшов у безсмертя без доказів провини. Натомість ми почули те єдине, що могли почути: "Я добре його знав. Він ніколи б не віддав злочинний наказ вбити журналіста Георгія Гонгадзе", вчинивши самогубство, він "поступив неправильно". Особливо виразне на тлі слів знову ж таки навіяного нам "морального" антипода: "У кожного є вибір: іти на співпрацю з судом, прокуратурою, давати свідчення, відстоювати честь. Є другий варіант: робити суд над собою".
Передсмертне послання, хоча й мало звинувачувати Леоніда Кучму, але до певної межі. Ним йому інкримінували підштовхування Кравченка до прірви, але аж ніяк не особисту участь у вирішальному поштовху. На цій різниці особливо наголошував Турчинов, нівелюючи в такий спосіб розхожі і наполегливі вимоги розпочати карне переслідування колишнього Президента за фактом загибелі його міністра. Не можна сказати, що в Олександра Валентиновича не свербіли руки надіти на зап’ястя Леоніда Даниловича кайданки. Але тоді б довелося розкручувати серіал з хоча би імітацією інтересу до вірогідних виконавців вбивства генерала, а головне шукати і документувати залишені ними на місці події сліди. Як тепер знаємо, їх було немало. Це і відбитки взуття на снігу, і відбитки пальців, і вирване волосся. Навіть якщо не передавати ці матеріали до суду, все одно так просто від них не позбавитись. Увесь цей час вони були б свідченням насильства, як і ознакою намагань відвернути від нього увагу. Інша річ, самогубство. Щось дослідили, що хотіли, записали у висновку і без публічного розгляду справу передали в архів. А там, як відомо, водяться миші, прориває каналізація і вибірково трапляються пожежі. І кінці безпроблемно разом з правдою у воду.
В авторстві Кравченка щодо записки сумнівались відразу. Насторогу викликала досить пізня поява інформації про неї. Навіть йшлося про те, що її бачили задовго до трагічного випадку. Окрім того, звертали увагу на невідповідність стилю екс-міністра, почерку та ручки, якою писали. Тим не менше правоохоронці відразу безапеляційно говорили, що прощальні слова вивів саме екс-очільник МВС. Таку можливість ще раз заперечив Микола Джига в інтерв’ю "Фактам" від 4.08.06. За фотографією в газеті він зробив однозначний висновок: почерк міністрові, з яким від довго працював, не належить. Той писав закручено і нерозбірливо, а в записці букви виведені чітко. Разом з тим є й інші ознаки підробки. Наприклад, характер паперу. Був чи ні такий же в тому місці, де Кравченко писав, або хоча би в домі? Чи залишились на ньому сліди пальців Юрія Федоровича? Чи кількість відбитків і особливості їхнього розміщення відповідають процедурі написання, чи їх є тільки кілька, що може свідчити про те, що або генерала змушували їх ставити, або поставили вже після смерті. Відбитків чужих рук, швидше за все, нема, але й рукавички, в яких писали, також мали б залишити якісь сліди.
Утім проти належності її генералові говорить сам зміст написаного. Кравченко ніколи раніше по "справі Гонгадзе" Леоніда Даниловича не звинувачував. По великому рахунку в приписаному йому останньому посланні добровільні порахунки з життям він заперечує. Задля чого їх зводити людині, яка вважає свою совість чистою? Навпаки, в умовах, коли "злочинний режим" впав, з’явилась змога позбутись тягаря багаторічних звинувачень, викласти суть інтриг та їхніх згубних наслідків. Розтоптаний та упосліджений новою владою Кучма ані публічним зізнанням, ані діями за ними перешкодити був не в силі.
Цікаво, що правоохоронці, з одного боку, цитували записку, в перших рядках якої Кравченко говорив про свою невинуватість, а з другого, наполягали, що заподіяна власними руками смерть - наслідок розкаяння за минулі гріхи. Не те що суспільству, а й собі самим не завдавали клопоту пояснити, як людина може заперечувати провину і тут же спокутувати її в найкардинальніший спосіб - ціною власного життя. А зі знайденим поряд з небіжчиком аркушем паперу, як сказала прес-секретар Луценка Інна Кисіль, на той час вже встигли провести слідчі дії, і проаналізували на предмет можливості встановлення за написаними словами причини самогубства.
Окрема історія - поширення інформації про передсмертне послання. Журналісти, знаючи, що рідко який добровільний відхід із життя обходиться без цього атрибуту, в заступника керівника МВС Петра Коляди поцікавились, чи був він і в даному випадку. "Щось є, але я не готовий сказати, що саме", - виявив він підозрілу, як на чиновника його рангу, необізнаність. Особливо дивну на тлі твердого переконання в самогубстві: "Попередньо не викликає сумнівів, що Кравченко покінчив життя самогубством". Не можна виключати, що питання до Коляди було не спонтанне, а свідомо спровоковане, щоб підняти тему записки, що неминуче потягне розвідку її змісту.
Коментувати його вслід за колегою з МВС відмовився й Віктор Шокін. Відмовчування офіційних осіб тим не менше не завадило потрапити головним тезам записки, не без участі "УП", зрозуміло, в медіапростір: 1) прохання вибачення в своїх рідних; 2) заперечення своєї провини у вбивстві Гонгадзе; 3) звинувачення на адресу Леоніда Кучми. За піднятого інформаційного галасу приховувати що-небудь офіційними особами не було сенсу. Однак, вони вперто тримали паузу. До вечора, поки на екранах телевізорів не з’явився самопризначений головний персонаж слідчого процесу, голова СБУ Олександр Турчинов, попри те, що, і за законом, і за дорученням Президента, розслідування, а, відповідно, коментарі щодо нього в компетенції Генпрокуратури. Однак Олександр Валентинович, проторувавши собі дорогу до влади катком тотального беззаконня, на такі дрібниці, звичайно, не зважив. І почалось роз’яснення, як, чому, і до чого. Передсмертне послання - підтвердження самогубства, написане рукою небіжчика, і задає напрями подальшого розслідування по "справі Гонгадзе". Які саме, на той час вже було відомо зі ЗМІ. Цим навіюванням належало за ніч вкластися в голови українців, щоб наступного дня, коли текст записки оприлюднять дослівно, співгромадяни не обтяжували себе роздумами над її змістом та контекстом. Усе вже розжовано і покладено в рот, залишилось, не кривлячись, проковтнути.
Наведені суперечності - вагома основа для того, щоб версія вбивства з порядку денного знята не була. Адже запитань, на які відповідей тоді ще не було, досить багато. Окрім того, смерть Кравченка - важлива ланка в системі розкриття загибелі Георгія Гонгадзе взагалі. Численні неузгодженості по справі екс-міністра - це реальні пастки на шляху до встановлення істини в не менш загадковій історії зі зниклим журналістом. Невже слідство цього не розуміло?
З’ясування одного лише істинного мотиву добровільного відходу з життя генерала, якщо вже на ньому так наполягають, могло надати слідству суттєву допомогу в ідентифікації організаторів та замовників злочину проти Гонгадзе. Щонайменше наблизитись до підтвердженого фактами розуміння, належить Кравченко до їхнього числа, чи ні. Але цей аспект доказового підтвердження так і не знайшов, його замінили припущення на кшталт, "які можуть бути основи для зведення порахунків з життям перед допитом в Генпрокуратурі?", "...у кожного свої мотиви, можливо, вплинула інформація зі ЗМІ" і т. д.
Подвійний гріх СБУ
Повну безалаберність слідство виявило й стосовно іншої версії - примусу до самогубства в день трагічної події, тобто його імітації. В своїх висновках Генпрокуратура про нього навіть не згадала. Попри те, що таке припущення експерти і політики висловлювали, зокрема, Андрій Шкіль. Першим, хто начисто відкинув можливість зазначеного розвитку подій, був Олександр Турчинов. Такого сильного чоловіка, мовляв, не можна було взяти за шкірку і заставити підіграти тим, хто інспірував злочин. На неабиякі вольові якості генерала Олександр Валентинович списав і начебто самодобивання після смертельного поранення. Разом з тим, пояснюючи мотив вчинку Кравченка, голова СБУ посилався на його страх перед допитом у прокуратурі і неготовність до відповідальності перед законом, іншими словами на слабкість характеру.
Роздвоєння в судженнях залежно від цілі, в яку треба влучити, очевидне. А взаємовиключний характер вказує на недостовірність як одного, так і другого твердження. Можна було б, звичайно, дуалізм списати на непрофесіоналізм молодого в лавах СБУ бійця, якби подібні заяви на цьому скінчилися. Однак напористе проштовхування версії самогубства без найменшого огляду на факти, що його заперечують, тривало й далі, щораз більше набираючи ознак замітання слідів злочину. В цьому контексті сама по собі спадає на думку народна мудрість: найгучніше кричить "тримай злодія!" сам злодій. У сенсі ґвалтом і його спрямованістю намагається перекрити свою власну провину. Причому досить незграбно. Як і в часи Майдану сподівались, що з рук зійдуть будь-які нісенітниці. В стані пост-революційної ейфорії навіть не припускали, що зроблена наприкінці 2004 р. вакцинація проти розсудливого мислення може мати коротку дію, а тим більше в комусь не приживеться. Здавалось, кувалда влади в руках сама по собі здатна придушити найменші паростки пробудженої свідомості.
Відтак можна було спокійно розвивати свою думку далі, зокрема, стосовно способу самострілу. Якби його інспірували, - говорив Турчинов, - то стріляли б раз і відразу в скроню, не даючи журналістам поживи для розжовування ситуації. Резонно, якщо не брати до уваги можливого опору з боку жертви, а значить, вимушеної корекції дій. Сергій Шевчук пов’язав першу невдалу спробу з можливим здриганням голови від споглядання націленого пістолета. Таке ж пояснення дав і Олександр Валентинович. Проте виявлена на вказівному пальці лівої руки трупа фарбована волосина, що йому не належить, свідчить, що рефлекторними рухами не обмежилось. Був спротив. У результаті куля вийшла через верхню щелепу, не задівши мозок. Жертва залишилась жива і її довелось добивати.
Невлучна стрільба була явно незапланована і безповоротно зіпсувала задуману картинку події. Але у вбивці не було іншого виходу. Невдало застосувавши "спосіб Кочегарова", а по великому рахунку, досягнувши того ж результату, що й черкаський генерал, він змушений був рахуватися з фактором можливого виживання Кравченка. За умов, коли в домі дружина, і пораненому можна надати належну допомогу, цілком реального. Будуть чи не будуть з приводу подвійного пострілу, один з яких явно контрольний, журналісти тягнути гумку, не його клопіт. Щоб розрулити недвозначну ситуацію є всемогутні замовники. І не прогадав. Попри те, що акули пера, як і всі інші бажаючі, дійсно одержали жуйку, що не з’їдається, щоб вирвати її з гострозубих ротів досить було кількох місяців. До осені неймовірна історія шпальти ЗМІ практично залишила.
Не переконує й інше заперечення можливого інсценування самогубства, побудоване на факті спостереження, яке за Кравченком вели співробітники СБУ. Вони, зі слів Турчинова, неодмінно б перешкодили вбивцям проникнути на дачу. Ще один бар’єр - охорона урядового містечка. Як запевняв заступник начальника, надто надійний, щоб пропустити сторонніх. Їх, за твердженням Винокурова, "наружка" не бачила. Можна погодитись у разі, якщо агенти перебували поблизу місця події в момент, коли вона сталася. Сорока, прибувши на обійстя генерала, їх не зауважив. Звичайно, було б безглуздо сподіватися, що секретні працівники будуть продовжувати дефіле поряд чи навіть поблизу будинку потерпілого в умовах великого скупчення людей. Але й не помітити чужих можна не тільки тому, що їх не було, а й тому, що таке стояло завдання.
Якщо згадати, що згідно з переданими до суду матеріалами слідства, Гонгадзе позбавили життя ті, хто за ним стежив, вірогідність дублю досить висока. Досвід - річ велика. Тобто, рицарі плаща і кинджала цілком могли перекваліфікувались в охоронців убивць чи навіть перебрати на себе їхні функції. За кількома свідченнями, саме працівники Служби безпеки були поряд з Георгієм фатального вересневого вечора 2000 р. Одне з них 16.03.06, з посиланням на екс-співробітника Департаменту зовнішнього спостереження і кримінальної розвідки, учасника стеження за журналістом поширив "Ура-Інформ". Співрозмовник повідомив, що за день до зникнення Гонгадзе одержав від керівництва попередження про те, що відтепер ця робота цілковито в компетенції СБУ. Про відсутність міліцейського супроводу в момент зникнення Георгія газеті "Сегодня" (номер від 12.07.04) розповів і колишній працівників ГПУ.
На анонімні джерела, звісно, можна не зважати. Але їхні покази підтверджують оприлюднені на сайті протоколи допитів офіцерів "наружки". Остання дата, яку вони згадали в своїх свідченнях - 15 вересня. Наступного дня жоден з них не чергував, і жоден не дав ствердної відповіді, що такий факт мав місце. Зі слів Сергія Чеменка, єдиного, хто на допиті говорив про 16 вересня, в протоколі записано наступне: "Наскільки мені відомо із розмов у колі ГУКП, за ним тоді (у день зникнення. - Авт.) теж начебто вели зовнішнє спостереження, але на сто процентів я цього стверджувати не можу". Аби ніколи не можна було встановити, що ж тоді відбувалось насправді, 29.07.03, перед оприлюдненням "листів Гончарова", Олексію Пукачу підсунули на підпис акт на знищення службових облікових документів, в яких фіксували завдання зі стеження за журналістом, а відповідно, прізвища осіб, яким їх доручали. Відтак службу в мить викрадення Гонгадзе стало можливим приписувати будь-кому, що успішно провернули з теперішніми підсудними.
Співробітники Служби безпеки відпрацьовували Георгія Гонгадзе паралельно з управлінням кримінального розшуку МВС. Цей факт визнав сам Турчинов. Операція була легалізована, але на сумнівних підставах, що тільки підкреслює неабиякий інтерес до ритму і стилю життя журналіста з боку цієї структури. Інших мотивів, ніж вибір оптимального варіанту його викрадення, не простежується. Дата 16 вересня - не випадкова. Того дня Мирослава Гонгадзе збиралась провести на семінарі в Пущі Водиці, який вона до того ж допомагала організовувати. З собою вона забрала дітей та їхню няню. Тобто про її відсутність у Києві було відомо завчасно, що фактично гарантувало вже традиційний візит Георгія до Олени Притули і звичний маршрут повернення додому. Окрім того, Мирослава по телефону попросила чоловіка біля 11 год. вечора чекати їх у квартирі. Звісно, що телефони Гонгадзе були на прослуховуванні, відтак з високою точністю можна було вирахувати час, коли Гія покине помешкання колеги.
Олександр Валентинович божиться, що того трагічного дня СБУ спостереження не вела і жодного документу, який би підтверджував його факт, нема. В цьому можна не сумніватися. Хто б залишав такі глибокі сліди? Проте відсутність патронажу легального зовсім не виключає нелегального. І тут спецслужба пішла вже протореною, описаною в підручниках дорогою. Напередодні зручної для реалізації операції дати зняла своїх людей з офіційного чергування, і не тільки своїх, а й колег з МВС. Свою справу відтак, як і належить, могла б робити негласно і без будь-яких сторонніх очей. Цікаво, що офіцерів міліції з цього приводу допитували, а офіцерів СБУ, ні. А рівень їхньої утаємниченості однаковий. Тобто можна зазначити, що йшло свідоме виведення СБУ з-під удару і переведення його на відомство Юрія Кравченка. Власне цим і пояснюється підкреслена показовість спостережних дій з боку "професіонала у непомітному стеженні", за словами Луценка, Олексія Пукача. Адже завдання, схоже, полягало в тому, щоб залишити якомога більше слідів, у тому числі задокументованих (найбільш помітний з них лист Георгія Гонгадзе до ГПУ в липні 2000 р.), щоб мати зачіпки для розкручування потрібної версії. За словами Сороки, хоча він перший зі сторонніх і досить швидко прибув на місце загибелі Кравченка, на допиті про "наружку" СБУ його не запитували, тобто знову ж таки, щоб не було ні найменшої письмової згадки про її роль у цій справі?
Звертає на себе увагу ще одна деталь. Попри численні "зливи" інформації, документів та прізвищ, упродовж 2000-2004 р. р. імена Костенка, Протасова і Поповича не звучали жодного разу. Претензій до них не було навіть тоді, коли арештували Пукача. Жодне з цих прізвищ не фігурує і в переліку, наданому слідству Сергієм Чеменком - Н-к, Я-о, А-ч, З-я, Б-о, М-р, Ц-й, І-в, Д-й, В-к, Т-в, С-о, Т-в, Г-й, Ц-о, А-я. Хай він не повний, але хоча би хтось мав би в нього потрапити, адже це половина (за іншими джерелами - третина) тих, хто був задіяний у стеженні за Георгієм взагалі. Тим більше, що, як випливає з доповідної записки СБУ в ГПУ, яку 30.06.05 в "УП" оприлюднив Семен Шевчук, Попович і Протасов кілька разів брали участь у заходах зовнішнього спостереження за Гонгадзе і підвозили його на службовому авто ГУКР. Як так сталося, що їх ніхто з тих офіцерів "наружки", хто давав свідчення, не помітив? Згідно з протоколами допитів учасників спостереження, в числі причетних до викрадення значилися тільки Володимир Бернак, Олександр Музика і Олексій Пукач, і то лише як свідки, або як ті, хто передав журналіста не ідентифікованим бандитам.
Сприянням викраденню Гонгадзе обмежує участь Пукача і Ігор Гончаров. Вбивство він відніс на рахунок членів кримінального угруповання. Чинних співробітників служби кримінального розшуку серед них не було. І зрозуміло чому. Мало було призначити вбивць, ще треба було мати умови, щоб їх затримати, а головне судити. Вони настали з перемогою "оранжевих". "Лише остаточно переконавшись, що зміна влади в країні невідворотна і можна не боятися помсти колишнього керівництва, двоє працівників ГУКР погодилися давати свідчення слідству ... після інавгурації нового президента України", - написав у вищезазначеній статті Шевчук. Проте для операції затримання "викрадачів" Гонгадзе цього було замало. Треба було дочекатися зміни керівництва СБУ. Окрім голови Ігоря Смєшка, 15 лютого посад позбулися його заступники - Микола Обиход, Євген Сергієнко і Сергій Туз. На їхнє місце прийшли "в дошку свої" Василь Крутов і Олександр Скибинецький. Головне управління "К", а також слідчо-оперативну групу, що безпосередньо займалося "справою Гонгадзе", очолив Андрій Кожем’якін. Поновлення керівного складу слідчої групи ГПУ, зокрема, Романа Шубіна і Юрія Столярчука, котрі теперішню версію слідства опрацьовували ще в 2003 р., сталося раніше, з поверненням на керівну посаду Святослава Піскуна.
До часу, поки точно не визначились з учасниками злочину, не називали і його місця. Хоча заготовка була вже восени 2003 р. Її готові були озвучити в разі, якби "вигорів" арешт Пукача і він взяв би на себе причетність до вбивства. Натяк на населений пункт зробила Олена Притула в статті в "УП", опублікованій 16.09.03 р.: "Його (Гонгадзе. - Авт.) закопали неподалік одного із селищ Київської області. Не в Таращі".
Тоді слідство не спитало журналістку, що це за селище, звідки вона знає, що там сталося насильство, і не розпочало пошуків його слідів. Адже у встановленні обставин смерті журналіста це архіважлива інформація. Місяць назад Генпрокуратура, за словами тоді ще заступника Генпрокурора Олександра Медведька, не мала даних, де вперше було поховане тіло Георгія, і для чого перепоховане. Байдужість до, можна сказати, сенсаційного повідомлення редактора "УП" - не халатність. До арешту екс-керівника "наружки" в цьому не було сенсу, бо в разі відмови Пукача свідчити проти себе, треба було б шукати нового номінанта на душогубця, а, значить, переносити пункт туди, де він вірогідно міг свою чорну справу зробити. Що ж це за злочинець, якщо навіть приблизно не знає, де позбавив людину життя? Таке питання поставили б навіть пересічні українці, не те, що фахівці. До речі, біля села тестя генерала доказів, що саме там розправлялися з Гонгадзе, так і не знайшли, передусім голови.
Стосовно Кравченка ситуація простіша. За ним спостерігали виключно агенти Служби безпеки. Як випливає зі слів Сороки, з моменту, коли він обійняв міністерську посаду. Після втрати найвищих міліцейських повноважень машина "ходила" за ним безперервно. Останні місяці перед загибеллю грубо і демонстративно. Як випливає з наведених вище слів і Турчинова і Винокурова, генерал перебував у зоні їхньої зорової досяжності до миті загибелі. Відтак закономірне запитання, чому "наружка" відразу покинула пост? Не зауваживши нічого підозрілого, самі по собі офіцери знати про ексцес не могли. Приїзд Сороки - теж не привід для переляку, позаяк він був помічником Кравченка. Його присутність була необхідна і з огляду на наміри шефа прийняти публічне запрошення Піскуна і прийти в ГПУ на допит. З цією метою на 9 год. був викликаний водій з машиною. Оперативників про ці можливі вранішні маневри екс-міністра зобов’язані були поінформувати. Вони для них були звичайною робочою ситуацією.
Припустимо, що з місця служби есбеушників зірвав почутий постріл. Хоча, видається, що в цій ситуації вони повинні були діяти інакше. Кинутись на місце події, з’ясовувати причини, рятувати підопічного, ловити його кривдників. Розшифрування за цих обставин набагато менше зло, ніж втрата свідка по справі, про особистий патронаж над якою на весь світ заявив сам Президент. Надто помітна постать Кравченка, щоб співробітники СБУ її не персоніфікували, не здогадувались, з якого приводу вона "під ковпаком", і які наслідки їхній недогляд для розслідування (а тим більше після затримання виконавців злочину) і для власної кар’єри буде мати.
Тим не менше вони виявили повну бездіяльність, що налаштовує на думку, що діяльність з миті трагічного випадку була припинена за планом. І або вони самі були свідками, а, значить, співучасниками (учасниками) спецоперації, або ж одержали про її завершення сигнал. У будь-якому разі в "справі Кравченка" їм належить бути одними з головних свідків, хоча би тому, що серед останніх бачили екс-міністра живим і знають подробиці завершального відтинку його життєвої дороги. Носіями значущої для слідства інформації є й усі інші учасники зовнішнього спостереження, а також працівники охорони дачного селища. Якщо вона така вже пильна, то "наружки" не помітити не могла. Більше того, мала б з нею контактувати, бодай для того, щоб пропустити на ввірену територію, або не вигнати з неї.
У зв’язку з цим випливає ще одна пікантна деталь. "Золоті ворота" охороняє не МВС, а приватна фірма. Невже спецслужбісти розкривали б свою місію перед її працівниками, причому досить великою кількістю з огляду на тривалість зовнішнього спостереження? Звісно, ні! А це означає, що хоча би невеликим складом у ній повинні були бути представлені (представлені досі?) чинні співробітники СБУ, або службою завербовані особи. Звідси й можливе розуміння того, чому охорона начебто нічого підозрілого не бачила. Тому що була заодно? Без показів усіх цих осіб справа не може бути закрита в принципі, оскільки тоді не тільки будуть порушені головні канони досудового дізнання - повнота і всебічність, а й чинні закони.
З другого боку, структура, яка тривалий час контролює особу і має підозри щодо загрози її життю (а їх вже встиг публічно висловити Григорій Омельченко, а глава СБУ на цій підставі наполягав на затриманні), підсилює охорону до такої міри, щоб повністю нейтралізувати ймовірних виконавців злочину, а також приймає посилені заходи, щоб перешкодити добровільному чи примусовому самогубству, аж до того, щоб таки "руку зі зброєю зупинити". Чому для Кравченка з цього залізного правила зробили виняток? Відмазку Турчинов, звісно, знайшов. На заходи, які б "абсолютно точно" врятували генерала від смерті, начебто не дала згоди Генпрокуратура. Але саме СБУ, одержавши карт-бланш на оперативно-розшукові дії, мала забезпечити їхню ефективність, причому винятково в межах правового поля, як і нести відповідальність за безуспішність.
Можна не сумніватися, якби того дня Кравченкові не належало померти, необхідні застережні норми всі служби би витримали. Затримати на три доби одного з головних свідків вони мали право. А слідство не оминуло б увагою численні докази насильства. Чому цього не сталося, розкажемо далі.
Далі буде ...
До теми:
