Актуально
36196 переглядів
 |
Попри спроби деяких політиків подати події в Україні як виключно внутрішній конфлікт або громадянську війну, дедалі важче стає приховувати чи не визнавати очевидних фактів участі в цьому конфлікті регулярних частин Збройних сил РФ або надання Росією підтримки терористичним організаціям, що діють у Донбасі.
По суті, весь цей час народ України протистоїть агресії з боку однієї з найбільших держав світу, захищаючи свою територію, свободу та незалежність. Бліцкриг Кремля провалився. Ідея, що буцім уся Україна на схід від Дніпра мріє про відродження союзу з колишньою метрополією, що українська незалежність — це штучне явище, а патріотизму українців не існує, виявилася міфом. Замість переможного об’єднання "русских земель" Кремль має величезні економічні збитки, недовіру цивілізованого світу, катастрофічне падіння міжнародного авторитету країни і зростання антиросійських настроїв у світі.
Нинішня ситуація виглядає патовою — ні миру, ні війни, і всі сторони зазнають значних втрат: Україна — від тривалого конфлікту на її території; Росія — від участі в цьому конфлікті, утримання анексованого збиткового Криму, а також від міжнародних санкцій; західні країни — від розриву економічних зв’язків із Росією.
Яким може бути дальший розвиток подій? Спробуємо окреслити можливі сценарії. На наш погляд, базових сценаріїв п’ять, причому три з них радикальні, два — проміжні компромісні.
Перший радикальний сценарій (сценарій "тотальної війни"). Він можливий, якщо російське керівництво вирішить почати відкриту збройну агресії з метою отримання сухопутного коридору в Крим або безперешкодного доступу до свого військового контингенту в Придністров’ї. У такому разі Україна буде позбавлена вибору можливостей урегулювання конфлікту в Донбасі, а муситиме захищати свою незалежність, використовуючи всі наявні ресурси. Розвиток подій за таким сценарієм означатиме для України повну мілітаризацію суспільства; економічну, політичну, культурно-ідеологічну й пропагандистську мобілізацію; запровадження воєнного стану; максимальне опертя на власні сили, що зумовлено неминучою міжнародною ізоляцією, як мінімум, на перших етапах тотальної війни та відповідним зменшенням надходження зовнішніх ресурсів; орієнтацію на безкомпромісне знищення ворога; удари по об’єктах критичної інфраструктури противника; активну партизансько-диверсійну діяльність; відмову або зведення до мінімуму дипломатичної і зовнішньоекономічної взаємодії з ворожою державою та її сателітами; повне підпорядкування дипломатії Збройним силам та військовій пропаганді.
Україна має шанси на перемогу в тотальній війні, оскільки протистоїть їй держава з обмеженими технологічними і фінансовими ресурсами; низьким "запасом міцності" політичної системи; населенням, якому властива негативна демографічна динаміка і нездатність протистояти агресивним національним меншинам; "недомодернізованою" армією. Опір Українського народу російській агресії рано чи пізно поверне йому прихильність провідних держав світу, а також поглибить міжнародну ізоляцію РФ. Крім того, свою деморалізуючу й демотивуючу роль зіграють бойові дії на території самої Росії, які неминуче виникнуть в умовах тотальної війни.
У разі поразки Росії в такій війні буде остаточно вирішене питання приналежності Донбасу і Криму, Україна назавжди позбудеться "п’ятої колони" відвертих прибічників "русского мира", отримає власний "героїчний епос" як ґрунт для патріотичного виховання майбутніх поколінь. Більшість питань україно-російських відносин буде вирішено остаточно, й історичні шляхи обох народів розійдуться назавжди, а рівень антагонізму сягне найвищих показників.
Навіть у разі захоплення російською армією частини української території війна не закінчиться — триватимуть партизанський рух і диверсійна діяльність проти окупантів. Згідно з таким сценарієм, неминуче втручання в конфлікт Заходу в тій чи іншій формі, запровадження нових, жорстких санкцій проти РФ, повна політична ізоляція російського керівництва, можливо, виключення Росії з Ради Безпеки ООН та інших міжнародних організацій. З іншого боку, ціною перемоги стануть зруйновані інфраструктура та економічний потенціал України, численні жертви серед військових і цивільних.
Слід зазначити, що для України тотальна війна є виключно оборонною. Вона не обов’язково призводить до масових жертв; якраз навпаки, готовність до такої війни істотно стримуватиме агресора страхом перед значними втратами і загрозою перенесення бойових дій на його територію. Девіз оборонної війни формулюється так: "тотально мобілізуватися, щоб вижити", мета — "повністю відкинути переважні сили агресора на його власну територію заподіянням йому максимальних демотивуючих втрат".
Цей сценарій — найбільш героїчний і жертовний, хоча й найменш імовірний. Бажання воювати немає як в українського, так і в російського народу, — ніхто не хоче втрачати переваги мирного сучасного життя задля примх жменьки політичних авантюристів.
У цілому, сценарій тотальної війни орієнтований для України на перемогу і збереження територіальної цілісності. Історія знає чимало прикладів успішних в’язких напівпартизанських воєн держав малих і середніх проти держав великих і значно могутніших. Однак цей сценарій може не тільки принести перемогу, а й завдати значних втрат країні. Але, в будь-якому разі, такий сценарій не є метою України.
Держава буде змушена його реалізувати тільки у разі повномасштабного відкритого нападу з боку Росії.
Другий радикальний сценарій (сценарій "відтинання", або "стіни") передбачає остаточну відмову України від окупованих територій і повний розрив із ними. Подальша історична доля цих територій цікавитиме Україну тільки з погляду забезпечення її власної безпеки, а саме — потужності оборонних споруд та достатнього рівня ізоляції цих земель. Українська державність певний час потребуватиме переформатування й пристосування до нової ситуації, однак відсутність у складі України регіонів, у яких панують ренегатські й споживчі настрої, більша компактність і лояльність українського суспільства, сприятливі умови для реформування країни та міжнародна допомога зможуть зробити цей адаптаційний період більш-менш безболісним. Зрештою, існують, зазнавши територіальних втрат, Грузія і Молдова; Сербія продовжує свій історичний шлях навіть без частини історичних земель.
Реалізація цього сценарію неминуче завдасть втрат престижу України на міжнародній арені. Він також вигідний для частини представників місцевих напівкримінальних олігархій, які, зокрема, живуть із транскордонної злочинності та корупції, а також для люмпенізованого пострадянського міщанства, яке заробляє на життя низькокваліфікованою працею за кордоном (у тому числі й у країні-агресорі). У разі реалізації цього сценарію йдеться про жорстку і безкомпромісну "ампутацію" з розривом будь-яких відносин та спорудженням "захисної стіни" навколо нової "зони суспільно-політичного відчуження". Відповідно, і відносини з Росією мають бути зведені до мінімуму, що передбачає можливе продовження "захисної стіни" по всьому російсько-українському кордону.
Домогтися дотримання повної ізоляції окупованих територій буде вкрай складно. Адже в таких умовах терористи почуватимуться вільними від зобов’язань за Мінськими угодами і продовжуватимуть обстріли української території, перешкоджаючи інженерному облаштуванню нового кордону. Крім того, в існуванні "дір" у ньому будуть зацікавлені різного роду кримінальні елементи, які наживаються за рахунок контрабанди, наркотрафіку, торгівлі людьми, нелегальної міграції тощо.
Можливість реалізації сценарію базується на наявності значного ментального розриву між певною частиною жителів тимчасово окупованих районів Донбасу і більшістю українського суспільства. Через тривале перебування під впливом російської пропаганди у цих людей сформувалося помилкове уявлення про можливість відновлення Радянського Союзу з допомогою Росії, вони були привчені ненавидіти все українське, і найжахливіше – що в такому самому дусі виховувалося молоде покоління. Ігнорування цієї проблеми сприяло трагічним наслідкам у вигляді анексії Криму та окупації частини Донбасу. Нині ж українське суспільство дедалі частіше запитує себе: чи варто продовжувати боротьбу за зруйновані під час збройного конфлікту і розграбовані російськими загарбниками території, рештки населення на яких не бажають повертатися під українську юрисдикцію? Особливо гостро стоїть таке питання через виникнення внаслідок цього конфлікту бар’єрів на євроінтеграційному шляху України та затримок із проведенням подальших демократичних реформ.
Сценарій повної відмови від сепаратистських регіонів пов’язаний із втратою частини території держави, державного престижу і передбачає тривалий адаптаційний період.
Третій радикальний сценарій (сценарій "сателітності") передбачає пошук способів сепаратного миру з Росією на вигідних для неї умовах, нехтування інтересами західних партнерів, визнання автономії Донбасу та відмову від повернення Криму. Таке примирення позбавить зовнішню політику Української держави значної частини незалежності і прив’яже її історичну долю до історичної долі РФ. Майбутнє обох держав, якщо воно знову стане спільним, навряд чи продемонструє щось відмінне від того, що раніше вже траплялося в історії цих двох народів, а шлях втрат, воєн і репресій повториться знову. Українська держава має забагато власних проблем, аби доповнювати їх проблемами держави російської. Зокрема, загострення внутрішніх соціальних конфліктів, зростання релігійного фундаменталізму та регіонального сепаратизму або, скажімо, економічний колапс цієї багатої на ресурси, проте технологічно відсталої країни неминуче руйнівним чином позначиться і на Україні.
Істотну загрозу для українського суспільства становить можливість його втягування в чергову російську імперську авантюру (за попередні дві — імперії Романових та Радянського Союзу — українці вже заплатили багатомільйонними жертвами). Така авантюра передбачає безперспективне й наперед програшне протистояння з провідними державами світу (насамперед зі Сполученими Штатами Америки і всією євроатлантичною спільнотою), а отже, нові втрати, нові конфлікти, нові історичні переломи.
Зрозуміло, що такий сценарій не відповідає ні національним інтересам України, ні прагненням Українського народу, який чітко заявив про свій європейський вибір ще наприкінці 2013-го, заплативши за це високу ціну — людськими життями, втраченими на Майдані.
Цей сценарій — історично самогубний і політично безглуздий. Повноцінна російська імперія ніколи не сформується, а весь час буде "ставати на ноги" або "підводитися з колін". Такі зусилля супроводжуватимуться мільйонними жертвами і втратою історично безпрецедентних обсягів ресурсів — війнами, голодом, репресіями. Спроба вирішити конфлікт за таким сценарієм викличе масові протести в Україні, які виллються в новий Майдан з вимогою відставки українського керівництва, наслідком чого, врешті-решт, стане повна внутрішня дестабілізація в державі. Така ситуація створить ідеальні умови для втручання Москви у внутрішні справи України і продовження російської агресії.
Четвертий сценарій (сценарій "заморожування") полягає в "заморожуванні" конфлікту на кшталт Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії. У такому рішенні зацікавлені Росія (хоча повна капітуляція за третім сценарієм її влаштує більше), а також частина країн Євросоюзу і найбільш конформістські та проросійські шари європейського суспільства.
Суть його полягає в тому, що райони, котрі постраждали внаслідок конфлікту найбільше, так звані "ДНР" і "ЛНР", залишаються у складі України, можливо на умовах надання їм особливих владних повноважень. Економічні зв’язки між цими територіями та рештою України мають бути відновлені, а отже Україна муситиме взяти на себе економічний тягар відновлення зруйнованих районів Донбасу. Тим часом де-факто на Донбасі діятиме маріонетковий режим, контрольований із РФ, який намагатиметься впливати на українську зовнішню та внутрішню політику, проводячи інтереси іншої держави.
Очевидно, що Україна в разі реалізації цього сценарію істотно загальмує на шляху до Європи, отримає джерело політичної нестабільності, економічний тягар в особі "постраждалих" регіонів-утриманців. Спокійного життя очікувати теж не варто, оскільки конфлікт жеврітиме й далі, дестабілізуючи ситуацію загрозою повернення в активну фазу.
Тим часом припинення активних бойових дій на Донбасі і "примирення" за таким сценарієм дасть привід європейським країнам для зняття санкцій із Російської Федерації та її політичних лідерів, відновлення економічних зв’язків, що сприятиме економічному зростанню Росії. Паралельно, лідери європейських країн отримають можливість повністю переключити свою увагу на вирішення проблем усередині ЄС, що сприятиме зростанню їхніх політичних рейтингів, на противагу посиленню "втоми" від продовження російсько-українського конфлікту.
І хоча такий сценарій передбачає досить швидке припинення активних бойових дій на Донбасі, в перспективі Україна залишиться малопривабливою державою перманентної кризи зі значною кількістю представників різних міжнародних організацій, торгівлею гуманітарною допомогою, колосальним обігом контрабанди, нелегальної зброї та наркотиків і тисячами "блакитних касок" на лінії розмежування. Період існування конфлікту в "замороженій" формі невідомий, як і його результати. Історичний досвід свідчить, що йтися може про десятки років, а в результаті Україна повернеться до того, з чого починала, розпочавши нове коло антагонізму.
Загалом, реалізація цього сценарію відповідатиме інтересам як Росії, так і ЄС, але не України, особливо в далекосяжній перспективі.
П’ятий сценарій (сценарій "ні війни, ні миру", або "обмеженої війни і перманентних переговорів") передбачає обмежену і стримуючу війну проти Росії та колабораціоністів на Сході з метою завдати їм якомога більше демотивуючих втрат; постійний переговорний процес, однак, без остаточного фіксування результатів у вигляді різних домовленостей і форматів; нарощування військового (насамперед військово-технологічного) потенціалу України і поступовий перехід від блокування противника до його витіснення — від пасивної оборони до активної; зростання інтенсивності міжнародних санкцій і дипломатичної ізоляції Росії; послідовне й кардинальне реформування українського суспільства; зближення з НАТО і Євросоюзом, а також формування низки оборонних союзів із частиною пострадянських та центральноєвропейських держав.
Втілення цього сценарію потребуватиме політичних умінь і моральної витримки, збройних сил швидкого реагування та спеціального призначення, гнучкої й креативної дипломатії, витонченої і "в’їдливої" пропаганди.
Такий сценарій робить можливим досягнення максимального результату з найменшими жертвами і втратами, хоч й потребує багато часу, вміння та терпіння для свого втілення.
Як бачимо, жодного з наведених сценаріїв не можна виключати. Всі вони містять більші чи менші ризики для народу України й Української держави. Ідеального варіанту не існує, і простих рішень немає. Важливо знайти оптимальний баланс інтересів усіх сторін і учасників конфлікту.
Хоча сценарій "заморожування" конфлікту небажаний та історично безперспективний для України, однак цілком можливо, що під впливом внутрішніх і зовнішніх обставин саме на цей сценарій Україні доведеться погодитися. Але в такому разі баланс інтересів має полягати в тому, що Україна погодиться піти на певні ризики для себе тільки за умови врахування низки її вимог як компенсаторів ризиків.
По-перше, захоплені проросійськими колабораціоністами і російськими окупантами території тимчасово виводяться з-під української юрисдикції і передаються під міжнародну юрисдикцію. Україна перестає виконувати будь-які зобов’язання перед тими, хто вирішить залишитися на зазначених територіях, а загальне управління ними здійснюватиме орган, що складатиметься з представників міжнародних організацій та зацікавлених держав. Припиняються будь-які економічні контакти з окупованими територіями, зокрема поставки продовольства, енергоресурсів тощо. Гуманітарна допомога населенню надається виключно під егідою ООН і Червоного хреста.
По-друге, Україна залишає за собою виключне право самостійно ухвалювати рішення про відновлення своєї територіальної цілісності і здійснювати це відновлення в найбільш прийнятний для себе час і найбільш прийнятним способом.
По-третє, статус окупованих Росією і захоплених терористами територій може бути тільки тимчасовим і не повинен відображатись у Конституції. Питання розв’язання конфлікту на Донбасі не має жодного стосунку до питання державного устрою України хоча б тому, що перше пов’язане із зовнішньою агресією і нею спровоковане, тоді як друге є виключно внутрішньополітичним питанням.
По-четверте, місцеві донбаські колабораціоністи, учасники бандформувань та інші співучасники російської агресії, якщо вони не брали участі в тяжких злочинах (насамперед проти людяності), підлягають амністії. Амністовані особи позбавляються права обіймати адміністративні посади всіх рівнів на тимчасово окупованих територіях Донбасу та в Україні.
По-п’яте, лінія розмежування визначається на пропорційних засадах, а кожна з ворогуючих сторін зберігає контроль над основними населеними пунктами, які потрапляють у нейтральну смугу. Донецьк і Луганськ оголошуються відкритими й демілітаризованими містами під міжнародним управлінням. Такий статус мають отримати й основні пропускні прикордонні пункти в тій частині українсько-російського кордону, яка тимчасово контролюється російською стороною та колабораціоністами.
По-шосте, військовий контингент, який розділятиме ворогуючі сторони, має складатися насамперед із представників збройних сил тих держав, керівники яких вирішать створити нове Придністров’я та купити мир у Європі ціною українських територій. Крім того, Україні слід вимагати створення принаймні трьох, а не однієї (як сьогодні), спільних із країнами НАТО військових бригад і їх розташування навколо зони "замороженого" конфлікту: в містах Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Одесі та Миколаєві. Українські території мають стати місцем постійних і безперервних спільних навчань, насамперед із військовими тих країн — членів НАТО, які справді можуть чогось навчити солдатів і офіцерів нашої армії.
По-сьоме, українська сторона продовжує розвивати й модернізувати власні збройні сили і залишає за собою право на їх використання для збереження та відновлення свого суверенітету й територіальної цілісності. Україна формуватиме військову доктрину та військову політику відповідно до національних інтересів і захищатиме своїх громадян на всій, у тому числі тимчасово окупованій, території.
По-восьме, Україна отримує економічну компенсацію за свою готовність запобігти великій континентальній, а можливо – і світовій війні ціною тимчасової втрати частини власної території. Йдеться про розширене кредитування вітчизняної економіки, сприяння залученню інвестицій в український агропромисловий та оборонно-промисловий комплекси, включення в загальноєвропейські програми науково-технологічного та регіонального розвитку, надання додаткових торгових можливостей та сприяння в їх реалізації, допомогу у сфері енергетичної безпеки.
По-дев’яте, Українське держава отримує політичну компенсацію, яка полягатиме в забезпеченні її незалежності та чіткому визначенні перспектив членства в НАТО і Євросоюзі.
Ці вимоги української сторони можуть лягти в основу подальших тривалих переговорів, що на практиці означатиме стан "ні війни, ні миру", коли воювати недоцільно, а миритися недоречно.
Вирішуючи проблеми південно-східної частини українського Донбасу та Криму, потрібно максимально враховувати міжнародний контекст. Обидва питання навряд чи будуть остаточно вирішені без всеосяжної трансформації пострадянського простору і розв’язання територіальних суперечностей навколо Карабаху, Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії. Поверненню згаданих регіонів до складу національних держав може передувати їхня тимчасова передача під міжнародне управління. Нині ж Україні слід розпочати "просування" дипломатичними й пропагандистськими засобами ідеї проведення міжнародної конференції з умиротворення та упорядкування пострадянського простору. Актуальним у цьому контексті є об’єднання зусиль України, Грузії, Молдови та Азербайджану у форматі ГУАМ як оновленої регіональної організації зі значним потенціалом.
Питання Криму, тобто його повернення Україні, ще тривалий час залишатиметься відкритим. Зрозуміло, що анексія півострова не буде визнана світовою спільнотою, і він продовжить своє ізольоване існування вже у складі РФ, яка не має шансів легітимувати на міжнародному рівні це нове територіальне "придбання". Вона змушена платити населенню за лояльність, придушувати й водночас намагатися підкупити кримських татар, щось інвестувати в інфраструктурні проекти і головне – витрачати величезні кошти на утримання надпотужної військової бази та значного контингенту військ, які мають захистити це периферійне відгалуження суші в закритому морі від мнимих зазіхань НАТО і цілком справедливих прагнень України.
Україні не повернути цей втрачений регіон найближчим часом, хіба станеться щось навдивовижу несподіване, на кшталт миттєвого розпаду РФ або українського економічного дива. Зрозуміло, що попереду складний шлях повернення Криму, який готові подолати не всі українці, оскільки багатьом із них морально огидна більшість населення півострова, а сам півострів вони не вважають тією землею, за яку варто проливати кров і терпіти нестатки. Тому доведеться переконувати не тільки кримчан, а й українців. Повернення Криму залишається справою більше державною, ніж народною. В Україні мало хто вважає, що потрібно проводити економічні реформи виключно для того, аби розбагатіти і сподобатися жителям втраченого півострова, чим умовити їх повернутися. Моральні зобов’язання і відповідальність українці відчувають переважно стосовно кримських татар, які виявилися стороною, котра найбільше постраждала, і є єдиною корінною нацією Криму, що справді мала право на самовизначення відповідно до норм міжнародного законодавства, але не планувала скористатися ним, перебуваючи у складі України. Тепер же перед корінним народом Криму виникла загроза нової депортації, яку несе нинішня незаконна "влада" Криму.
Питання Криму містить три важливих ціннісно-нормативних аспекти. По-перше, анексія півострова завдала шкоди не так ресурсній базі та владно-силовому потенціалу України, як її державному престижу й моральному стану громадян. По-друге, анексія істотно підірвала світовий порядок, оскільки в її процесі було відкинуто принцип непорушності кордонів, який безумовно панував у міжнародних відносинах після закінчення Другої світової війни, та нагло (й поки що майже безкарно) порушено суверенітет і територіальну цілісність одного з членів світового співтовариства. Тому проблема Криму стосується останнього навіть більше, ніж власне України. По-третє, анексія продемонструвала дивовижну єдність російського суспільства в її підтримці, зробивши таке суспільство колективно відповідальним за цей злочин. Причому навіть значна частина так званої опозиції схвалила захоплення, пом’якшуючи свою аморальну й протизаконну позицію вимогою провести ще один референдум про приєднання Кримського півострова до Росії.
Труднощі повернення втрачених територій не повинні деморалізувати Українську державу та народ, породжувати зневіру й відволікати від постійної і копіткої роботи (дипломатичної, військової, пропагандистської) над поверненням. Уже сьогодні очевидно, що цей процес триватиме досить довго. Однак "заморожувати" справу відновлення територіальної цілісності та перекладати її на плечі наступних поколінь і аморально, і недалекоглядно. Зокрема, певні заперечення викликають спроби осмислити цю проблему в термінах біполярності, вважаючи лінії, що відмежовують Україну від втрачених територій, чимось на кшталт нової Берлінської стіни.
Сьогодні доводиться чути заклики дочекатися тих часів, коли зміниться глобальний і регіональний розподіл сил, а Україна досягне набагато вищого рівня розвитку. Таким чином, відбувається перенесення на досить специфічну українську ситуацію сценарію об’єднання Німеччини після завершення "холодної війни", що символізувалося падінням Берлінської стіни. Викладений вичікувальний підхід, побудований на надмірному історичному оптимізмі та поверхових історичних аналогіях, викликає низку заперечень. По-перше, чекати "возз’єднання" за сценарієм Німеччини доведеться не один десяток років, а дочекавшись, витратити не один мільярд доларів на сам процес об’єднання-реінтеграції (тут приклад НДР і ФРН найбільш вдалий). По-друге, в окупованих південно-східних районах Донбасу та в Криму немає протистояння двох глобальних ціннісно-системних альтернатив. По-третє, уже тепер очевидні певні соціокультурні відмінності Донбасу та Криму від решти України, які за час окремого існування тільки поглибляться, що, безумовно, ускладнить подальшу реінтеграцію. По-четверте, історія попередньої епохи має не тільки позитивні приклади на кшталт німецького. Так, об’єднання Кореї відбудеться невідомо коли, а В’єтнам відновив свою територіальну цілісність збройним способом і на тоталітарно-комуністичних, а не на ліберально-демократичних засадах (Північний В’єтнам поглинув Південний).
Тим часом історичний досвід свідчить, що штучні державні перетворення і силові приєднання окремих територій до складу інших держав, як правило, не приживаються. Так, Литва, Латвія, Естонія після силового приєднання до СРСР і перебування у його складі впродовж 50 років однак повернулися на свій історичний шлях європейського розвитку, вибравши незалежність із наступним приєднанням до Європейського Союзу.
Так і у випадку з Кримом, — боротьба за цю територію між Україною та Росією вестиметься в політичній, дипломатичній, соціокультурній площині, але остаточний вибір має зробити народ Криму, і не під дулами російських автоматів, як це було у 2014 р., а цивілізованим демократичним способом, із дотриманням норм міжнародного права. Прикладів для наслідування в цій сфері нині достатньо. Перед проведенням наступного референдуму в Криму його організаторам слід уважно вивчити досвід мирного роз’єднання Чехії та Словаччини або ж проведення в 2014 р. референдуму з питання про незалежність Шотландії. Ці процеси не викликали жодних сумнівів із приводу легітимності відповідних дій та їх юридичних наслідків, на відміну від того фарсу, який мав місце в Криму в 2014 р.
Збройний конфлікт у Донбасі буде з часом завершений. Зрозуміло, що Український народ зацікавлений, аби це сталося якомога швидше і з найменшими втратами. Українцям не вдалося повною мірою скористатися мирними і спокійними умовами попереднього етапу державного будівництва. Очевидно, що саме нинішня епоха боротьби за утвердження держави та справжню незалежність стане періодом загартування і зміцнення, дорослішання й оздоровлення суспільства, яке остаточно подолає політичний інфантилізм та всеосяжну корумпованість. Негативний досвід учить швидко й переконливо.
Сьогодні Українська держава зі зброєю в руках відстоює своє право на свободу та незалежність. І, хоча військово-політичне становище залишається складним, Україна продовжує зміцнювати свій оборонний потенціал і національну безпеку, проводить складні та болісні реформи, робить державу сильнішою перед обличчям не тільки нинішніх, а й майбутніх загроз.
Війни зазвичай відігравали роль своєрідних розмежувальних (порогових) подій, відокремлюючи минуле від майбутнього — одну епоху від іншої. Варто сподіватися, що нинішній російсько-український збройний конфлікт остаточно відокремить попередню пострадянську корумповану, залежну й малодушну Україну від майбутньої європейської України — сміливої, сильної, динамічної.
Публiкацiї за темою «Державність»:
