За часів СРСР половина країни крала, а друга скупала крадене. Та епоха проминула, але інстинкти у багатьох ще залишилися.Одного разу, коли ми були на морі на Сардинії, я підняв на вулиці 10 центів. Моя дружина запитала:
– Навіщо ти це зробив? Викинь. То чуже.
В принципі, я підозрював, що одружився на святій Терезі, тому не здивувався, але монету не викинув.
– Ми її кинемо на прощання в море, – знайшов я вихід.
– Але тоді це не буде наше прощання.
Скрушно зітхнувши, я тихенько випустив монету з долоні.
Коли ж ми під ліжком в готелі виявили коробку з іграшковими трансформерами, я вже дивувався зі свого сина, який не зрадив до них жодного інтересу.
– Це чужі іграшки, – констатувала дружина, – і ми їх рухати не будемо.
– Трансформери? – скривився син. – Та мене вони ніколи не цікавили.
Трансформери мене теж не цікавили, тому я не висловлював практичних версій, кому ми могли б їх подарувати. Хоча думки були. Особливо, коли згадалося, як дружина забула перстень в іншому готелі. Не думаю, що там прибиральниця довго вагалася, що з ним робити. А ці іграшки лише свідчили про рівень прибирання в готелі – прибиральниця під ліжка навіть не зазирала.
З віком у мене виробилося зовсім інше ставлення до краденого чи навіть привласненого. Це вже зі сфери містичного. З жахом читав, як герої Донбасу розграбовували речі загиблих пасажирів рейсу МН17. Невже їм не страшно привласнити річ людини, яка померла чи загинула? В уяві відразу вимальовується невидима нитка, яка буде єднати їх з власниками тих речей. А є ж люди, які розкопують могили, вибивають молотком золоті зуби. Це можуть бути цілком нормальні з вигляду люди. Яка їхня доля опісля?
Якось, коли я був ще школярем, ми з мамою і нашим сусідом, теж школярем і моїм товаришем, поїхали на село. А коли вертали назад і вийшли на трасу, побачили при дорозі дерево з облупленою корою. Видно було, що в нього врізалася якась машина. Я підійшов ближче. У траві валялася коробка з новим взуттям, кілька пачок цигарок і ціла пляшка шампанського. Я підібрав те все і побіг до мами. Але вона наказала покласти назад туди, де взяв.
– Люди розбилися, у них біда, а ти збираєшся нажитися?
Я поклав. Але мій товариш тихцем підняв і сховав те все до наплічника. Мама цього не помітила, а я їй нічого не сказав.
Доля мого товариша була сумна й печальна. Він спився, і в сорок з лишком років пішов на той світ. Інколи я про це згадую і думаю, чи був тут якийсь таємний зв’язок?
У Філадельфії на вулиці я побачив цілу жменю центів біля самої бруківки. Спочатку я їх позбирав, а лише потім замислився: навіщо? Але коли глянув уздовж вулиці, то помітив другу жменю. І не стримався, щоб і її підняти. Потім я йшов, стискаючи в долоні ці монети, і не знав, що з ними робити. Класти їх у кишеню я не хотів, не розгадавши, яким чином вони опинилися на вулиці. Уява малювала не надто привабливі сцени. А раптом це була людина, якій стало погано і її підібрала "швидка"? Тому, зустрівши дорогою пияка, який, заточуючись, попросив у мене на пиво, я з радістю висипав йому свій скарб у долоню. Там було на три пива. Він ще довго гукав мені вслід слова вдячності.
За совєтської епохи крадіж в держави не вважалася злочином. Крали всі. І я, коли мав таку змогу, крав. Точніше, скуповував крадене. Ось треба було мені робити ремонт – пішов на найближчу будівлю, домовився, і мені привезли і цемент, і пісок, і скловату. Потрібні були труби й батареї? Не проблема. Можна було й самому серед ночі поцупити.
Але було виправдання. Державні ремонтні управління нічим не могли допомогти. Я чекав півроку, коли у них з’являться труби й батареї. Не дочекався. І що було робити?
Та що там казати: я змалку був привчений красти в держави. На селі ми з тією самою тіткою ходили красти колгоспне сіно. Тітка в колгоспі отримувала 2 копійки за трудодень. Правда, давали ще мішок цукру і три мішки зерна, яке ще треба було за свої гроші змолоти.
Держава нахабно грабувала. Державу ненавиділи і обкрадали, де тільки було можливо. Вдома ми з татом ходили на колгоспне поле за конюшиною. Я стояв "на атасі", тато косив. Для кроликів.
Дитячі нальоти на дачні городи й сади взагалі не рахуються. Хоч то й не було державне, але по дорозі на річку, минаючи ті городи, стриматися від піратства не було змоги.
Тоді половина країни крала, а друга була скупником краденого. Бо крали геть усе. І геть усе було дефіцитом. Країна перебувала в постійному пошуку, що б таке урвати, дістати, здобути, вирвати з зубами. Та епоха проминула, але інстинкти у багатьох ще залишилися.
І я не виняток.
У неділю, коли ми вигулювали нашого песика на полях і лугах, я підібрав при дорозі з чийогось поля невеличкого гарбузика. Такого кругленького, як м’ячик. Як я його підбирав і ховав у наплічника, не помітив ніхто. Щойно вдома, коли свята Тереза побачила цього гарбузика, то неабияк здивувалася:
– Ти його ВКРАВ?
– Ні, – кажу, – ПІДІБРАВ. Там ціла плантація гарбузів. Їх сотні. Ну, я й підібрав одного при дорозі. Якби там була жива людина, я б з радістю дав їй дві гривні. Більше цей гарбузик і не вартує.
– Ти ВКРАВ! – сказала свята Тереза, мов припечатала, і подивилася на мене так, як дивляться на безнадійно пропащу людину.
Не думаю, що погляд її потеплів би, якби я заніс того нещасного гарбузика назад. Тому вирішив висповідатися.
Актуально
54877 переглядів
Публiкацiї за темою «Філософія»:
