Здається, що приклад України став для міжнародних організацій, насамперед, Євросоюзу та ОБСЄ серйозним приводом для того, щоб задуматися про інформаційну оборону і контратаки. Серйозних результатів поки немає, швидше за все, російська пропаганда сама видихається. До того ж, новим полем битви стає Сирія.
В інформаційній війні з Україною у російської пропаганди були вдячні читачі, слухачі та глядачі як серед самих росіян, так і серед жителів частини східних областей та Криму. Для російських бійців інформаційного фронту не було великих проблем пхати у вуха, вихованих в СРСР, людей старі напрацьовані пропагандистські штампи. Немає особливих проблем і з вірою в постійну брехню – багато людей, як і раніше, живуть з надією на відновлення СРСР, їм подобається любити «сильну руку» у вигляді Путіна, сподіватися на відновлення всього безкоштовного – від медичного обслуговування до путівок в Кисловодськ.
Однак тривалі інформаційні війни створюють певну втому в населення, яке вірить казкам. Частина розчаровується, частина намагається знайти пояснення своїм очікуванням в ідеологічних обіцянках інших бійців – від фашистів, націоналістів до езотериків та інших фантастичних брехунів. Ніхто не проводив спеціальних досліджень, але можна припустити, що слухняна, вихована в радянських традиціях аудиторія скоротилася на третину, а то й наполовину. Принаймні, зараз вже мало знайдеться охочих слухати казки про «Новоросію», тим більше, все більше людей втрачають надію на приєднання окупованих російською армією територій до Росії. Ніяких особливих благ від «ДНР» і «ЛНР» населення не бачить, крім того, що вони можуть помахати прапорцями і в черговий раз чмокнути портрет Путіна.
Але у російської пропаганди є свій вдячний і постійний слухач і глядач, предки якого під час становлення СРСР недоїдали, голодували, але вірили в «світлі ідеали» марксизму-ленінізму. Нічого іншого вони все одно не можуть робити – їхня мета полягає в тому, що вони завжди любитимуть владу, бажано, ту, яка більше за всіх буде обіцяти. Цим людям у своїй масі далеко за п’ятдесят, але є й молоді активісти: колишні комсомольці або ті, хто активно голосував за комуністів, соціалістів і всяких ліберал-демократів. Ця аудиторія завжди вбирає практично все, що їм втюхує російська пропаганда, – від пліток і чуток до добре вибудуваної дезінформації. Ці люди сліпо вірять всьому, що їм передається російською мовою, вони ніколи не намагаються перевіряти інформацію, а тим більше порівнювати й аналізувати. Вони звикли вірити з радянських часів, коли просто неможливо було уявити, щоб хтось порівнював пропагандистську брехню і передачі, наприклад, ВВС або Радіо Свобода.
Зазвичай на пострадянському просторі така аудиторія становить п’ятнадцять-двадцять відсотків населення, до чорока-п’ятдесяти – в російськомовних регіонах з усталеною ідеологією ностальгії за СРСР. Можна припустити, що в Білорусі цей відсоток вищий – до вісімдесяти, у східних областях України та Криму – до шістдесяти-сімдесяти, як приблизно і в Молдові. Решта відсотків складається з тих, хто вміє думати, а також володіє мовами, зокрема й державними, в Україні – українською, у Молдові – румунською. Оцінювати вплив російської пропаганди досить складно – частина людей вірить беззаперечно, частина – сумнівається, але слухає, а частина – не вірить. На двомовну аудиторію російська пропаганда майже не впливає. На мовців тільки російською мовою впливу більше. За 70 з лишнім років впливу радянської пропаганди населення так і не навчилося аналізувати інформацію.
Фахівці ще довго вивчатимуть те, що називається інформаційною війною проти України, найбільш запеклою за останні 15 років. Війною пропаганду назвати складно, оскільки атакує одна сторона – Росія, захищається й іноді контратакує суперник. Як правило, жертвою завжди стає обдурене російське населення, якому брешуть просто за радянською звичкою. Справді, хто запитує росіян: посилати війська в Сирію чи ні? Швиденько провели Раду федерації та одноголосно ухвалили. 30 вересня Рада федерації Росії ухвалила рішення, а за день до цього «Левада-центр» опублікував дані опитування росіян: більшість проти введення російських військ до Сирії, за пряму військову допомогу висловилися лише шість відсотків.
Результати соціологічного дослідження показали, що Кремль почав свою операцію в Сирії без попередньої пропагандистської підготовки, як раніше – в Грузії та Україні. З іншого боку, потрібно було вигадати якісь інформаційні вкидання, традиційні вже фейки, але російська пропаганда виявилася не готовою до тієї швидкості, з якою Путін вирішив переключитися з України на Сирію. Лише Дмітрій Медвєдєв минулої п’ятниці пробелькотів в інтерв’ю телеканалу «Росія 24» дивне: «Ми захищаємо народ Росії від загрози тероризму, тому що краще це робити за кордоном, ніж боротися з тероризмом усередині країни». Це яким чином «тероризм» із Сирії може через дві-три країни дістатися до Підмосков’я? Чи все-таки не «тероризм», а нафта і необхідність нашкодити США, Ізраїлю та арабським країнам?
Можна не сумніватися, що російська пропаганда спробує виправити ситуацію, і на телеканалах та в газетах стануть з’являтися репортажі про «розіпнутих сирійських хлопчиків». Вже зараз головний ідеологічний орган Кремля – Російська православна церква готова підтримати чергову російську війну. Не відстають і політики, раптом оголосили Сирію батьківщиною християнства і російської цивілізації. Поки у Кремля мало шансів швидко переламати ситуацію на тлі західних санкцій і погіршення російської економіки. Росіяни вважають, що в Сирії триває громадянська війна і Москва має надавати лише політичну і дипломатичну підтримку (двадцять чотири відсотки опитаних), а також гуманітарну допомогу (вісімнадцять відсотків). І, нарешті, найсерйозніша цифра, на яку мають звернути увагу кремлівські стратеги – тільки чотири відсотки росіян готові зустріти біженців із Сирії. Відторгнення сирійців очевидне, і змінити ситуацію тільки пропагандою вже не вийде.
Якщо слідом за деякими експертами припустити, що російська операція в Сирії є спробою відвернути увагу від України, то наслідки можуть бути значно більшими, ніж якби Кремль просто пішов з окупованих українських регіонів. Тепер у Путіна ще більш ускладнилися відносини із Заходом і, що найбільш тривале – з арабським світом, у більшості своїй сунітами, на відміну від російських друзів клану аль-Асада, які є представниками сирійських шиїтів, всього десять відсотків населення Сирії. Кремль завжди вів політику на територіях з мусульманським населенням винятково за допомогою зброї, але тепер, здається, накопичилося стільки протиріч, що Москві вже не встояти.
Незабаром можна очікувати, що Кремль отримає за все – за окупацію Грузії та Азербайджану, Молдови та України, за історичні образи, за завоювання Російської імперії, за бездумну політику підтримки тероризму і диктаторських режимів у багатьох країнах. Справа декількох років. Вже не врятують пропагандистські казки про «розіпнутих сирійських немовлят» або жаліслива історія про Антіохію, яка може за допомогою пропагандистів опинитися в Костромській області. Якщо давньогрецький Херсонес раптом став російським, то чому Іоанн Златоуст не з Сонцевого?
Вперше за багато війн Кремль виявився не готовим до інформаційних ігор. У Чечні в першу війну билися за «відновлення конституційного ладу», у другу – «проти тероризму, посадивши на чолі республіки колишнього бойовика-терориста». У Грузії «захищали» осетинів і воювали проти «грузинського фашизму». В Україні – за «русский мир». У Сирії – ні за що, нічого зрозумілого так і не вигадали.