- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.
Навколо Кодемської гори війна. Глина і пісчаник, окопи, траншеї, бліндажі. Здається, упродовж тисячі років ні одна війна не обійшла цю гору. Окопи громадянської, другої світової і нинішні, - ті ж самі, тільки підчищаємо і укріплюємо...
На Кодемській горі осінь
Шелестить вона на полях сухою бадилкою соняха і кукурудзи, очеретом по долині річки. Нічний туман краде той шелест, а ранком сонце знову відвойовує у туману шелест для бахмутського степу.
Півроку тому повертався травневої ночі з Чигирина. Практично покинуті села, ні єдиного вогника. На електричних опорах понад шляхом - гнізда лелек . Лелеки в них як вартові стоять, в кожнім гнізді. З дворищ, що в зарослях кленів і вишника, крик сичів. Про що вони тієї місячної ночі мені кричали? Хто ж знав, що про війну кричали…
Проста трудова людина влаштована так, що весь час шукає спокою у неспокійному світі. Не розуміючи , що люди, не подібні їй, живуть за рахунок колотнечі і сорому від того не мають. Ніякого сорому не мають. Ні Божих , ані людських законів у них.
Навколо Кодемської гори війна. Глина і пісчаник, окопи, траншеї, бліндажі. Здається, упродовж тисячі років ні одна війна не обійшла цю гору. Окопи громадянської, другої світової і нинішні, - ті ж самі, тільки підчищаємо і укріплюємо...
Над Кодемською горою посеред бахмутського степу ніч. Над бахмутським степом палять Чумацький шлях.
Темно-солом’яний з зеленими гривами степ восени.
На Кодемській горі зима
Заметіль. Вітер пересаджує через гору хмари снігу, розганяючи його в степу по ланам. Сама природа намагається дати людям білий аркуш паперу для написання нової історії. Розумнішої від тої, що принесли в цей край просвітительниця Катерина з домашньою освітою і просвітитель Григорій, вигнаний з навчання за “нехождєнія в класи”.
В селі давно кількість поминок стала більшою за кількість весіль і хрестин. Люди не хочуть писати нову історію і життя зло перекреслює біля аркуші коліями, змиває сніг холодним льодяним дощем. Освітлює небо спалахами, на котрі з темних вікон хат дивляться ікони як останній захист від біди. Зима в осені прийняла не тільки степ, а і війну.
Чорно-рудий з білими плямами зимовий степ навколо Кодемської гори.
На Кодемській горі весна
Там, де стрічаються Кодема з Бахмуткою, весна. У тій весні лелеки будують гніздо. І як-то вони так уміють збудувати, що вітру його не зірвати, і як то вони так знаходять місце, що блискавка в нього не влучає? От би так навчитись у них.
Під Кодемською горою два брати-хлібороби вийшли в поле, між ліній оборони. Нема їм куди відступати із рідних ланів. Не забрати їм бахмутський степ десь в інше місце. Він тут і вони приречені бути тут. Вони - солдати степу, потомки скіфів-орачів. Нема вже батька, – укоротила вік йому війна. Стоять між ліній оборони, як розмінна монета у грі “покидьків-трансформерів”.
Гуркотить ніч мінометними розривами. Спалахи під териконами в відповідь спалахи на бахмутських горах. Як раптом гуркіт й світло в небі – гроза. Затихли міномети – Весна говорить. Говорить дощем над весняним степом. Над сонячно-жовтим степом, укритим диким льоном.
Жовто-зелений степ під синім небом навесні.
На Кодемській горі літо
Сонце і вітер. Війна. Міни на шляхах поросли бур’янами. Порепаний як Доля степ. Історія не вчить людей. Коли б ті люди читали ті Шевченка “Гайдамаки”*, чи захотіли б воювати? Там все написано про коліївщину. Ту перемогу, що тримали у руках, цариця вкрала враз, за день. Вона їх підштовхнула до війни, вона ж їх і вбивала. І нині буде точно так.
В кодемській церкві закінчилась служба. Догорають свічки. Втомлений священолужитель розглядає зібрані пожертвування прихожан. Серед купюр дрібного номіналу - п’ятсотгривена. «Що ж людину змусило пожертвувати такі кошти? Гріх? А може страх? Любов до Бога? А може хто пожартував і кинув підробку купюри?» - думки змінювали одна одну, а руки підіймали купюру до світла.На світло панікадила батюшка розглядав справжність купюри. З котрої осяяний світлом панікадила на нього дивився великий Хвілософ. Між їхніми поглядами був цілий Світ.
Залитий сонцем, хвилястий літній степ. Вітер і хвилі, котрі перехвачує в пшеничних полів ковила, а у неї очерети долиною річки. І несуться ті хвилі степом як життя.
Пояснення до посилання на поему «Гайдамаки»
Коліївщина швидко розгорялася, сили повстанців щодня росли. На звільнених землях налагоджувалося козацький (сотенно-полковий) пристрій, кріпаків оголошували козаками (вільними людьми). І на найвищому підйомі повстання було придушене, причому за один день - 6 липня 1768. Але хто? Не безпорадні, перелякані поляки, а ...російська армія.
Довгий час наївні гайдамаки сподівалися на те, що «православні брати» - московити - прийдуть їм на допомогу.
За наказом Катерини II полковник Гур’єв підійшов зі своїм військом в табір гайдамаків нібито для допомоги. Повстанці тієї допомоги вже не потребували, однак вітали «союзників». Гур’єв запросив всю старшину на бенкет. Під час святкування росіяни несподівано напали на керівників Коліївщини, знезброіли і закували в кайдани. Те ж саме зробили з більшістю гайдамаків, які не очікували такого підступного удару в спину. Потім російські та польські каральні загони стали знищувати гайдамаків по всьому краю.
Актуально
48108 переглядів
Публiкацiї за темою «Україна - це Я!»:
