Актуально
26120 переглядів
 |
Випадково зустрівши пана Аскольда у парку Шевченка, я не втрималася від суто журналістської спокуси: більше дізнатися про лідера світового українства. Аскольд Лозинський, чия «мобілка» не змовкає ні на мить, попри чималу завантаженість, виявився людиною приязною і доступною у спілкуванні.
Народився він 8 лютого 1952 року в Нью-Йорку в родині українських емігрантів так званої третьої політичної хвилі, що вирізнялася помітною чисельністю гуманітарної інтелігенції та наукової еліти. За часів існування Союзу вони протестували проти ув’язнення та фізичного нищення українських дисидентів і пануючого зросійщення, всіляко підтримували розвиток української культури. Аскольд Лозинський, зростаючи у високодуховному та інтелектуальному оточенні, як мовиться, з молоком матері увібрав дух українського патріотизму.
Працювати на об’єднання світового українства почав замолоду. Задля успіху у цій справі отримав добру освіту: 1969 року закінчив гімназію «Реджіс» у Нью-Йорку, 1973 року — коледж «Фордхам», 1976 року — юридичний університет «Фордхам». Здобув науковий ступінь доктора. Спеціалізація Лозинського — майнове право, торговельні операції, майно. Він є членом Федеральної адвокатури Південного і Східного Нью-Йорка. Має родину: дружину — українку на ім’я Роксолана — та двох дітей — сина і доньку. Донині є також президентом Українського конгресового комітету Америки та членом правління багатьох українсько-американських та світових українських організацій. До уваги читачів — інтерв’ю з Аскольдом Лозинським.
«Мою українську душу виховала мати»
— Як сталося, що Ви, народившись у Нью-Йорку, в іншомовному середовищі, зберегли рідну мову, свої національні корені?
— Завдяки мамі. Ми були бідні, і то дуже добре, бо не мали телебачення. А мама від самого початку вкорінювала українську мову до нашої свідомости. Коли я пішов до першого класу, не знав жодного слова англійською. Моя мама Марія, якій зараз 90 років, досі перейнята активною громадянською позицією, переживає кожну подію, що відбувається в Україні: і вибори, і Помаранчеву революцію, і недавній Універсал. Я маю її натуру, її виховання.
Батько перебував в ОУН. Членство, як на мене, річ другорядна. Радше я ідеологічно націоналістично вихований. Сприйнята мною концепція поняття «націоналізм» така: працювати на благо свого народу і своєї нації, оскільки нація — це твоя велика родина. Все, що робиш для своїх рідних, будь готовий робити для будь-якого українця. То в контексті загальнолюдських постулатів: творити добро людям. Оскільки окрема особистість не здатна огорнути цілий світ, обмежуємо себе своєю родиною, а в ширшому понятті — нацією. Я так розумію націоналізм. На мою думку, так само розуміли націоналізм і його ідеологічні творці, в тому числі ОУН, Євген Коновалець, численні ідеологи.
Більшовики доклали великих зусиль, щоб спотворити саме поняття «націоналізм», надавши йому в масовій свідомості негативного відтінку. Вони й досі продовжують грати на старих міфах та приклеювати ярлики. Приміром, кажуть, буцімто націоналісти — це шовіністи. Правдивий націоналіст не бореться проти будь-якого іншого народу, бо розуміє: як для нього дорогий його народ, так для іншої людини дорогий інший. Націоналіст бореться проти шовіністів — тих, хто намагається накинути свою волю іншим народам, перебрати владу над ними, поневолити.
На моє переконання, націоналістичні погляди абсолютно перемогли в українській діаспорі. Сама ідея надійшла з третьою хвилею еміграції. Якщо в Україні й можуть бути різні погляди на те, що я висловив у своєму виступі на Четвертому Всесвітньому форумі українців, то 50 відсотків українців діаспори зі мною солідарні.
«Правило Рейгана: довіряй, але перевіряй!»
— Доводилося чути, що Вас пробували викрасти. Розкажіть, як це сталося.
— Перший раз чимось отруїли. Чоловік і жінка звернулися до мене за юридичною порадою щодо спадку. Я запросив їх до свого помешкання. Налив газованої води, вийшов до кухні, а потім, повернувшись, випив разом із ними. І це все, що пам’ятаю. Прокинувся наступного дня, не міг стати на ноги, падав на підлогу. Вхідні двері були відкриті навстіж, але з квартири нічого не зникло. Іншого разу, 1999 року, я повертався пізно увечері (напередодні публічно і гостро розкритикував Президента Кучму). До мене підійшли особи в міліцейській формі, посадили в автомобіль, довго возили довкола Києва, казали, щоб я не смів критикувати Президента. Пізніше звільнили. Обидва випадки — стандартне залякування.
Ці інциденти трапилися в Україні, та не справили на мене великого впливу. Бо йдеться не про критику окремої особи, а про несприйняття її вчинків. Мене цікавить не стільки сам політик, скільки те, що він робить. Наприклад, Президент Віктор Ющенко, на мою думку, є надзвичайно позитивною особою, він чесний, порядний українець. Але має одну хибу: надто довірливий і ліберальний. У США був Президент Рональд Рейган, який також був доброю людиною. Однак, зустрічаючи Горбачова, казав: «Довіряй, але перевіряй». Перевіряй! На мою думку, єдина чесна людина з тих, хто підписався під Універсалом національної єдности, — це Президент Ющенко. Мабуть, у нього є така ілюзія: оскільки він чесний, то будуть порядними й ті, з ким він має справу. Але, вибачте, як можна назвати чесним нинішнього прем’єр-міністра Віктора Януковича, коли у 2004 році він різними шляхами разом із Ківаловим намагався вкрасти три мільйони голосів виборців? Чи міг він за півтора року так глибоко змінитися, стати справді глибоко віруючою людиною? Ми ж пам’ятаємо, як він говорив про «Афон в Єрусалимі», тоді як Афон знаходиться в Греції, і про це мав би знати «глибоко віруючий». Така демагогія і навіть простота роблять Януковича як людину абсолютно прозорим для мене. Отже, моє основне зауваження до Президента Ющенка: він надто довірливий.
На мою думку, після парламентських виборів треба було обов’язково утворити помаранчеву коаліцію. Він мусив розуміти, що Мороз — це людина ненадійна. На мою думку, прем’єрство належало віддати пані Юлії Тимошенко, тому що напередодні виборів існувала домовленість: та політична сила з помаранчевого табору, яка здобуде найбільше голосів, претендуватиме на посаду прем’єр-міністра.
Втім, згодом я сам себе переконав відійти від критики. Нещодавно у розмові зі мною Мороз пообіцяв, що він і його фракція ставитимуть у Верховній Раді питання про визнання Голодомору геноцидом. Парламенти семи країн світу (Угорщини, США, Канади, Литви, Аргентини, Австралії, Естонії) визнали Голодомор в Україні геноцидом. Чимало інших країн запитують: як можемо ми прийняти таку ухвалу, коли Верховна Рада України її не прийняла? До речі, Олександр Мороз згадував, що половина його родини загинула від голоду, тож він цю справу підтримає.
«Тимошенко розуміє мафіозну ментальність»
— Що, на Ваш погляд, нині є найважливішим у гуманітарній сфері України?
— Українська мова. Президент каже, що нікого не може примусити розмовляти українською. Пам’ятаймо, що українців століттями примусово зросійщували. Але якщо можна було насильно русифікувати, то можна було б активніше й українізувати. Однак є й інші важелі впливу. Мусить бути реально діюча державна програма розвитку української мови. Наведу один приклад. Основою матеріального життя є заробітки, бізнес. Президент міг би видати указ, щоб усі підприємства й бізнесовці, котрі хочуть отримати ліцензії в Україні, вели справи українською мовою: всі написи, документи, спілкування зі споживачами. Я вважаю, це змінило б цілу Україну. Цю ідею я висловлював у розмові з Віктором Ющенком та Олегом Рибачуком.
У питаннях мови дуже багато залежить від Президента. Мусять бути межі ліберальности. Ліберальність файна, якщо всі довкола тебе ліберальні. Або ж треба мати жорстких радників.
— Як сприймаєте політика Юлію Тимошенко?
— Політично зріла, дуже амбітна. Чимало її промов — демагогічні. Я був би радий, якби вона розкрила схеми заробітку грошей під час її роботи в ЄЕСУ, адже ті кошти здобуті з використанням посади прем’єр-міністра Павлом Лазаренком. Попри те, вважаю: якщо існувала домовленість у помаранчевому таборі перед парламентськими виборами, пані Юлії належало віддати пост прем’єра, як такій, що здобула найбільше голосів. І хоча я не хотів би бачити її на посту Президента, вважаю, що вона може багато користи принести на різних щаблях влади. То є софістикований політик, який найкраще розуміє мафіозну ментальність. Її риторика часто національна, але поведінка інакша. Позитивний момент, що вивчила українську мову. Вона — політичний гравець: зрозумівши, де її електорат, на словах стала націоналісткою. Але я більше довіряю їй, ніж Януковичу і Морозу.
«Нехай влада вчиться ділитися з народом»
— Що Ви відповіли б скептикам, які, почувши Ваші поради Президентові України, скажуть приблизно так: закордонні українці є громадянами інших країн, тож нічого нам і нашому Президентові давати поради, як краще «город городити»?
— Україна існує для народу України і для українського народу. Фактично 20 мільйонів українців живуть поза Україною. Якби ці скептики знали, як ми рано встаємо з думкою про Україну і скільки працюємо для України, вони б зрозуміли, що Україна нам так само дуже дорога, як і їм. Попри те, що я американський громадянин, якби мав вибирати навіть у футбольному протистоянні між Україною та Америкою, не кажучи вже про економічне чи політичне, я, без сумніву, став би на бік України.
Треба взяти до уваги, що діаспора більше допомогла Україні, ніж навпаки. Україна щойно почала робити перші кроки для підтримки діаспорян. Лише у США українська діаспора пожертвувала резиденцію для нашого посла, побудувала генеральне консульство в Нью-Йорку. А скільки гуманітарної допомоги надійшло до України! Щоправда, значну частку тієї допомоги вкрали, але, вибачте, це вже не наша провина. Ми були наївні й вірили міністрам охорони здоров’я. Загалом допомога діаспори Україні вимірюється мільярдами доларів. До того ж допомога, що надходила з Америки, була зумовлена впливом українців, які є громадянами Америки. Тому ми трактуємо себе рівноцінно з громадянами України і переконані, що маємо право висловити свою точку зору на шляхи розвитку своєї Батьківщини.
Я підрахував, що фінансові вливання емігрантів четвертої хвилі сягають 5% загального валового продукту України. Багато з цих людей повернуться, бо тут залишилися діти, батьки, родини.
— Ваші побажання на найближчі роки нашій політичній еліті та народові.
— Вважаю, за 15 років Незалежности Україна зробила великий поступ, стала демократичною державою. Економічний стан почав входити у правильне русло. Хотів би побажати, щоб Україна стала менш корумпованою, щоб влада зрозуміла: неприпустимо все присвоювати, треба з народом ділитися, щоб справжнє верховенство права тут заіснувало. І найважливіше — щоб Україна стала українською.
— Сердечна вдячність за розмову!
До теми:
