Актуально
56215 переглядів
 |
Виступаючи в грудні 1917 року перед військовими моряками, Лєнін заявив: «Нам кажуть, що Росія роздробиться, розпадеться на окремі республіки, але нам нічого боятися цього. Хоч би скільки було самостійних республік, ми цього страшитися не станемо. Для нас важливо не те, де проходить державний кордон, а те, щоб зберігався союз між трудящими всіх націй для боротьби з буржуазією яких завгодно націй».
Установлюючи радянську владу в національних регіонах, вожді більшовиків були готові надати їм навіть статус незалежних держав. Це не змінювало кардинально суті ситуації, бо кожна радянська держава по партійній лінії підпорядковувалася єдиному центру. Лєнін знав, що його стратегія більш ефективна, ніж прямолінійний силовий курс білогвардійських генералів.
Союз неформальний і формальний
Одразу після перемоги більшовиків у громадянській війні опанована ними колишня Російська імперія існувала як країна без назви. Вона складалася з дев’яти формально незалежних держав: Росії, України, Білорусії, Далекосхідної Республіки, Бухари, Хорезму, а також Грузії, Вірменії та Азербайджану, об’єднаних у Закавказьку Федерацію. Цей конгломерат був поєднаний із Москвою двома способами: 1) по партійній лінії — через комітети жорстко централізованої більшовицької партії; 2) по радянській лінії — прямим підпорядкуванням кремлівському центру розміщених на периферії силових та економічних структур.
Про колосальні можливості подвійної структури радянської політичної системи в конструюванні нібито незалежних, але цілком підпорядкованих Кремлю національних держав писав Річард Пайпс: «Території знову завойовувалися і вводилися до складу нової, радянської імперії. Вони діставали функцію державності за умови, що їхні установи теж ставали контрольованими РКП(б). Що ж до партії, то її Лєнін зовсім не збирався подрібнювати за національною ознакою. Результатом став федералізм зі всіма ознаками державності, здатними нібито задовольнити основні вимоги неросійського населення, але який приховував жорстко централізовану диктатуру з центром у Москві».
Пайпс зробив висновок про «фікцію державності», бо розглядав ради й парткоми як дві окремо існуючі політичні сили. А насправді двох політичних сил не існувало. У лєнінській конструкції ради були частиною більшовицької партії — тією, яка мала всю повноту виконавчої влади. Диктатуру здійснювало політбюро ЦК РКП(б), але на вершині радянської вертикалі влади стояв Раднарком. До речі, Лєнін очолював саме його.
А це означало, що в національних республіках ради теж були не фіктивною, а реальною владою, звісно, контрольованою ЦК РКП(б). Проте для керівників централізованої і дисциплінованої партії спокійного життя в республіках не було: доводилося стежити за тим, щоб не втратити контролю за національними радами, щоб філіали РКП(б) у республіках зберігали лояльність до центру. Особливо вожді партії пильнували за процесами в Україні — найбільшій за людськими й матеріальними ресурсами радянській республіці.
У Москві бачили тільки один спосіб перетворити країну без назви на країну з назвою: «втягнути» незалежні республіки в кордони Російської Федерації, тобто позбавити їх національної державності. Така спроба автономізації республік була зроблена восени 1922 року за відсутності Лєніна, якого тоді звалив перший удар смертельної хвороби. Автором проекту автономізації республік вважається нарком РСФРР у справах національностей і генеральний секретар ЦК РКП(б) Іосіф Сталін. Однак Лєнін у листі від 30 грудня 1922-го охарактеризував план автономізації незалежних республік як «затію в корені неправильну й несвоєчасну». Проти автономізації виступали й периферійні керівники, але не тому, що бажали зберегти суверенітет незалежних радянських республік, якого ніколи не існувало. Лєнін недарма іронічно називав їх «незалежниками», бо розумів, що вони просто не бажають пониження свого статусу. Вождя турбували довготривалі наслідки реалізації «горезвісного питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про союз радянських соціалістичних республік». Оскільки питання про створення єдиної централізованої держави вже постало, він запропонував свій план вирішення й добився його прийняття. Аналізуючи цей план сьогодні, ми розуміємо, по-перше, винахідливість, гнучкість і підступність лєнінської національної політики, а по-друге, механізм розпаду Радянського Союзу в 1990–1991 роках.
Перетворення незалежних республік на автономні республіки РСФРР де-факто відроджувало «єдину й неподільну» Росію. Різниця полягала тільки в тому, що деякі губернії ставали автономними республіками. Однак щодо України за цих умов виникала засаднича неясність: чи ввійде вона до складу Росії не поділеним на губернії єдиним автономним регіоном, чи вже заявленого підходу в здійсненні адміністративно-територіального поділу буде дотримано й республіка взагалі зникне з географічної мапи. Радянська Росія опинилася віч-на-віч із привидом визвольної боротьби: народи, які пройшли крізь горнило національних революцій, рано чи пізно піднялися б на захист своїх завойованих, але втрачених державних прав.
Тому Лєнін запропонував утворити федерацію другого рівня, до якої «разом і нарівні» ввійшли б Російська й Закавказька Федерації, а також Україна та Білорусія. Це означало, що конституційний суверенітет, яким володіли незалежні республіки, у новопосталих союзних республіках залишався б. Очевидно, що жодного реального суверенітету не могло бути там, де діяла партійна диктатура — все одно, чи була республіка незалежною, чи ставала союзною.
При утворенні Радянського Союзу право вільного виходу із союзної держави було заявлене окремою статтею в республіканських конституціях. У Кремлі не вбачали в ній небезпеки — і вона залишалася в усіх радянських конституціях включно з Конституцією СРСР 1977 року. Проте ця стаття наповнилася реальним змістом наприкінці 1980-х, коли почалася конфронтація між загальносоюзним і республіканськими центрами.
Утворення Радянського Союзу поставило на порядок денний питання про загальносоюзний центр. У грудні 1922 року не виникло нової держави, а відбулася лише протокольна подія, наперед розписана в регламенті оргбюро ЦК РКП(б). Змінилися назви вже існуючих центрів влади, а не утворилися нові: Центральний комітет Російської комуністичної партії став ЦК Всесоюзної комуністичної партії, а Раднарком РСФРР — Раднаркомом СРСР. Зрозуміло, що вожді РКП(б) не мали наміру створювати ще один центр влади в радянській Росії, тож відмовилися від об’єднання російських парткомів у республіканську партійну організацію і просто напряму підпорядкували їх союзному центрові. Правда, Раднарком РСФРР усе-таки виник, але йому були підпорядковані незначні об’єкти. Тому формально статус Росії як союзної республіки виявився нижчим, ніж інших республік.
Принцип «демократичного централізму», на підставі якого будувалися існуючі організації, забезпечував надійний контроль центру за повсякденним життям усієї велетенської країни, у тому числі й національних республік. Однак громадян неросійських національностей, які в дореволюційній Росії почувалися людьми другого сорту, треба було переконати в тому, що радянська влада сприяє розвитку їхньої культури та мови. У грудні 1919 року Лєнін підготував прийняту VIII Всеросійською партконференцією резолюцію «Про Радянську владу на Україні», у якій підкреслювалося: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову на знаряддя комуністичної освіти трудящих мас. Негайно ж повинні бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була достатня кількість службовців, які володіють українською мовою, і щоб надалі всі службовці вміли розмовляти українською мовою».
У жовтні 1920-го Сталін розвинув ці тези в статті «Політика Радянської влади з національного питання в Росії». Щоб зміцнити радянську владу в національних регіонах, він вважав за необхідне організувати в них функціонування мовою місцевого населення всіх партійних і радянських установ, закладів освіти й культури, засобів масової інформації. Об’єднання національних республік із центральною Росією «в одне державне ціле» було, на його думку, «немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади та інших з людей, що знають побут і мову населення».
Політика, озвучувана вождями партії в 1919–1920 роках, іще не мала назви. Назва з’явилася на першому після утворення Радянського Союзу XII з’їзді РКП(б): коренізація.
Коренізація
Ішлося про втягнення в комуністичне будівництво неросійського населення СРСР. Термін «коренізація» позначав зміст явища: укорінення в республіках Комуністичної партії — носія диктаторської влади, розбудову в них влади як сукупності взаємопов’язаних вертикалей: партійної, чекістської, радянської. Поряд із «коренізацією» виникли й інші терміни, похідні від назви титульної нації в кожній національній республіці або регіоні (наприклад, «українізація»).
У Радянському Союзі пара понять «титульна нація — національна меншина» набула якісно іншого змісту. Лєнінська національна політика, як уже підкреслювалося, використовувала подвійну структуру радянської влади, щоб перетворити національно-визвольний рух пригноблених народів із противника на союзника більшовиків. Для цієї мети більшовицьке керівництво відмовилося від губернського поділу й поклало в основу адміністративно-територіального поділу принцип політизації етнічності. У всіх неросійських губерніях створювалися національні адміністративні одиниці. Вони одержували, за винятком районного рівня, назву тієї національності, яка становила в них більшість населення. Бажаючи видаватися прибічниками найрадикальнішого вирішення національного питання, вожді більшовиків оголосили титульними всі етноси, які були такою більшістю.
Унаслідок цього виникла ієрархія, що визначалася політико-адміністративним й адміністративно-територіальним поділом. На чолі ієрархії за умовчанням опинилися росіяни. Щоб приховати провідну роль росіян у створенні багатонаціональної радянської держави, назва цієї держави була позбавлена ознак етнічності (як і назва державної партії, що слугувала її несучою конструкцією). Титульні нації другого порядку створювали союзні республіки, третього — автономні республіки, четвертого — національні округи, п’ятого — національні райони. В Україні в кордонах УСРР титульною нацією були українці, а в кордонах Молдавської Автономної Республіки, яка входила в УСРР, — молдавани. Люди однієї національності в кордонах своїх адміністративних утворень вважалися представниками титульної нації, а поза цими кордонами — представниками національних меншин. Статус росіян в Україні був двозначним. Офіційно вони вважалися національною меншиною в кордонах республіки й титульною нацією в межах їхніх національних районів. Неофіційно вожді більшовиків позиціонували росіян як титульну націю загальносоюзного масштабу. Внаслідок цього в росіян склався специфічний погляд на власний національний статус: вони не вважали себе меншиною в жодній національній республіці. Керівники партії заохочували таку їхню переконаність, оскільки це зменшувало небезпеку визвольного руху в національних республіках за допомогою скорочення в них представників титульної нації і збільшення питомої ваги росіян.
Коли росіян у національних республіках трактували як національну меншину, це було незвично для них, а багатьом — неприємно. Немало росіян ставили собі запитання, сформульоване ще в дореволюційні часи: а чи існує взагалі той народ, який вважає себе титульним в Україні? Чи існує окрема від російської українська мова? Ось лист Максіма Ґорького від 7 травня 1926 року до директора Держвидаву України Олекси Слісаренка з протестом проти скорочення тексту його повісті «Мать» у її виданні українською мовою. Письменник-демократ висловився настільки відверто, що варто навести його міркування в оригіналі: «Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия».
Визнання за всіма етносами титульних прав і кампанія коренізації не здобули популярності серед російської інтелігенції. З особливим завзяттям, яке не переходило, однак, у політичне протистояння, російська інтелектуальна еліта протестувала проти визнання окремими націями українців та білорусів. Наявність української національної державності, хоч би якою ефемерною вона була, повертала українцям їхню власну історію, узурповану імперською нацією.
Але вожді більшовиків підкреслювали свій інтернаціоналізм і в 1920-х роках називали великоросійський шовінізм головною небезпекою для партії та держави. У п’ятиособовому складі політбюро ЦК РКП(б), де концентрувалася вся політична влада, у 1921 році був лише один росіянин — Лєнін. Чи означало це, що загальноросійський, а від 1923-го загальносоюзний центр здійснював свою національну політику, перебуваючи на безнаціональній платформі? Доцільно придивитися до дебатів із національного питання в пострадянській Російській Федерації, яка успадкувала від радянської Росії свій етнотериторіальний поділ, але вже була позбавлена компартійної диктатури.
Після розпаду СРСР автономні республіки РФ фактично здобули національно-державний статус, яким раніше не володіли. Вказуючи на наявність державного статусу національних меншин і на відсутність аналогічного в росіян, деякі політики та політологи пропонували урівняти їх у статусі. Цього можна було досягнути або залишивши за автономними республіками лише питання культури й мови, або створивши російську республіку в рамках Російської Федерації. Як відомо, уряд Владіміра Путіна пішов шляхом урізування повноважень автономних республік.
Така дилема не стояла перед керівниками РКП(б)—ВКП(б)—КПРС, бо владні конструкції по радянській лінії були похідними від диктатури партії. Тому більшовицькі вожді могли заявляти, що є інтернаціоналістами. Вони таврували націоналізм пригноблених націй як «буржуазний» і навіть публічно заявляли про небезпеку великоросійського шовінізму, яким просякнуті колишні буржуазні фахівці, а тепер радянські чиновники. Однак на ділі компартійні керівники від самого початку обмежували повноваження союзних й автономних республік лише питаннями мови та культури. Щоразу, коли функціонери або національна інтелігенція виходили за межі дозволеного, «компетентні органи» вдавалися до репресій. У всіх вертикалях влади, які контролювали несуверенне населення країни, керівники більшовицької партії насаджували імперську ідеологію.
Російський народ також був позбавлений суверенності, але можновладці Кремля саме його розглядали як загальносоюзну титульну націю, тобто соціальну опору своєї держави-комуни.
Українізація петлюрівська vs комуністична
У міру того, як радянська влада укорінювалася в національних республіках і регіонах, кампанія коренізації згорталася, бо починала загрожувати владі, адже від початку ця кампанія мала для більшовиків не тільки позитивний бік (укорінення радянської влади), а й негативний (піднесення національної самосвідомості народів, що загрожувало посиленням сепаратистських настроїв). Іще на початку червня 1923 року, тобто майже відразу після проголошення XII з’їздом РКП(б) курсу на коренізацію, секретар ЦК КП(б)У Еммануїл Квірінг прямо назвав небезпеку: здатність комуністичної українізації переростати в петлюрівську. Проте тільки через 10 років у постанові ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області» від 14 грудня 1932-го українізація була офіційно поділена на більшовицьку й петлюрівську. ЦК КП(б)У та РНК УСРР зобов’язувалися цією постановою забезпечити «систематичне партійне керівництво й контроль за проведенням українізації». Це вимагало, на думку авторів постанови — Сталіна й Кагановича, «вигнання петлюрівських та інших буржуазно-націоналістичних елементів з партійних і радянських організацій». Така вимога започаткувала кампанію боротьби зі «скрипниківщиною», яка 1933 року затягнула у свій вир в Україні десятки тисяч представників національної інтелігенції. Було звернено увагу й Північно-Кавказького крайкому та крайвиконкому на те, що «легковажна, така, що не випливає з культурних інтересів населення, небільшовицька «українізація» майже половини районів Північнокавказу за цілковитої відсутності контролю за українізацією школи й друку з боку крайових органів дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації спротиву заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерства, реемігрантів — козаків, учасників Кубанської ради і т. п.».
Вимагалося «негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українізованих» районів, а також усі газети й журнали, що видаються, з української мови на російську мову як більш зрозумілу для кубанців, підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову».
У часи Лєніна великоруський шовінізм розглядався як головна небезпека в національному питанні. Однак у ході гострої кризи 1932–1933 років керівники партії стали вважати головною небезпекою націоналізм, наділивши його класовим означенням — «буржуазний». На урочистому зібранні вищих керівників партії та держави в Кремлі 2 травня 1933 року Сталін став на свій стілець (тоді мікрофонів не існувало) й виголосив тост, у якому пролунала така фраза: «Росіяни (в оригіналі «русские». — С. К.) — це основна національність світу, вона першою підняла прапор Рад проти всього світу».
Третім компонентом політизації етнічності (поряд із поняттям «титульна нація» та кампанією коренізації влади) була юридична фіксація державою національної належності людини («п’ята графа» радянських анкет). У паспортах, які від 1933 року вводилися для населення міст і новобудов, ця графа опинилася вже на четвертому місці, після прізвища, імені та по батькові. Щоб утримувати суспільство під жорстким контролем, державі треба було знати дві основні характеристики громадянина: соціальне походження й національність. Розрізнення громадян за ознакою національності було важливим не саме по собі, а тільки у зв’язку з належністю до титульної нації. Переслідувані в Україні за «буржуазний націоналізм» українці часто рятувалися в Росії, де переставали бути представниками титульної нації, тобто втрачали свій політичний статус.
Держава-комуна спромоглася ліквідувати горизонтальні зв’язки між людьми, глибоко проникнути в товщу суспільства трьома вертикалями влади й унеможливити появу будь-яких неконтрольованих організацій. Маючи мільйони очей і вух у суспільстві, вона знала про дійсні настрої громадян і реагувала на них створенням фантомних організацій з інакодумців, яких репресувала. Проте українці без будь-яких організаційних зв’язків усвідомлювали себе нацією і демонстрували особливу ворожість до соціально-економічних перетворень комуністичного характеру. Соціальний вибух першої половини 1930-го, який змусив Сталіна на півроку припинити колективізацію, був стихійним, але на території України в ньому постійно лунали гасла національної революції 1917–1920 років. Новий соціальний вибух у республіці, який назрівав у 1931–1932-му на тлі загальносоюзного голоду, був нейтралізований створенням ситуації абсолютного голодування — Голодомором.
Репресивні дії проти українського народу центральна влада маскувала підкресленою українофілією. Демонстрацією показової українофілії було переведення після Голодомору республіканських органів влади з Харкова у національну столицю — Київ.
Публiкацiї за темою «Політологія»:
