Актуально
59306 переглядів
 |
Чому? Маємо нагоду запитати про це у автора, що вже півтора року разом із сім’єю живе у Львові.
— Дмитре, то як вам вдалося передбачити війну й чому твір не був дописаний?
— Ще у 90-х роках у мене було дуже тривожне передчуття. Вже тоді було видно, що структура держави не зміцнюється, не проводяться реформи на зразок тих, які відбулися в Польщі. З іншого ж боку, я бачив ті тенденції, які розвивалися в Росії: поступовий дрейф від демократії до диктаторської системи, що посилився з часів Чеченської війни.
Як історик, я розумів, що рано чи пізно якесь зіткнення між Росією та Україною має відбутись і що станеться воно швидше за все на Донбасі. Адже тоді київська влада мало що робила для того, аби максимально інтегрувати цей регіон в український ментальний та державний простір. Саме тому я й відчував загрозу війни.
У 2004-му роман «Простір смерті» був написаний приблизно наполовину. І тут вибухнув Майдан, почалася Помаранчева революція, а у Сєверодонецьку відбувся з’їзд сепаратистів. Друзі, котрі читали уривки «Простору смерті», почали мені телефонувати й казати: «Ну то що, дописався?». І мені якось стало недобре, бо там і справді були розділи про сепаратизм.
Ось так: пишеш, а воно починає збуватися... Оскільки у творі було зображене широкомасштабне російське вторгнення, цей текст справляв на мене гнітюче враження, тож я й облишив писання роману.
— Який ваш прогноз щодо війни на Донбасі?
— Як на мене, то пік загострення та найбільшої небезпеки минув. Влітку 2014 р. я був відсотків на 80 впевнений, що повномасштабної війни уникнути не вдасться, але, на щастя, цього не сталося. За рахунок міжнародних санкцій, геополітики і героїчної боротьби наших солдатів конфлікт був локалізований — і його вдалося обмежити частиною Донбасу.
Я вважаю, що у найближчі півроку, принаймні, до кінця 2016-го він завершиться. Адже Донбас занадто великий регіон з населенням в декілька мільйонів, який має стратегічне значення, тому він не може перебувати у «сірій» зоні на кшталт Придністров’я, бо це небезпечно для світу. Гадаю, що Україні вдасться відновити свій контроль над цією територією. Усі ці ДНРи, ЛНРи полопаються, як мильні бульбашки, і почнеться вельми довгий і тяжкий процес відновлення, реанімації регіону.
— А чи вдасться повернути Донбас ментально? Адже в ідеологічному аспекті Донеччиною та Луганщиною зараз займаються недостатньо. Це добре видно на прикладі неокупованих територій цих областей, де є населені пункти, в яких немає навіть українського телебачення.
— Міністерство інформації в Україні є, але розроблених на державному рівні ідеологічних і культурних інструментів, які могли б створювати єдиний український простір — і інформаційний, і ментальний, — фактично немає. Все це — на якомусь примітивному рівні, але я як оптиміст сподіваюся, що зміни відбудуться. Адже ще Наполеон казав, що чотири газети замінюють армію, тим паче в умовах війни, коли має бути розгорнута надзвичайно потужна пропагандистська діяльність.
— Донбас завжди був дуже складним регіоном. В одному з інтерв’ю ви казали, що будь-якій владі ним завжди було важко керувати: й із Петербурга, й із Москви, й із Києва. У 1990—1991 рр. страйки шахтарів багато в чому сприяли здобуттю Україною незалежності. Та тоді Донбас і реально хотів цієї незалежності. Що ж сталося потому? Чому настрої настільки змінилися, що Кремль зміг скористатися сприятливим для нього моментом і роздмухати війну?
— Чи не в 90 % молоді Донеччини цілком проукраїнські настрої. Щодо старшого покоління — дещо інша статистика. Чому? Тому що Донбас доволі раціональний регіон, і люди в незалежності України бачили шанс для його розвитку. Для шахтарів це було сподіванням на те, що коли Україна стане незалежною, то почнеться декриміналізація — і буде демократичний розвиток вільних профспілок, тож Донбас зможе реалізувати свій колосальний потенціал. Але на той час владі в Києві було вигідно законсервувати Донбас і віддати його під монополію певного олігархічного клану, щоб той контролював ситуацію.
Про принципове покращення життя не йшлося, а шахтарський рух і незалежні профспілки почали придушуватись — і наприкінці 90-х років цей процес майже завершився. Відповідно у людей було сильне розчарування. Настрої, проте, не стали антиукраїнськими, але очікування не справдились. Адже для Донбасу Україна — це не стільки вишиванки, не стільки пісні, скільки простір свободи: вона мала б стати державою, що забезпечила всім рівні права й належний рівень життя. Для його мешканців більше важить економічна програма, ніж культурна надбудова.
З іншого боку, Донбас — регіон вельми специфічний: це неймовірно тяжка праця й умови виживання, а люди, більшість з яких приїхали туди в 50-ті—60-ті роки ХХ ст., відірвалися від свого родового коріння та традиційного простору не від доброго життя. Сформувався певний рівень менталітету, коли не треба планувати його на десятки років наперед. Тобто тактика виживання є, а стратегії немає, бо вижити треба зараз.
Крім того, там люди досить емоційні, у них висока психологічна напруга, якщо мовити про шахтарів, у котрих тяжкі й небезпечні умови праці. А коли емоції зашкалюють і народ вибухає, то він раціонально вже перестає мислити...
Проблема була і в тому, що українська влада Донбас не вивчала, втім, як і інші регіони, не намагалася зрозуміти особливостей місцевого менталітету, щоб зіграти на ньому.
— Якось на своїй сторінці у Фейсбуці ви написали: «Все… останній раз кажу: вперше за 800 років Україна — у сприятливому геополітичному становищі... Я ненавиджу український політичний та ментальний мазохізм і ненавиджу українське містечкове мікрогетьманське прагнення до самогубства. Тому, перепрошую, не очікуйте, що я буду підтримувати оце українське традиційне прагнення до Руїни». Що ви мали на увазі і чому вважаєте, що Україна саме зараз перебуває у сприятливому становищі?
— Жодна держава світу не віддала стільки жертв і не воювала так довго за свою незалежність, як Україна. Але ця боротьба завжди закінчувалася поразками, тому що ми постійно були у ворожому оточенні, у вічному трикутнику смерті. Геополітичні розклади завше руйнували всі наші поривання до здобуття незалежності.
Зараз ми зіткнулися зі своїм традиційним противником — Росією, але вперше в історії маємо колосальну світову підтримку, і якби не вона, то, можливо, і в Києві вуличні бої велися б. Звісно, хотілося б, щоб ця підтримка була більшою, але вперше вона справді є, і це великий позитив і опора для нас.
Проте в будь-якій війні, тим паче у гібридній, роль пропаганди, дестабілізація всередині країни, з якою воюють, відіграють не меншу роль, ніж танки. Цілком очевидно, що Росія намагається нас підірвати зсередини. На різних рівнях чути закиди: нас зрадили, нас «зливають». Все це розраховано на особливості українського менталітету, адже віками ми жили при владі, що не була українською, тому підсвідомо будь-яка влада українцями сприймається за ворожу. Наголошую на тому, що й зараз владу потрібно критикувати, але сприймати її треба не як ворога, а як найманих працівників, наділених певними владними повноваженнями.
— Німеччину часто називають країною вивчених уроків — на відміну від Росії, яка своїх уроків історії поки що не вивчила. А які уроки, аби уникнути Руїни, повинна вивчити Україна?
— Руїна вже давно настала б, якби Україна не вчилася. У нас є середній клас, хай і невеличкий, є прошарок інтелігенції, людей з тверезим розумом, а головне те, що українці демонструють високий рівень самоорганізації — широкий волонтерський рух. Фактично ми лише останні два роки набуваємо досвіду власної державності. Передбачити подальші події важко, але українці дуже швидко вчаться, і я вірю, що ми переможемо.
Публiкацiї за темою «Політологія»:
