Актуально
22304 перегляди
|
Володимир Миленко, футбольний оглядач |
Пояснюю. Люди не розуміють трьох основних речей.
1) Російськомовні українці – це явище штучне. І у 90% це явище одного-трьох поколінь. Тобто у цих 90% бабусі і дідусі говорили українською. А у половини – батьки. Тому говорити, що це “мой радной язик” – це все одно, що “з дєтства вболівати за Лестер”.
2) Ніяких двомовних людей не існує. І двомовних країн не існує. Це все казки бабушки Параски. ЗАВЖДИ домінує одна мова. Завжди і всюди. Навіть в Швейцарії, де німецька мова домінує, а французька і італійська пасуться біля кордонів “своїх” країн і не думають про розширення свого простору (хоч не зникнути зовсім). Про інші країни – Канаду, Бельгію, Вельс, Білорусь – я навіть говорити не буду. Варто лише на один штик углиб копнути – як виявиться, що ці країни мають перманентні проблеми. Проблеми, які з мовних вилазять навіть у політичні – як в Бельгії (почитайте про їх кризу).
Тому двомовність – це тупо розводняк для тупих хахлов, які вірять байкам Кисельова. Між іншим, в Росії ніяких двомовностей немає – при її федеративному статусі (а ми, нагадаю, унітарна держава). Але тут вона вимагає від нас двомовності, – а ми ведемося.
3) Майбутнє у України, зважаючи на все вищесказане – є лише в одномовності. Українській одномовності. Інакше ми будемо “другой Россией” – із відповідним просякненням українського культурного простору русскім міром. Інакше ми будемо “южной Белоруссией” чи “западной Мордовией”. Але не Україною.
До речі, московити це чудово розуміють навіть на підсвідомому рівні. Поїдь в Москву, влаштуйся на роботу вище двірника – на якусь інтелектуальну. І попробуй там сказати “звОнят” чи “спАла”. На тебе подивляться по-перше троха дивно, а по-друге – ОБОВ’ЯЗКОВО виправлять. Це не мої вигадки – це реальні історії. І це на підсвідомому рівні боротьба за чистоту своєї мови.
А у нас “нічого страшного, хай балакають”. А з цього, вибач за пафос, починається цілісність нації. У московитів вона цілісна – хоч і тупа. Але цілісна. А у нас немає цілісності. Бо немає цілісного мовного простору.
Висновок.
Російськомовні українці старше 30 років – це об’єктивно результат колоніальної історії. І з цим уже зараз нічого не зробити. Зважаючи на елементарні людські закони – лінь, тупість, небажання щось змінити і т.д. Але!
При цьому треба чітко розуміти одну просту річ. Аби Україна перестала бути колонію – треба перестати нести колоніальний спадок. І уже наступне покоління – дітей цих 30-річних – має говорити українською. Це очевидна річ, хоч я справді не знаю, як пояснити це людям, які не хочуть бачити об’єктивну картину.
Так от. Коли людина упирається в русскій язик і не хоче розуміти двох простих речей – а) русскій язик в Україні рано чи пізно вимре, він не має перспектив і майбутнього; б) діти не будуть говорити українською в російськомовній сім’ї – вона по суті стає на заваді не тільки розвитку країни. Вона перекриває майбутнє своїм дітям. Дай назву таким людям сам, щоб це були не мої слова.
P.S. І ніхто нікому нічого не забороняє. Я слухаю російський рок – зараз рідше, але іноді слухаю. Я дивлюся фільми “Квартета И” – і буду дивитися. АЛЕ!!! При цьому я чудово розумію, що син Богдан має рости в українському культурному просторі (ширше – європейському) – тому читаю йому ТІЛЬКИ українські казки, тому слухає він ТІЛЬКИ українські (ну і англомовні, на радіо чи я вмикаю) пісні. Я не російськомовний українець (уже), але я чудово розумію, що навіть та частинка русского міра, яка в мені є – вона має закінчитися на мені. А син має вирости в принципово іншому, зовсім новому світі.
Отаке.
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
