- в Україні знаходиться унікальний міст, що пролягає між правим берегом однієї річки. Не вірите? Можете переконатися на власні очі, якщо відвідаєте Кам’янець-Подільську фортецю, що на Хмельниччині. Стара фортеця розташована на скелястому острові, охопленому петлею каньйону річки Смотрич. Таким чином, міст, що веде до фортеці, пролягає між двома точками правого берегу однієї річки. Крім того, ми не знайшли більше прикладів у світі, коли б міст тримався без усіляких підпор, а спирався б тільки на скелі. За однією з гіпотез, цей міст було зведено римлянами ще у II столітті під час походу Траянового війська на Дакію. Нині Кам’янецька фортифікація включена до переліку ЮНЕСКО
Археологічний сезон в Києві 1972 року завершився сенсацією. На ділянці, що охоплювала Контактову площу (тоді – Червону) – вул. Хорива на глибині 8-12 метрів було знайдено 15 дерев’яних зрубів (житлових споруд).
Окрім фундаментів, стін, залишків підлоги, в культурному шарі археологи зафіксували кераміку, прикраси, ложки, дитячі ложечки, тріпала, чесала, колеса, жлукто. І що найфантастичніше, те дерево Х-го століття, у 1972-му, пахло… сосною!
Археолог Гліб Івакін, який тоді з перервами працював у складі Київської археологічної експедиції Інституту археології, пригадує, що ця знахідка в той час повністю перевернула уявлення про масову забудову в Києві у Х ст. Вона спростувала існуючий висновок археолога М. Каргера і довела, що у Південній Русі вже в той час (а за допомогою дендрохронологічного аналізу було визначено точну дату – 910-й рік) люди жили в повноцінних зрубних житлах, а не в землянках. Більше того, відтепер стало зрозуміло, що на початку Х ст. на київському Подолі вже жили люди – адже в літописі йшлося, що першими поселенцями місцини стали древляни, що припливли на човнах до Боричевого узвозу наприкінці Х ст.
Фахівці кажуть, що київський грунт має погані якості щодо зберігання-консервації дерева. Але оскільки мова йшла про Поділ, низину, зруби були перекриті річковими намивами Дніпра, засипані найкращим консервантом – піском, що й дозволило «дереву» зберегтися протягом тисячі років у такому відмінному стані.
- Все те дерево у великих ємностях, що стояли біля контрактового будинку близько 3-х місяців, відварили у фенолоспиртах, витісняючи таким чином кисень, і пронумерованим, з усіма кресленнями і схемами для реконструкції віддали в музей у Пирогові, - каже Гліб Юрійович. – Він тоді активно формувався, держава виділяла значні кошти на його обладнання, туди звозили зразки житла з усієї України, і ця наша передача була цілком логічною. Знахідку наступного, 1973-го року, господарський зруб ХІ ст. з території сучасного Житнього ринку ми тоді передали Михайлу Івановичу Сікорському в Переяслав. Ми свою роботу зробили, а подальше експонування і збереження вже мало бути справою музейників.
До слова, треба пригадати, що ще за рік була чергова сенсація – в гирлі Десни було знайдено 10-ти метровий стовбур дуба зі слідами дев’яти отворів у вигляді фігури квадрату, куди вставлялися щелепи кабанів, на підставі чого були зроблені висновки щодо ритуального призначення «дуба Перуна», як його неофіційно охрестили. І він теж поїхав до київського скансену, керівництво якого погодилося з зобов’язанням зі створення спеціальної археологічної експозиції-павільйону, куди крім ритуального дерева мали бути поміщені й «наші» зрубні житла.
В тому ж Переяславі-Хмельницькому вже за рік павільйон і реконструйоване житло стали частиною експозиції просто неба.
- З Михайлом Івановичем було легко, він же горів на роботі і жив нею. Ми йому тільки дзвонили, вже за годину біля нас була автівка і кілька робітників, які готові були все, що ми давали, везти до музею. Ми його боялися наодинці з речами залишати, бо він все що бачив, прагнув «потягнути» до музею, - сміється у спогадах Гліб Івакін.
А от у Києві, коли археологам довелося 3 рази (!!!) відновлювати документи (акти, креслення) на зруби, які чи то зникали, чи губилися в Пирогові, стало зрозуміло, що експозиції скоріш за все не буде. З 1970-х рр. і до сьогодні вона так і залишилася на задвірках пирогівського простору.
Лише найживучіші туристи доходять до тієї частини скансену, втомлені і переповнені враженнями. Неміцний тимчасовий павільйон часто сприймають як неприбрані залишки будівельних робіт, а не унікальну, хоч і не дороблену експозицію.
Але останніми днями сенсація зі зрубом повторилась: допитливий відвідувач-археолог таки дістався всередину. Те, що зафіксувала його фотокамера, що залишилося з міцного законсервованого тисячолітнього дерева, яке під час виявлення в 1972 році виділяло аромат сосни, важко назвати навіть дровами.
Юрій Бойко, який вже три місяці очолює Національний музей народної архітектури і побуту України каже, що коли вступав у повноваження директора, то навіть уявлення не мав про те, що у відкритих фондах установа має речі періоду Київської Русі: «Під час нещодавнього обстеження в павільйоні було виявлено локальні протікання даху, які вже полагоджені, також за моїм дорученням були засклені вікна, що стояли без шибок. Зараз ми підписали договір про співпрацю з художньою академією, адже такі унікальні речі потрібно обробляти хімреактивами не раз на десять років, а частіше. Маємо грандіозні плани з реставрації пам’яток і створення реконструкції житла часу першої держави на території України».
Але ми ж з вами знаємо, що плани – це добре, але часто вони бувають дуже далекими від реальності. А вона в нас сьогодні говорить про мінімальний бюджет культури в державі, волає про інші проблеми музейної галузі, системні і локальні. І знищений руками музейників (чи їхньою бездіяльністю) зруб Х ст. – це лише остання «знахідка». Рік тому були опубліковані фото з іншого музею, де одяг ХХ ст. був личинками молі перетворений на порох… А про скільки таких випадків ми просто не знаємо?..
Думаю, кожен з нас хоч раз в житті чув від старших людей фразу «потім віддамо до музею». У свідомості пересічного мешканця ще лишається стереотип, що в «храмі муз» річ буде зберігатися довго і це буде почесна доля для неї. Але треба визнати і голосно говорити, що зараз ситуація кардинально змінилася. Не всі музеї можуть/мають можливість на належному рівні забезпечувати збереження та відповідне експонування тих чи інших речей. Я чесно зізнаюся, що неодноразово переконувала різних людей залишати цінні та пам’ятні речі на збереження вдома. І я не вмліваю від новин про те, як меценати дарують якісь артефакти музеям. Бо і вдячності не всі дочікуються... Але тут простіше, бо в речей є власники і нащадки. А от що робити з тим, що формально нічиє, державне, як археологічні знахідки з Поштової площі, приміром? Чи треба витрачати кошти на консервацію, музеєфікацію, передавати знахідки до музею, коли фінал може бути вже відомим?...
Актуально
44348 переглядів
Публiкацiї за темою «Музеї та заповідники»:
