- Українські дерев`яні церкви були збудовані у символічній формі кораблів та звернуті зі Сходу на Захід. Історично, українські церкви були побудовані з центральним нефом та двома боковими проходами. Це розділення споруди на три частини відповідає трьом догмам, або Божої Священної триєдності: духу, душі, та тілу людини. Багаточислені куполи та шпилі позначають щогли кораблю, а хрести на кожному вістрі розмежовують де бути вітрилам.
Археологічний сезон в Києві 1972 року завершився сенсацією. На ділянці, що охоплювала Контактову площу (тоді – Червону) – вул. Хорива на глибині 8-12 метрів було знайдено 15 дерев’яних зрубів (житлових споруд).
Окрім фундаментів, стін, залишків підлоги, в культурному шарі археологи зафіксували кераміку, прикраси, ложки, дитячі ложечки, тріпала, чесала, колеса, жлукто. І що найфантастичніше, те дерево Х-го століття, у 1972-му, пахло… сосною!
Археолог Гліб Івакін, який тоді з перервами працював у складі Київської археологічної експедиції Інституту археології, пригадує, що ця знахідка в той час повністю перевернула уявлення про масову забудову в Києві у Х ст. Вона спростувала існуючий висновок археолога М. Каргера і довела, що у Південній Русі вже в той час (а за допомогою дендрохронологічного аналізу було визначено точну дату – 910-й рік) люди жили в повноцінних зрубних житлах, а не в землянках. Більше того, відтепер стало зрозуміло, що на початку Х ст. на київському Подолі вже жили люди – адже в літописі йшлося, що першими поселенцями місцини стали древляни, що припливли на човнах до Боричевого узвозу наприкінці Х ст.
Фахівці кажуть, що київський грунт має погані якості щодо зберігання-консервації дерева. Але оскільки мова йшла про Поділ, низину, зруби були перекриті річковими намивами Дніпра, засипані найкращим консервантом – піском, що й дозволило «дереву» зберегтися протягом тисячі років у такому відмінному стані.
- Все те дерево у великих ємностях, що стояли біля контрактового будинку близько 3-х місяців, відварили у фенолоспиртах, витісняючи таким чином кисень, і пронумерованим, з усіма кресленнями і схемами для реконструкції віддали в музей у Пирогові, - каже Гліб Юрійович. – Він тоді активно формувався, держава виділяла значні кошти на його обладнання, туди звозили зразки житла з усієї України, і ця наша передача була цілком логічною. Знахідку наступного, 1973-го року, господарський зруб ХІ ст. з території сучасного Житнього ринку ми тоді передали Михайлу Івановичу Сікорському в Переяслав. Ми свою роботу зробили, а подальше експонування і збереження вже мало бути справою музейників.
До слова, треба пригадати, що ще за рік була чергова сенсація – в гирлі Десни було знайдено 10-ти метровий стовбур дуба зі слідами дев’яти отворів у вигляді фігури квадрату, куди вставлялися щелепи кабанів, на підставі чого були зроблені висновки щодо ритуального призначення «дуба Перуна», як його неофіційно охрестили. І він теж поїхав до київського скансену, керівництво якого погодилося з зобов’язанням зі створення спеціальної археологічної експозиції-павільйону, куди крім ритуального дерева мали бути поміщені й «наші» зрубні житла.
В тому ж Переяславі-Хмельницькому вже за рік павільйон і реконструйоване житло стали частиною експозиції просто неба.
- З Михайлом Івановичем було легко, він же горів на роботі і жив нею. Ми йому тільки дзвонили, вже за годину біля нас була автівка і кілька робітників, які готові були все, що ми давали, везти до музею. Ми його боялися наодинці з речами залишати, бо він все що бачив, прагнув «потягнути» до музею, - сміється у спогадах Гліб Івакін.
А от у Києві, коли археологам довелося 3 рази (!!!) відновлювати документи (акти, креслення) на зруби, які чи то зникали, чи губилися в Пирогові, стало зрозуміло, що експозиції скоріш за все не буде. З 1970-х рр. і до сьогодні вона так і залишилася на задвірках пирогівського простору.
Лише найживучіші туристи доходять до тієї частини скансену, втомлені і переповнені враженнями. Неміцний тимчасовий павільйон часто сприймають як неприбрані залишки будівельних робіт, а не унікальну, хоч і не дороблену експозицію.
Але останніми днями сенсація зі зрубом повторилась: допитливий відвідувач-археолог таки дістався всередину. Те, що зафіксувала його фотокамера, що залишилося з міцного законсервованого тисячолітнього дерева, яке під час виявлення в 1972 році виділяло аромат сосни, важко назвати навіть дровами.
Юрій Бойко, який вже три місяці очолює Національний музей народної архітектури і побуту України каже, що коли вступав у повноваження директора, то навіть уявлення не мав про те, що у відкритих фондах установа має речі періоду Київської Русі: «Під час нещодавнього обстеження в павільйоні було виявлено локальні протікання даху, які вже полагоджені, також за моїм дорученням були засклені вікна, що стояли без шибок. Зараз ми підписали договір про співпрацю з художньою академією, адже такі унікальні речі потрібно обробляти хімреактивами не раз на десять років, а частіше. Маємо грандіозні плани з реставрації пам’яток і створення реконструкції житла часу першої держави на території України».
Але ми ж з вами знаємо, що плани – це добре, але часто вони бувають дуже далекими від реальності. А вона в нас сьогодні говорить про мінімальний бюджет культури в державі, волає про інші проблеми музейної галузі, системні і локальні. І знищений руками музейників (чи їхньою бездіяльністю) зруб Х ст. – це лише остання «знахідка». Рік тому були опубліковані фото з іншого музею, де одяг ХХ ст. був личинками молі перетворений на порох… А про скільки таких випадків ми просто не знаємо?..
Думаю, кожен з нас хоч раз в житті чув від старших людей фразу «потім віддамо до музею». У свідомості пересічного мешканця ще лишається стереотип, що в «храмі муз» річ буде зберігатися довго і це буде почесна доля для неї. Але треба визнати і голосно говорити, що зараз ситуація кардинально змінилася. Не всі музеї можуть/мають можливість на належному рівні забезпечувати збереження та відповідне експонування тих чи інших речей. Я чесно зізнаюся, що неодноразово переконувала різних людей залишати цінні та пам’ятні речі на збереження вдома. І я не вмліваю від новин про те, як меценати дарують якісь артефакти музеям. Бо і вдячності не всі дочікуються... Але тут простіше, бо в речей є власники і нащадки. А от що робити з тим, що формально нічиє, державне, як археологічні знахідки з Поштової площі, приміром? Чи треба витрачати кошти на консервацію, музеєфікацію, передавати знахідки до музею, коли фінал може бути вже відомим?...
Актуально
57309 переглядів
Публiкацiї за темою «Музеї та заповідники»:
