Актуально
20852 перегляди
|
Депутат Національної Асамблеї П’єр Леллюш |
“Навіть найвідданіші прихильники незалежної України, до яких я себе відношу з перших днів Помаранчевої революції, мусять визнати, що Мінський процес заблокований зовсім не через Росію, а через нездатність наскрізь корумпованого та загрузлого в конфліктах українського політичного класу втілити угоду, і зокрема — ухвалити закони про децентралізацію та вибори на Донбасі”... Ці слова належать депутатові Національної Асамблеї П’єру Леллюшу, колишньому голові Парламентської Асамблеї НАТО, нині — одному з найактивніших лобістів Кремля.
Колись, якихось десять років тому, Леллюша поза очі називали “американцем”, за демонстративну відданість трансатлантичному партнерству зі Штатами. Приблизно тоді ж він змалював у інтерв’ю авторові цих слів перспективи щасливого партнерства та можливого вступу України до НАТО та жорстко розкритикував Росію. Міністр Лавров у ті дні бився в істериці через заяви Ющенка про імовріний вступ до альянсу. “Те, що Росії не подобається розширення НАТО на схід, не є новиною ані для Заходу, ані для США, - прокоментував Леллюш. - Не зрозуміло, як би Росія перешкодила вступу України до НАТО, не повертаючись до методів часів Холодної війни?» У тому ж інтерв’ю тодішній атлантист зауважив: “Що підпадало б під визначення "геополітичного вибуху", - це відновлення Московської імперії. Але імперія відійшла в минуле. На її місці постали країни, котрі прагнуть самі визначати, з ким будувати свою безпеку. І Росія визнала це право на міжнародному рівні... Самостійний вибір націями власної системи безпеки є запорукою стабільності в світі. Все, що діє всупереч цій логіці, себто спроби змусити, зашкодити, завадити країні вільно здійснити той чи інший вибір є, на мою думку, спробою дестабілізувати європейську безпеку."
Логіка цього політика з близького кола колишнього президента Саркозі змінилася, коли почалися перші переговори щодо продажу Росії військових кораблів класу “містраль”. І Саркозі, який, під час своєї передвиборчої кампанії, обіцяв “вимогливість та дистанцію з Москвою”, і “атлантист” Леллюш побачили в майбутньому контракті настільки привабливі перспективи, що зажити слави першої країни НАТО, котра згодилася продати зброю Москві, не стало проблемою.
Що спричинило поворот на 180 градусів? Часопис Le Monde від 28 травня пропонує свою версію подій. У статті під назвою “Як Путін плете своє павутиння у Франції,” йдеться, зокрема, про зустріч Саркозі з Путіним на саміті Великої Вісімки у 2008 році. “Від французів були присутні лише три особи та перекладачка, - розповідає “Le Monde». - Саркозі заговорив першим, впевнений у своїх переконаннях та в тому, що казати можна все. “Я не Ширак, - попередив він. - Зі мною мова піде про Анну Політковську, про загиблих у Чечні”... Монолог тривав кілька хвилин. Путін мовчав, за тим сухо перервав тишу: “То все? Ти закінчив? Отже, я посню тобі. Твоя країна ось така”... Зробив жест руками, добре наблизивши долоні. Потім широко розвів руки: “А моя країна — ось така. У тебе — дві можливості. Або ти продовжуєш говорити ось таким тоном, і я тебе розчавлю, або ти змінюєш регістр, і я можу тебе перетворити на короля цілої Європи.” Путін вживає грубих, принизливих висловів, щоб посилити враження. Саркозі — у шоці. Він вийшов у повній прострації. Неначе загіпнотизований”.
Страх чи корисливість, кар’єрний розрахунок чи інші фактори повністю змінили дискурс тодішнього президента Франції стосовно України. Попередньо прихильний до вступу України до НАТО, вже в 2008, на Бухарестському саміті Саркозі виступає з позицій, близьких керівництву Росії. Тенденція зберігається до наших днів та підсилюється перспективою французьких президентських виборів наступного року.
Нині і Саркозі, і Леллюш, і пристрасні прихильники Юлії Тимошенко центрист Франсуа Рошеблуан та колишній голова Парламентської Асамблеї Ради Європи Жан-Клод Міньйон, як і багато інших помітних політиків, підтакуючи Москві, активно перекладають відповідальність за невиконання Мінських угод на Київ. Закон про вибори на окупованих територіях, якою б невідповідною реаліям на фронті недоречністю він не виглядав з позицій здорового глузду, став тим словесним штампом, який ми чуємо від крайніх лівих Жана-П’єра Шевенмана та Жана Люка Меланшона, від крайніх правих на чолі з Марін Ле Пен, сувереністів під проводом Ніколя Дюпон-Еньяна та багатьох інших.
8 червня Сенат готується обговорити резолюцію на заклик зняття санкцій з Росії, підхопивши ініціативну Національної Асамблеї. Один з її ініціаторів— сенатор Ів Подзо Ді Борго — заборонений до в”їзду в Україну за скандальну минулорічну поїздку до Криму. Навіть якщо текст, порівняно з резолюцією нижьої палати, є набагато стриманішим за формою, за суттю він працює на ту саму мету: перевести стрілки на Україну, використовуючи, як маркер, Закон про вибори. Від Москви натомість нічого конкретного не вимагається. Колишні “друзі України”, один за одним, змінили пріоритети на протилежні. Мотиви, очевидно, у кожного свої. Та наслідок один: Київ зазнає монолітного тиску з усіх напрямків.
Не буде перебільшенням сказати, що не лише системні та ситуативні лоббісти Кремля, але й політики, які значно нейтральніше поводяться стосовно збройного конфлікту в Україні, також наполягають на “безальтернативності мінських домовленостей”, очевидно, більше піклуючись про внутрішні французькі політичні розкладки, ніж про безпеку Європи. До таких належать міністр закордонних справ Жан-Марк Ейро та державний секретар у справах ЄС Арлем Дезір. Показово, що виступаючи в Національній Асамблеї в день обговорення резолюції за зняття санкцій, Арлем Дезір ледь не жалісно вмовляв депутатів: коли відбувалися відповідні дебати в Брюселі, французький уряд все зробив, щоб санкції не торкнулися газової та космічної сфери. Іншими словами: мова — лише про символ, дайте нашій команді дограти партію. Але та невеличка купка депутатів, яка зібралася того дня в залі засідань, його не послухала.
Втім, ані Дезір, ані Ейро, на рівні особистих поглядів, не є кремлефілами або українофобами. Їхня зацикленість на мінських угодах обумовлена внутрішньою ситуацією в країні. Якби, гіпотетично, Київ запропонував талановитий та обгрунтований дипломатичний хід іншого змісту, цілком варто сподіватися, що до цих політиків реально достукатися. Але Банкова також твердить про “безальтернатиивність Мінську”. Тоді чому ми дивуємося французам, коли самі не готові пропонувати іншу стратегію?
Публiкацiї за темою «Політика»:
