Актуально
27322 перегляди
 |
Підйом на Голгофу
Визначальним у трагічній долі Юрія Кравченка став рік президентських перегонів. Чітко візуалізованою відправною точкою можна вважати публікації в британській газеті “Індепендент” за підписом Аскольда Крушельницького, а за ними - оприлюднені в Інтернеті протоколи допитів свідків, передусім Ігоря Гончарова. Саме в його показах зафіксовано, що злочин проти Гонгадзе скоєно за прямою вказівкою тодішнього міністра внутрішніх справ на замовлення Президента. На підставі цих даних Григорій Омельченко, як і рік тому, заявив: “Є підстави порушити кримінальну справу щодо Кравченка як організатора убивства журналіста”.
Без дозаправлення на станції “Кравченко-МВС” доїхати до Леоніда Кучми було б не просто, можна сказати, неможливо. Адже процедура досудового слідства вимагає, щоб іменам замовників злочину передували імена виконавців. Тому зрозумілі сподівання віце-президента ІМІ Сергія Тарана “якщо версія про причетність працівників міліції до справи Гонгадзе підтвердиться, то, очевидно, за цією справою треба шукати високих політиків, зацікавлених у придушенні опозиційної думки в Україні” (“УП”, 18.08.03). Причинно-наслідкова конструкція, яку тоді вибудовували, як бачимо, особливою стрункістю не відзначається, але яке це тоді, втім, як і тепер, мало значення.
Головне - звести риштування, з яких можна дотягнутися до верхівки державної будівлі, скинути її додолу і встановити нову. Якщо ж в процесі складання виявляється, що окремих секцій бракує, їх не завезли, або ж вони знищилися в дорозі, можна зробити поліфункціональними ті, що вже є. Відтак, вимоги Мирослави Гонгадзе розширюються: від звичайного службового розслідування процедури стеження за її чоловіком з боку міліції до розгляду питання в контексті її причетності до вбивства.
До 2003 р., у “справі Гонгадзе”, за різними підрозділами МВС була різна, тим не менше, властива їм спеціалізація. Провина співробітників “наружки” обмежувалась виконанням посадових обов’язків - стеженням за об’єктом, а міліцейський слід у викраденні та вбивстві значився лише за тими співробітниками МВС, котрі належали до УБОЗу і одночасно були членами ОЗУ “Кисіля”, зокрема, Юрієм Нестеровим (згідно з листами Гончарова). “Прямо в під’їзді Гію зустріли “товариші” у формі. Представилися, пред’явили посвідчення. Посадили в машину, відвезли в УБОЗ на Московській площі. ... Вистрілили в голову”, - так описала події 16 вересня 2000 р. Олена Притула рівно три роки по тому, підштовхуючи прокуратуру відкрити карне провадження проти Кравченка. Ні найменших натяків на участь Пукача й його підлеглих не те, що у вбивстві, навіть у викраденні - не було. Зауважимо, за місяць до його затримання. В тодішніх розповідях виконавці злочину були безпосередньо пов’язані з міністром. “Не думаю, що виконавці відразу зізналися замовникові - Юрієві Кравченку - у тому, що відбулося”, - писала редактор “УП”.
Ця ж легенда після невдалої спроби висунути звинувачення у викраденні журналіста екс-керівнику ДОС перейшла в рік 2004-й. Саме на ній, заперечуючи можливість вбивства Гонгадзе громадянином “К”, про що оголосила Генпрокуратура, наполягав Григорій Омельченко. Хоча після одкровень “Індепендент” до тих, хто пов’язав Гонгадзе, додались керівники служби кримінального розшуку Володимир Бернак і Олексій Пукач. Третім, за показами начальника відділу оперативних установок Григорія Сергієнка, назвали екс-УБОЗівця Олександра Музику. На його рахунок й віднесли смерть Георгія.
Цікаво, що в оприлюднених документах проти жодної з трьох осіб немає прямих свідчень. Бернак і Пукач вказані, як такі, що чергували 15 вересня, на наступний день щодо них, є тільки припущення, як і стосовно Музики. Зі слів Сергієнка записано, що останній лише мав відношення до людей, котрим могли передати Гонгадзе. Всі вони стали учасниками подій вечора 16 вересня в інтерпретації Крушельницького і журналістів та політиків, що ретранслювали його твердження. Більше того, протоколи містять взаємовиключаючу інформацію стосовно учасників викрадення і вбивства. Ігор Гончаров відносить до них: Нестерова і його подєльників, зі свідчень працівників “наружки”, при бажанні, як це зробив Крушельницький, до їхнього числа можна записати Бернака, Пукача і Музику без найменших натяків на того ж Нестерова.
Такі різночитання, з одного боку, - очевидний прокол, а з другого, - вимушений крок в умовах, коли свідчення перевертня і свідчення спостерігачів за Гонгадзе половинчасті. Перший назвав замовника, організатора і виконавців. Другі обмежились можливими учасниками викрадення і вбивства, причому іншими, особливий акцент зробивши на Пукачі. Ні про Кравченка, а тим більше про Кучму, в них - ні слова. Правда, Сергієнко згадав Фере. Поєднувати непоєднуване довелось, аби відтворити всю вертикаль, начебто причетних до злочину. А нестиковки між ними прикривали силою свого слова. З цією роботою впорались надуспішно. Попри можливість аналізувати першоджерела, ніхто тоді не піддав сумніву, нав’язану Крушельницьким, думку.
Метаморфозу в безпосередніх виконавцях злочину в рік президентських виборів спричинила впевненість у перемозі Віктора Ющенка, а відтак близька перспектива повністю розв’язаних рук. Для чого схиляти до “зізнань” членів банди Гончарова й мудрувати над обґрунтовуванням зв’язку Кравченко-Пукач-ОЗУ, міліцейську частину яких, здебільшого, складають непідконтрольні керівникові Департаменту кримінальної розвідки УБОЗівці, якщо відкриваються можливості реалізувати природніший й легший, у доказовості, зв’язок Кравченко-Пукач-пересічні співробітники “наружки”? Хоча, судячи з матеріалу, опублікованого 3.07.06 на “Темі”, наміри прив’язати Пукача до УБОЗу були. За даними автора, Генпрокуратура володіє матеріалами, які засвідчують, що Олексій Петрович був агентом цього підрозділу й саме його керівництво має відношення до організації втечі генерала з країни.
Попри, на перший погляд, абсурдність можливої додаткової місії начальника “наружки”, документ, очевидно, все таки є. Однак він не що інше, як фальшивка, аналогічна протоколам допиту свідків. Її виготовили 2003 р., коли на Пукача збирались “повісити” викрадення Гонгадзе й передачу його, для ліквідації, УБОЗівцям, зокрема Музиці. В такий спосіб намагались матеріалізувати його зв’язок з цим підрозділом. У 2005 р. потреба в цьому відпала, оскільки вбивством журналіста “нагородили” самого Пукача.
Не виключено, що зараз намагаються тодішню заготовку реанімувати. Здається, що в сторони обвинувачення виникли проблеми із просуванням своєї версії. Справа набула стану гранати із зірваною чекою. Витягнув її один з підсудних - Микола Протасов. Після численних скарг на стан здоров’я, йому дали третю групу інвалідності, яка дає змогу претендувати на пом’якшення вироку. На такий крок, вочевидь, пішли тому, що Протасов ще з літа, як висловилась Валентина Теличенко, “намагається видати себе за більш хворого, який нічого не тямить, і забудькуватого, ніж є насправді, для того, щоб зменшити свою відповідальність” (“УП”, 26.06.06). Іншими словами, відмовляється грати роль, написану для нього, слідством. А це - загроза позиції Генпрокуратури загалом, до того ж, реальна і близька. Тоді, доведеться на вбивць Георгія, повторно номінувати УБОЗівців, тим більше, що вони на лаві підсудних по “справі перевертнів”. Відтак, у пригоді стане, підготовлений три роки тому, документ. Причому, безпроблемно. Безвісти зниклий Пукач жодних перепон не створить.
На відміну від 2004 року, коли на рівну, здавалось, дорогу, тоді ще альтернативної, офіційному слідству, версії, несподівано зійшов сель. Ніби невеликий за розміром, але завал спричинив такий, що для його розгрібання, довелося звертатися по міжнародну допомогу. Через два дні, після виходу публікації Крушельницького, Генпрокуратура поширила прес-реліз із повідомленням про відпрацювання слідчо-оперативною групою щодо причетності до злочину проти Гонгадзе, громадянина “К”. Затриманий у іншій справі, він сам зізнався у вбивстві журналіста. Окрім того, щодо своїх жертв, практикував відтинання голови. Чим не фоторобот вбивці Георгія? Здатний, разом з тим, звести в могилу всіх, досі відомих, фігурантів вбивства з міліцейського середовища, і увінчати її масивним хрестом.
Аби відвернути небажаний розвиток подій, треба було терміново одержати доступ до матеріалів справи (з чим, в принципі, не було проблем), а головне, взяти її під свій контроль, і спрямувати в потрібне русло. Позаяк “свої”, Роман Шубін і Юрій Столярчук, у слідчій групі вже не працювали, а Юрію Грищенку, котрий її очолив на початку 2004 р., одному не впоратись, й ризиковано, бо довелось робити кроки, які б змусили Генпрокуратуру саму відчинити двері навстіж. З цією метою ІМІ 25 червня закликав її до відкритого й прозорого розслідування, присмачуючи заяву погрозами вотуму недовіри, як його результатам, так і роботі взагалі. За приклад зразкової поведінки, навели період генпрокорування Святослава Піскуна, за якого представники відомства відповідали на письмові запити ІМІ, підтримували діалог з іншими міжнародними та українськими правозахисними організаціями, а голову “Репортерів без кордонів” Робера Менара, погодились визнати офіційним представником Лесі Гонгадзе.
Сам Менар теж не сидів, склавши руки, а вже, традиційно, задіяв доступ до світових мас-медіа. 2 липня в інтерв’ю “Німецькій хвилі” він поскаржився на відсутність інформації від українських властей щодо, начебто, вбивці журналіста громадянина “К”. У запалі відвертості видав головне розчарування і головний клопіт - слідство рухається не так, як уявляють собі родичі Гонгадзе. Фактично він зізнався в тому, що по “справі Гонгадзе”, про об’єктивне та неупереджене розслідування, не йдеться. Вся її суть полягає в тому, щоб, прикриваючись бажанням рідних Георгія (нашіптуючи їх, звісно), підвести під трибунал конкретних людей.
Тому й спричинила такий великий переполох раптова поява особи, котра, потенційно, могла взяти на себе провину за вбивство журналіста. Слідство, по-перше, одержало привід переорієнтуватись на відпрацювання новоявленої версії, відсунувши на задній план роботу над даними, які озвучив Крушельницький, а, по-друге, і найважливіше, - на шляху до Кравченка та Кучми, досить скоро, міг вирости справжній берлінський мур. Пробувати його долати, звичайно, можна, але яких зусиль та жертв це коштуватиме за кілька днів до початку висунення кандидатів у президенти, і короткої виборчої кампанії?! Втім, за ціною, таки, не постояли. Щоб Генпрокуратура не відволікалась на дрібниці, на спеціально створеному сайті розмістили протоколи допиту свідків у “справі Гонгадзе”. Коловорот був такої сили, що туди вдалось затягнути з головою не лише групу, яка безпосередньо вела розслідування, а й відомство в цілому. Відповідний стояв й гуркіт.
Гра, безумовно, вартувала свічок. На кону стояло, не багато не мало, а третя каденція чинного глави держави, котрий, у разі балотування, міг переграти Ющенка. Здогадувались би вони тоді про потенційні можливості Віктора Януковича, самі б Кучму, з усіх сил висували, аби ще п’ять років одні, погрозами різноманітних санкцій, тримали Україну на короткому повідку, а інші, на ниві боротьби за демократію, збирали б щедрий “зелений” ужинок. Визнавши ж останні парламентські перегони, за взірець виборчої поведінки, змушені тепер миритись з потугою та ідеологією “донецьких”. Нещодавнє повідомлення британського щотижневика “Джейнс Діфенс Уіклі”, з посиланням на британських експертів, про продажу Україною кількох “Кольчуг” до Ірану, їхньої броні не проб’є. І міністерство оборони і міністерство закордонних справ у підпорядкуванні Ющенка. Якщо хтось й терпітиме, то тільки Президент. Його ж, на страті, послати могла тільки Юлія Тимошенко. Як свого часу його попередника, запевняючи світову спільноту і американо-британських інспекторів, що радари таки в Іраку, а ті, що в Україні, з нагоди їхнього візиту, позичені в Білорусії.
У червні 2004-го пекло уособлював лише Кучма. Відтак пішли у ва-банк. Адже піддані гласності протоколи допиту - це не лише розшифровані таємні співробітники ГУКР МВС, це й прізвища слідчих, котрі, підводячи Пукача під статті карного кодексу, змушували допитуваних до самообмови й наклепів на колишнього шефа. У червні 2003-го - це начальник відділу Управління з розслідування особливо важливих справ Роман Шубін, його заступник Юрій Столярчук, слідчий з особливо важливих справ Юрій Грищенко. Не дивно, що як тільки зажевріла надія від віртуальних експериментів перейти до реальних, їх поновили на посадах.
Ніхто не приховував, що публікація в “Індепендент” переслідувала мету: зарубати під корень вірогідне пролонгування владних повноважень Леоніда Кучми, з одного боку, і відвернути позитивне голосування за конституційну реформу, з другого. Як писала Ірина Погорєлова, “щоб не так лячно комусь було голосувати” ("УП", 22.06.04). “Проти”, звісно. Забавка в розподіл влади - для сторонніх, своїм - побільше і різних владних повноважень.
“Багато людей уже тривалий час переконані, що убивство замовив Кучма або його близьке оточення, хоча доказів цього завжди було недостатньо. Однак, конфіденційні документи, отримані “Індепендент”, ясно вказують, що справа Гонгадзе гальмувалася на найвищому рівні”, - писав Аскольд Крушельницький. Попри те, що причина і наслідок у цій фразі далекі від узгодження, її підхопили політики і ЗМІ, передусім закордонні. Відтак всі, зацікавлені крити карту Леоніда Даниловича, одержали не просто козиря, а козиря найвищої масті. Сила пустої словесної риторики, і сила матеріалів уже проведеного розслідування, незрівнянні. На те, щоб розгледіти в останніх підроблення, потрібні фахівці, їхня воля і час. А обід зараз. Ложка поспіла саме під нього. У даному випадку, під самміт НАТО в Стамбулі, учасником якого був український Президент. Подейкують, що під час зустрічі з держсекретарем США Коліном Пауеллом, той використав можливість ганьбити і залякувати Леоніда Кучму на всі сто.
Усередині ж країни, стаття насичувала аргументами і підсилювала рекомендації слідчої комісії ВР щодо початку проти Президента процедури імпічменту, а згодом, і кримінального процесу. Як би не вправлявся в обвинуваченнях Григорій Омельченко, сам він, вкраденими в слідства, чи, навіть, добровільно наданими документами, оперувати не міг. Домогтися відповідного звіту Генпрокуратури у ВР, йому не вдалося. Рішення заблокували ще на погоджувальній раді. Залишився єдиний патрон - публікація, причому в закордонному ЗМІ, що унеможливлювало ефективне розслідування щодо тих, хто передав протоколи в пресу, і мінімізувати допити тих, хто їх одержав і оприлюднив.
“Одна справа це в газеті надрукувати, а інша - виступ з трибуни Верховної Ради, де будуть свідчити працівники міліції”, - бідкався Григорій Омельченко, але іншого виходу не було. Тим більше, що ця доріжка вже була протоптана. Рік тому голова відповідної слідчої комісії ВР також намагався заманити Святослава Піскуна в сесійну залу із виступом про результати розслідування, заявивши в парламенті, що той має на руках інформацію про учасників викрадення та вбивства Гонгадзе (треба думати, оновлені протоколи допитів свідків, одержані на початку червня 2003 р.). Оскільки не вдалося, довелось пустити “в світ” “листи Гончарова”. Аби пред’явити обвинувачення Кучмі, Кравченкові, Литвину і Деркачу у тяжкому злочині їх було достатньо.
Публікація, одночасно, була засторогою для ще одного фігуранта “плівок Мельниченка” - Володимира Литвина. Вже тоді, не виключали труднощів з перемогою на президентських виборах Ющенка, відтак, про запас, тримали варіант із залученням, на свою сторону, ВР і спікера, як її ключової фігури. В “Індепендент” його ім’я не згадувалось. В такий спосіб, йому дали зрозуміти, що за “правильної поведінки”, так буде й надалі. Тобто, показали пряник. Налигача ж, взяла в свої руки Мирослава Гонгадзе, котра, без всяких умовностей, називала Литвина одним з організаторів викрадення чоловіка.
Оприлюднені в пресі матеріали, і піднятий, навколо них, гамір, створили непогане агітаційно-пропагандистське тло для практичної реалізації задуманого. За її початок, можна вважати 5 серпня 2004 р. Якщо вірити словам Семена Шевчука (“УП”, 30.06.05), саме того дня СБУ направила до Генпрокуратури інформацію про те, що 16 вересня 2000 р., ввечері, на місце зникнення Гонгадзе на особистому авто (водій Попович), виїздив Пукач, разом з начальником чергової частини, й, одночасно кумом, Протасовим. Щоб упередити закономірне запитання, чому керівник Департаменту розшуково-слідчої діяльності перед викраденням журналіста не зняв зовнішнього спостереження, а, отже, коїв злочин при свідках, які, до кола його близьких друзів, не належать, більше того, віддав їм наказ, супроводжувати машину з Гонгадзе аж до виїзду з Києва на Одеське шосе, автор, пояснив цей крок, непорозумінням. Однак, у безпрецедентну безпечність досвідченого генерала повірить хіба що той, хто хоче вірити в його винуватість. Для інших - слова Шевчука сприймаються, як спроба надати рис достовірності події, якої насправді не було.
Генпрокуратура, тим не менше, відреагувала, і подала до ВС касацію на рішення Апеляційного суду Києва від 27.05.04, що відмовив у задоволенні апеляції від 4.03.04, на постанову Печерського районного суду, якою було скасовано рішення, про порушення проти Пукача карної справи. 23 вересня прес-служба ВС повідомила, що розглядати надісланий ГПУ документ, не буде. Генпрокуратура не лише надала негативну публічну оцінку відмові, а й зголосилась доправити матеріали справи до Апеляційного суду, щоб звідти їх можна було забрати для розгляду, оскільки ВС мотивував своє рішення тим, що не може вимагати матеріали кримінальної справи з Генеральної прокуратури. В протилежному випадку, як сказав начальник прес-служби ГПУ Сергій Руденко, слідство не зможе продовжити роботу над встановленням обставин знищення документів щодо стеження за Гонгадзе.
12.10.04. суддя ВСУ Петро Пилипчук, оприлюднив листа до Геннадія Васильєва, в якому доводив право Генпрокуратури на повторне порушення карної справи проти Олексія Пукача. Як бачимо, велася серйозна підготовка до того, щоб у перші ж місяці(можливо тижні), після завершення виборів, коли увага суспільства максимально прикута до процесу формування нової владної команди і її перших кроків, завершити “справу Гонгадзе”. Втім, з огляду на неконституційне рішення Верховного Суду за результатами повторного голосування на користь Ющенка, є підстави думати, що і в перипетіях стосовно поновлення розслідування щодо Пукача є певний підтекст. Тобто, ВС не дав слідству рухатись далі, не тому, що так вимагав закон, а для того, щоб до завершення виборів, істина в історії з спостереженням за Георгієм, встановлена не була, позаяк була на стороні Пукача.
У світлі цих подій, кандидатський піар Ющенка на трагедії родини Гонгадзе, не просто вдала агітаційна знахідка. Для того, щоб вона була реалізована, втім як і з тим, щоб в ейфорії перемоги й насолоди владою, обіцянку не відсунули на другий план, виконувались широкомасштабні, хоча і таємні за своєю суттю, роботи. Як не як, а поки що доводилось працювати в тилу супротивника, силові структури якого, ще не вражені вірусом масової зради.
Самі перегони теж затягнулися. Більше того, принесли небажані результати. Інтрига зберігалася до 3 грудня - дати, коли Верховний Суд анулював голосування 21 листопада. З того дня до союзників Ющенка, окрім Майдану, ВС, ВР, МЗС, впливових іноземних держав та структур, почали масово додаватися представники інших гілок влади, в т. ч. силових. Усвідомивши, якою буде розв’язка, вони прагнули серед перших скочити у поїзд, що набирав швидкість, щоб потім не загубитись у натовпі поціновувачів помаранчевого, що на очах розростався до непомірних розмірів. Тоді, пригальмована вже "справа Гонгадзе", не тільки зрушила з місця, а й почала набирати швидкість експреса.
Остаточно шлагбаум відкрився після того, як посаду Генпрокурора залишив Геннадій Васильєв, а її обійняв Святослав Піскун, а разом з ним повернулося керівництво слідчої групи, яке у 2003 р. зуміло “склепати” справу на Пукача. 13 грудня за Кравченком встановили зовнішнє спостереження. З того моменту в нього вже була тільки одна дорога - підйом на Голгофу. Екс-міністра треба було, за будь-що, зберегти живим і на території України. Його смерть до затримання “підозрюваних”, нічого, для організаторів вбивства Гонгадзе, не давала. Тему його провини, в умовах безрезультатності розслідування, розкрутити було б важко. Інша річ, коли піймали начебто безпосередніх учасників злочину, а відтак самогубство можна видавати, як закономірний крок перед наближенням моменту істини.
Кравченком опікувалися відкрито і зухвало, що можна розцінити, як психологічну обробку, намагання довести до кондиції, за якої людина не те що зізнається в тому, що скоїла, а й в тому, чого не робила. Особливо, якщо внести поправку на загальну атмосферу вседозволеності, яка панувала наприкінці 2004-го.
Нас переконують, що екс-міністра взяли під контроль за рішенням суду. Хотілося б знати, хто зі слідчих, зробив відповідне подання (і чи взагалі робив), і якою ціною в буремні дні революційного беззаконня, були одержані судові санкції на проведення оперативних та інших заходів. Адже і Віктор Шокін, і Святослав Піскун в один голос запевняють, що в зібраних, на той час, матеріалах слідства не було нічого, що вказувало б на причетність Кравченка до вбивства Гонгадзе. На допит його викликали лише, як свідка, і навіть, не головного. А за законом про “Про оперативно-розшукову діяльність”, оперативно-розшукову справу можна завести тільки на тих, хто підозрюється в підготовці або вже вчинив злочин, переховується від органів розслідування чи суду, ухиляється від відбування кримінального покарання, чи безвісти зниклого. Як бачимо, під жодну з цих категорій екс-міністр не підпадав. Хто і чому неправові дії благословляв, розповідь далі.
Далі буде...
До теми:
