Актуально
56741 перегляд
 |
Агресія проти України, що почалася в лютому — березні 2014 року, була не реакцією Росії на перемогу Революції гідності, а лише спробою реалізувати давно та ретельно сплановану операцію з розчленування України і бодай часткового повернення її в лоно імперії.
З дня проголошення незалежності Україна була приречена на конфлікт із Росією. Імперія ніколи й нікого від себе так просто не відпускає. Підписання Біловезької угоди та відповідно розпад СРСР справді були великою історичною помилкою в очах росіян і «найбільшою трагедією ХХ століття», як охрестив її згодом Путін. Це було жахливе непорозуміння, яке обов’язково треба було виправити, адже крім втрати територій і мільйонів «соотєчєствєнніков» це ще була і втрата сенсу існування.
Російсько-українська війна, яка у своїй фінальній гарячій фазі триває вже три роки й справедливо охрещена війною за незалежність, не вибухнула в результаті перемоги Революції гідності. Вона почалася задовго до того.
Про це вже забулось, але ще під час поділу маєтків умираючого СРСР у Криму дійшло до доволі жорсткого протистояння між Україною та Росією, яка намагалася перешкодити процесу переходу під український контроль Чорноморського флоту. Після прийняття 9 липня 1992 року особовим складом військової комендатури Севастопольського гарнізону присяги на вірність Україні комендатуру захопила російська ДШГ, а у вересні 1993-го дійшло навіть до кровопролиття. Сутичка між українськими піхотинцями та російською береговою охороною закінчилася пораненням трьох росіян. Саме тоді було запущено процес підготовки до анексії півострова РФ, почалася видача російських паспортів, увімкнулася потужна антиукраїнська істерія і залунали голоси про приєднання АРК до Росії. Тодішній так званий президент Криму Юрій Мєшков у січні 1994-го, не ховаючись, закликав РФ включити півострів до свого складу. Але, незважаючи на всі провокації та навіть визнання Держдумою недійсною Постанови президії ВР РРФСР від 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР», а також надання Севастополю федерального статусу, ситуацію дещо вдалося заспокоїти. У Крим введено близько 60 тис. солдатів Нацгвардії України та прикордонних військ, підписано договір про поділ Чорноморського флоту, скасовано посаду президента АРК, а законодавство останньої приведено «у відповідність із Конституцією та законами України з метою забезпечення верховенства Конституції і законів України на всій її території та захисту державного суверенітету України».
Утім, повернення до питання анексії півострова, як і загалом до проблеми збирання земель імперії, було лише справою часу. Ніхто в Кремлі всерйоз не вірив, що імперія впала назавжди й парад незалежностей її колоній триватиме довго. Створення СНД стратеги розглядали як такий собі перехідний етап до неминучого зближення, яке рано чи пізно оформиться в єдину підконтрольну Кремлю структуру.
Перші спроби
Після приходу до влади Путіна й фактичного вирішення чеченського питання за Україну взялися з новою силою. Результат тієї праці — виокремлення Донбасу в таку собі кримінальну федеративну одиницю, створення там потужних олігархічних груп із претензією на вихід на загальнодержавний політичний рівень, підтримка найрізноманітніших лівих, та й не тільки, партій і відверто проросійських сект а-ля «Русский блок». І, звісно, агентурна робота на всіх щаблях, влаштування провокацій задля розхитування української державної машини.
А втім, справді першим сигналом реальної агресії Росії проти України став конфлікт за Тузлу, спровокований наче знехотя 30 вересня 2003 року. Забажалося нібито зненацька губернаторові Краснодарського краю звести дамбу в Керченській протоці, яка з’єднала б станцію Тамань з островом Тузла. Така собі проба пера і розвідка боєм. Провокацію українці достойно відбили. Кажуть, допомогли аргументи артилерії, готової стерти з лиця землі й Тузлу, й усіх, хто на неї посунеться. Але відтоді війна між «братніми народами» була вже неминуча.
Справжній шок Москва дістала від Помаранчевої революції. Впевненість, що Україна нікуди не подінеться, похитнулася. Кремлівський ставленик Янукович не зміг видертися на президентське крісло, а отже, перемога вже не могла бути такою легкою. Саме тоді, мабуть, і почалася серйозна робота над розробкою та втіленням планів із розчленування, взяття під контроль і повернення України в імперію. Навряд чи існував якийсь один конкретний план. Їх було багато. Над цим працювали найкращі уми РФ, кілька спеціально створених інститутів і цілі відділи спецслужб. Утім, кінцева мета обговоренню не підлягала: Україна має бути знищена, стерта з лиця землі, а вже яким способом — це коригуватиметься по ходу. Плани «А», «Б», «В», «Г», «Д», «Е»… Розгулятися є де.
Ще 21 квітня 2008-го в «Русском журнале», заснованому досить знаними Ґлєбом Павловскім і Маратом Ґельманом, з’явилася стаття «Операція «Механічний апельсин», у якій на основі кремлівських розробок було викладено стратегію поглинання України РФ, описану в кількох варіантах залежно від можливостей. Нині, після пережитого нашою країною за останні роки, коли читаєш цей опус, навіть сумніву не лишається: усі події, пов’язані з анексією Криму та війною на Донбасі, заздалегідь детально сплановані й прораховані. План поглинання Криму, наприклад, реалізований чи не стовідсотково, причому так, як це викладено в статті. «За найбільш обмеженого варіанта російські збройні сили можуть зайняти лише Кримський півострів. […] Заявивши про необхідність посилити охорону об’єктів, Росія проводить десантну операцію силами морської піхоти із заняття ключових елементів інфраструктури Криму: аеродромів, портів, дорожніх вузлів. Українські частини в Криму прямій атаці не піддаються, якщо тільки не чинять опору. Внаслідок вагань київського керівництва серйозний опір […] виключений. Єдиною сухопутною силою, опір якої очікується, є елітний український окремий батальйон морської піхоти військ берегової оборони України, розквартирований у Феодосії. … Ще можливі окремі перестрілки на морі й незначна стрільба по російських військових літаках. […] Київ не кидатиме на «звільнення» півострова війська, оголюючи інші напрямки, адже в Криму київська влада ніколи не мала навіть найменшої підтримки й завжди утримувалася голою адміністративною силою. Крим для України є швидше головним болем, якого помаранчеві поспішили б позбутися, якби тільки могли зробити це, не втративши обличчя і паралельно закріпивши свій контроль над іншою частиною України. У цьому випадку конфлікт із силової стадії швидко перейде в стадію політичної боротьби в міжнародних інститутах». Як бачимо, з Кримом усе вдалося навіть легше, ніж планувалося. Ні перестрілок, ні стрілянини по літаках не було. Вгадали розробники і з проведенням референдуму, хоча й помилилися з часом входження півострова до складу Росії. На цей процес вони виділяли аж кілька років.
Про можливість воєнної операції в інших регіонах України в Кремлі також думали. Проблема була з потенціалом ЗС РФ і здатністю їхнього командування спланувати «необхідну операцію та втілити її в життя». Адже, зважаючи на те що на територіях, які найбільше цікавили Кремль, а це весь Південний Схід України (причорноморські території, Донбас, Харківщина, Дніпропетровщина), де «практично все населення без винятку ставиться до Росії позитивно» й де «зосереджена основна промисловість України, тісно інтегрована з російською промисловістю, особливо у сфері ВПК», «розквартировані чималі сили української армії» (80 тис.). Утім, росіяни були переконані, що, «враховуючи страх перед наступом на Київ, українська армія, швидше за все, не зможе виставити для його відбиття більше ніж п’ять механізованих бригад. Та сама доля спіткає й українські аеромобільні частини: вони будуть підтягнуті до столиці замість того, щоб брати участь у бойових діях». «Операція може початися з розгрому українського флоту ударами з повітря протикорабельними ракетами й захоплення місць його базування» силами десантури та морської піхоти Чорноморського й Тихоокеанського флотів за підтримки танкового батальйону морської піхоти з Новоросійська. Якщо ж українські танкові та механізовані частини чинитимуть опір, то, щоб не затягувати операції, «було б логічно, якби дії десантів на першому етапі були підтримані ударом важких сухопутних частин, силами танкової дивізії на приморському напрямку з виходом до гирла Дніпра. … Остаточно метою руху моторизованих і танкових частин є вихід до кордонів Придністровської республіки біля Первомайська». Також планувався наступ на Харків і Дніпропетровськ силами Московського військового округу. Але, «виходячи з потреб і можливостей російської економіки, Росії не варто затягувати вирішення конфлікту». Вона, мовляв, «цілком здатна вирішити його переможно, не втягуючись у виснажливу, багаторічну боротьбу з етнічно чужим населенням».
Третій варіант сценарію окрім заняття Південного Сходу України передбачає і можливість встановлення контролю над Києвом та Центром України. Це, звісно, буде дорожче, але в разі успіху «Росія повертає собі контроль над найдавнішим центром російської духовності та державності». Дуже помічним для його реалізації, припускають автори, був би демонстраційний повітряний ядерний удар у стратосфері в південній частині Прип’ятських боліт. «Він одразу протверезив би гарячі голови» й у Львові, й навіть у Польщі, «продемонструвавши неабияку рішучість Кремля».
Світову реакцію на свою самодіяльність у Кремлі тоді явно недооцінили. Задля певності спробували, звісно, перевірити прогнози того ж таки року на маленькій Грузії. Перевірка пройшла успішно, світ зреагував мляво. Тому переконаність, що через глобалізацію найсильніші світові держави тепер залежать від Росії чи не меншою мірою, ніж Росія від них, ще більше утвердила Кремль у думці, що і в Україні все зійде з рук. «У короткостроковій перспективі Росія надійно застрахована від прямого нападу наявністю стратегічних ядерних сил. Що стосується віддаленіших перспектив, то вони залежать швидше не від поведінки Росії, а від здатності її керівництва створити умови для утримання стратегічної стабільності».Якщо ж дійде до серйозної ескалації конфлікту, «то, формально не провокуючи НАТО на пряме втручання ударами по території натовських країн, Росія може почати дії проти кораблів цих країн у Чорному та Балтійському морях, наприклад, затримуючи їх [...] до з’ясування всіх обставин». Це не мало б «прямої воєнної цінності», проте «показало б рішучість Росії і ще більше налякало б такі країни, як Німеччина та Франція. Побоюючись бути в якийсь момент поза їхньою волею замішаними в безпосередній конфлікт із Росією, останні зажадали б припинити втручання, а в найсприятливішому випадку міг би статися й прямий розкол НАТО, від якого Росія виграла б ще більше». Вражаюче, чи не так?
Зізнаються автори розробки й у тому, яка ж насправді мета всієї цієї бійні в центрі Європи. Підключення «до російського цивілізаційного проекту ще 15–20 млн етнічних росіян дасть змогу зміцнити ядро російської цивілізації. Це взагалі істотно підсилило б претензії «русского мира» на свою самість, оскільки одним із головних контраргументів є обмеженість демографічних ресурсів. Об’єднання цих ресурсів в один кулак, нехай і не в одній державі, у братерський союз значно зміцнило б і статус самої Росії».
Про те, що все це не порожня писанина божевільних, українські спецслужби знали ще тоді й підтверджують сьогодні. Голова СБУ Валентин Наливайченко пригадує, що СБУ ще з 2008 року фіксувала затримання груп ФСБ.
Ставка на п’яту колону
Як бачимо, реалізацію цих планів дещо відтермінував прихід до влади Януковича. Саме відтермінував, хоча, можливо, після підписання харківських угод план збройного захоплення України й був відправлений до сейфа як неактуальний. З’явилася чудова нагода досягти свого цілком у мирний спосіб, дешевший і менш ризикований. Судячи з того, як розвивалися події в Україні далі, сценарій, що почав реалізовуватися, передбачав поступове знекровлення української державності, розвал її зсередини і доведення до колапсу. Якщо уважно вдивитися в мапу результатів виборів 2010 року, ареал підтримки Януковича майже ідеально відображає кордони запланованої «Новоросії», а регіони, де кремлівський ставленик здобув найкращий результат, легко вписується в кордони ОРДіЛО. Чи не цей електоральний зріз став основою для подальшого стратегічного планування окупації? Цілком імовірно.
За інформацією українських спецслужб, спецоперація Кремля, метою якої було перетворити Україну на російську провінцію, називалася «Моноліт». Ключем її реалізації стало знищення українських силових структур через призначення на керівні посади в них громадян РФ та агентів її спецслужб, що відповідно унеможливлювало розгортання в країні спротиву агресорові та перетворювало її на легку здобич. Це підтверджує й директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський: «Судячи з того, який сценарій розгортався з 2010 по 2013 рік у силовому секторі, у секторі безпеки, можна зробити висновок, що то був синхронізований підхід, синхронізований сценарій з української та російської сторін. Я маю на увазі сценарій розвалу сектору безпеки. Особливо спецслужб, збройних сил, силових підрозділів міліції».
До теми:
