Актуально
59107 переглядів
 |
Колишній радянський, а згодом американський професор Алєксандр Яков іще до перебудови 1985–1991 років підрахував, що загалом в історії Росії було 12 «реформацій» такого типу. Остання, ґорбачовська, за ліком 13-та. Усі попередні закінчувалися перемогою реакційних сил. Про результат останньої ми сьогодні теж знаємо: усім спрямованим на демократизацію зусиллям поклав край мало не тоталітарний, гранично мілітаризований режим.
Історик ХІХ століття Васілій Ключєвскій дотепно зазначив, що в Росії полюбляють говорити про те, як реформа (1860-х років) змінила країну, але не кажуть, як країна змінила реформу. Себто як багатовікові традиції місцевої культури та політичного життя переінакшують будь-які західні проекти й рецепти розвитку та реформування Росії і як усе повертається на круги своя. Деякі сучасні мислителі з РФ (приміром, Іґорь Чубайс) геть не бажають помічати такі особливості й стверджують, що до жовтня 1917-го Росія була цілком європейською державою, яку спаплюжили кляті більшовики. Так, червоні відродили не лише чимало такого, що панувало в Росії до 1861 року, а й дещо з часів Московського царства, з якого, на думку деяких емігрантських російських філософів, і вилізла «нова людина» комуністів. За часів петербурзької імперії справді спостерігалися елементи європеїзації, своєрідного європейського цивілізованого «креольства», проте могутні основи ординсько-візантійської Росії були куди сильнішими. Насамперед ідеться про потужний імпульс антиправової ментальності: «Я начальник — ты дурак», «Прав тот, у кого больше прав» тощо. Ці неформалізовані тези постійно перемагають у російських юридичних та державних практиках, як внутрішніх, так і на міжнародній арені, коли все насамкінець вирішує брутальна сила.
Нинішня Російська Федерація з її глибокою демонстративною зневагою до «гейропи» також показує, що до цього типу цивілізації не належить і перебуває поза межами європейської культури, у якої таки чимало запозичила. Останні події у світовій політиці висвітлили ще один важливий момент. Після хімічної атаки режиму Башара Асада на цивільне населення Сирії та ракетного удару помсти з кораблів США по сирійській авіабазі головний спонсор дамаського диктатора Росія, активний учасник цієї війни Іран та шиїтська екстремістська організація «Хезболла» заявили, що Сполучені Штати перейшли червону лінію і в разі повторення таких дій наразяться на консолідовану відсіч названих міжнародних фігурантів. Таким чином оформилась азійсько-деспотична коаліція проти Заходу. Водночас вона (з огляду на участь шиїтського Ірану) є антисунітською коаліцією всередині ісламської цивілізації. Увійшовши де-факто до неї, Росія забагато на себе взяла, оскільки шиїти — це абсолютна меншість в ісламському світі з певним відчуттям маргінальності. Спочатку шиїзм був сприйнятий в Ірані древнім арійським народом, нащадком великої цивілізації Персиди, як можливість кинути культурно-релігійний виклик арабській гегемонії.
Антиєвропеїзм ніколи повністю не зникав із російської суспільно-політичної думки навіть у період бюрократично-технологічної європеїзації Росії ХVIII–XIX століть. А нинішня ідеологічна поляризація між Російською Федерацією і Заходом спонукає проаналізувати попередні етапи протистояння. Навіть побіжний погляд на пропагандистське обґрунтування війни РФ проти України переконує, що російські теоретики, ідеологи, політтехнологи розглядають ці події як елемент глобальної конфронтації із Заходом. А сама конфронтація не є випадковою, вона цілком уписується в російську ідейну традицію. Це траплялося з певною регулярністю практично з перших днів існування Московії-Росії як геополітичного феномену, що намагався самовизначитися, протиставляючи себе Заходові.
У ХV–XVII століттях це відбувалося на рівні відомої концепції «Третього Риму» з намаганням обґрунтувати право Московії-Росії взяти на себе функції Візантії, центру світового православ’я, що реалізовувалось у вигляді релігійної конфронтації з католицизмом та протестантизмом і характеризувалося надвисоким рівнем релігійної нетерпимості.
За часів петербурзької імперії антизахідний пафос освіченого російського суспільства трохи вщух, але підкреслювалися осібність, окремішність, іншість Росії порівняно з Європою. Себто антиєвропеїзм був константою російської суспільно-політичної думки, часом загострюючись, а часом відходячи на другий план. Проте цей ідеологічний тренд у Росії не зникав повністю ніколи, навіть у тих мислителів, що назагал визнавали нібито її «європейськість». Вони вважали: якщо ми Європа (що, на їхню думку, було радше версією, ніж істиною), то інша, її особливий різновид, така собі воскресла Візантія. Стаючи в позу ідейного опонента Європи, Росія водночас шукала в неї визнання, намагалася нав’язати їй комплекс компліментарних уявлень про свою «цивілізацію», що доволі рідко віддзеркалював реальний стан соціуму.
Російська громадсько-політична думка має потужну традицію «критики Європи», але така критика здійснюється радше з позицій зовнішнього (що вельми симптоматично!), а не внутрішнього спостерігача. Це не самокритика європейців, а часто щось схоже на критику неєвропейцями чужої, ворожої їм цивілізації, на критику хиб Риму варваром. Тут майже завжди відчуваються цивілізаційна дистанція, відстороненість від об’єкта критичного спостереження. Найпотужніший потенціал антиєвропеїзму в післяпєтровській Росії продемонстрували слов’янофіли та євразійці. Перші з них «живу цілісність» православ’я протиставляли «розсудливості» католицизму, російську людину — європейцю, наголошуючи на їхній морально-духовній «несумісності». Національність та етнічність вони мало не повністю розчиняли в релігійності й традиціоналізмі. Європу трактували як жорстку й незручну для росіян соціально-культурну модель, що ламає і спотворює людську натуру останніх, нав’язуючи їй чужі й незрозумілі засади. Цей антиєвропейський пафос слов’янофілів відродився в сучасній РФ із тією відмінністю, що в старій Росії не було стільки пристрасної люті до Європи…
Крім того, у слов’янофілів не викликала жодних сумнівів природна вищість росіянина порівняно з європейцем. Бо то в їхньому розумінні була перевага природного над штучним, живого над мертвим, суто умовним, сконструйованим, а не створеним самим життям. Саме тому слов’янофіли без особливого захвату ставилися до реформ Пєтра І, нерідко вважаючи їх національною катастрофою, переживаючи його новації як насильницьку європеїзацію російського буття та його спотворення. Хоча, будучи, звісно, лояльними підданими імперської влади, не дуже афішували власні відхилення від канонів офіційної імперської історіографії, зводячи свою фронду переважно до російської етнічної самокомпліментарності, оспівування «особливих чеснот» свого народу, «неперевершеної народної мудрості» тощо. Основний пафос слов’янофільських текстів зводився до апології особливого неєвропейського (!) шляху розвитку Росії, захисту її неєвропейської (!) унікальності. Водночас слов’янофіли не сумнівалися, що Росія не є частиною азійського цивілізаційного простору, всіляко наголошуючи на слов’янському корінні, заперечуючи тюрксько-азійську складову російського етнокультурного типу й геть абстрагуючись від угро-фінських первнів свого народу.
Таке саме несприйняття Європи з її демократичними традиціями було притаманне опонентам слов’янофілів — євразійцям, які стверджували, що Росія не Європа й не Азія, а принципово самобутня цивілізація — Євразія. Однак у вченні євразійців, що було певною реакцією на Першу світову війну та більшовизм, Азія таки відчутно домінувала над Європою, що й засвідчила перша програмова книга цього ідейно-політичного руху «Исход к Востоку». Як і слов’янофіли (з певними застереженнями євразійці вважали себе їхніми наступниками), прихильники цивілізаційної Євразії негативно ставилися до реформ Пєтра І й до тієї дуже суперечливої, односторонньої, непослідовної європеїзації Росії, що почалася з доби Пєтра Романова. Саме тоді, на думку євразійців, Росія нібито стала союзником свого вчорашнього ворога Європи в її боротьбі проти Азії. Так трапилося тому, що керівна верства розчинилась у чужій для російського духу європейській культурі. Такі настрої сьогодні посилено насаджує в суспільстві офіційна пропаганда РФ, коли європейське і взагалі західне росіянам змальовують як чуже й потворне. Євразійці категорично відкидали західництво, зокрема й тому, що не хотіли сприймати Росію як культурну провінцію Європи, яка повторює її з великим запізненням та значними втратами позитивного змісту. Зате євразійці постулювали мало не вирішальну роль у формуванні російського державно-національного типу тюрксько-монгольського елемента. Савіцкій, один із засновників євразійського руху, заявляв просто: «…без татарщини не було б Росії, бо саме вона фундаментально вплинула, бо більше сформувала побут, спосіб життя, психологію російського народу, його соціальну організацію та державний устрій».
Засновниками російської держави євразійці вважали не київських князів, а московських царів, що були наступниками монгольських ханів. І спочатку Велике князівство Московське було не чим іншим, як улусом Джучі, а Московське царство — відродженою Золотою Ордою. Євразійці з особливою ворожістю ставилися до таких ідейних конструкцій європейської культури, як «латинство», Просвітництво й лібералізм. Вони дедалі більше ідейно дрейфували в бік комунізму радянського зразка, з яким знаходили спільну платформу на ґрунті ворожості до «клятого буржуазного Заходу».
У сучасній конфронтації та наступі на нього Москви Захід вбачає щось випадкове, тимчасове, ситуативне, що є трагічною помилкою. Навіть за часів дещо європеїзованої петербурзької імперії, за правління Ніколая І чи Алєксандра III влада боролася проти того, що вона називала «тлєтворним вліянієм Запада», а потім уже в СРСР Захід став символом реакційної буржуазності. Після 1945 року, коли в країну повернулися мільйони солдатів та офіцерів, побувши в Європі й побачивши на власні очі тамтешнє життя, розпочалась активна кампанія проти «нізкопоклонства пєрєд Западом». Тож нинішня московська пропаганда у своєму антизахідному пафосі спирається на могутні російські національні традиції. Кілька років нетипової «заходофілії» часів перебудови пов’язані з крахом світового комунізму (центром якого була Росія), намаганням «демократичного» Кремля подолати наслідки історичної поразки російського глобального проекту всесвітнього панування. Вирішивши, що вимушене мирне співіснування виконало свою функцію необхідної паузи для відновлення російської мілітарної потуги, пост’єльцинське керівництво РФ повернулося до традиційної, звичної політики змагання і протистояння західній цивілізації. Конфлікти Росії та Заходу є більш чи менш регулярними й неминучими.
Публiкацiї за темою «Національне питання»:
