- у 1919-1920 роках Кам`янець-Подільський ненадовго став державним центром України - останньою столицею УНР. Сюди перемістилися Директорія та Уряд УНР. В місті постав Комітет охорони Республіки. Однак у 1920 році Червона армія розгромила війська УНР.
«Засліплений велетень». Саме так називав Михайла Грушевського батько української геополітики, вишуканий естет та незламний оунівський лицар Юрій Липа.
Нині, коли стихають ювілейні урочистості, таке означення видатного історика та політичного діяча виглядатиме аж надто суперечливо, а для декого навіть образливо. Однак на запитання про причини поразки визвольної війни у ХХ столітті, яке не давало і не даватиме спокою багатьом поколінням українців, неможливо дати відповідь без спогадів про непересічного українця, чий вельми статечний образ прикрашає 50-гривневу купюру. У тому колі, яке можна означити як спільноту українських «нових правих», до Грушевського прийнято ставитися не дуже схвально. Йому ставлять у провину і розпуск українського війська напередодні каральної експедиції Муравйова, і загибель 300 українських студентів-волонтерів у нерівному бойовищі під Крутами, і співпрацю з радянцями, і ще багато неоднозначних речей. Навіть млявість Центральної Ради як державного органу прийнято серед «нових правих» пояснювати професорською нерішучою, гнилувато інтелігентською вдачею Грушевського. Принаймні так вважають ті, для кого «великими українцями» є, скажімо, Петлюра та Міхновський. Про те, що професора Грушевського було по-хасидськи підло замордовано тими ж таки радянцями, а усю його родину перемелено пекельним молохом російсько-єврейської карної машини НКВС, українські «нові праві» воліють не згадувати. Мовляв, сам нарвався. Ми ж не можемо погодитися з українськими «новими правими», і, хоча також не знімаємо з Грушевського провини за поразку УНР, все ж хочемо докладніше зупинитися на цій, безперечно, знаковій постаті, яка, на превеликий жаль, для тих, хто нині влаштовує вуличні бійки-містерії в ім’я України, стала символом приреченого та нерозумного донкіхотства.
Коли поринаєш у фольклорно-поверхневу еманацію українства — з пузатими глечиками, вульгарними оповідками про хтивих кумів, одновимірними водевілями в стилі Котляревського, з сувенірними глиняними чоловіками з величезними черевами та непропорційними діжкоподібними жінками на оновленому Сорочинському ярмарку імені Черномирдіна під патронатом Кучми, коли слухаєш на першому каналі державного українського радіо народні (а може, й псевдонародні) пісні на кшталт «А мій милий вареничків хоче» або «Полюбив дурний дурну», коли з несамовитістю пекельного набату вдаряє по вухах суржик, — мимоволі замислишся над природою україножерства. Мабуть, існує — звісно ж, існує — щось значно глибинніше, значно страшніше, не плебейське, а залізне й незламне в українському світі, і якщо ви захочете замість ковзатися з вправністю жука-водоміра малоро-сійською поверхнею українського моря зазирнути до його потаємних безодень, — вам не оминути Грушевського. Не Грушевського-політика, а Грушевського-історика та Грушевського-письменника. У сотнях його історичних праць та оповідань ви побачите, як неквапливо, але невблаганно народжується цунамі повстання та революції. Упродовж найтемніших століть української історії — від остаточного скасування Першого Гетьманату до утворення Центральної Ради — багато людей намагалися викликати бурю, начаклувати ураган, або, як звикли казати українські «колишні праві», «пробудити Україну». Гонта та Залізняк створили оптимальну модель розвитку партизанського руху та штурмових загонів, Сковорода — потаємну доктрину для українських повстанців, Шевченко — сумний та героїчний епос нашої землі, Грушевський систематизував історичні концепції розвитку України. Як стверджував Юрій Липа, російські шовіністи порівнювали кабінетного вченого з пушкінським Чорномором, «який викрадає українську Людмилу від петербурзького Руслана». І ми, звісно, маємо погодитися з тим, що така оцінка з ворожих вуст — найвища похвала в українському вимірі.
Рід Грушевського, переважно священицький, походить з Чигиринщини — з тієї корінної правобережної землі, де міцно вкоренилася військова культура доби Першого Гетьманату. Батько видатного науковця працював учителем словесності, що вре-шті-решт не так вже й далеко від священицтва — адже в традиційних сус-пільствах саме касти жер-ців водночас виконувала функції наставників, готували до посвяти у життєвий чин представників касти воїнів, обгрунтовували сакральні підстави для ведення війни тощо. Для нас Грушевський є багато в чому жерцем, волхвом, магом. Та сива борода, борода пророка, борода знавця незліченних та тривожних таємниць і ритуалів Всесвіту лише підкреслює особливий статус цієї людини в складному контексті українського спротиву. Попри те, що духовне формування Грушевського відбувалося поза межами України, саме він почав формувати історичну концепцію української автохтонності, саме він почав трощити на друзки виплекану колаборантами-малоросами на кшталт Гізеля теорію про триєдиний псевдонарод. Саме він створив багатотомну історію України-Русі, позбавивши де-факто колишні північно-східні уламки Київ-ської імперії претензій на спадщину норманів — засновників тієї імперії. Фактично він блискуче обумовив уже згадувані нами священні підстави для початку та розгортання визвольної війни. Але бути учасником та генералом тієї визвольної війни він не міг бути апріорі. У стародавній Індії жерці не брали до рук зброї. То було не їхньою справою. Життя Грушевського, яке минало в герметичних університетських спільнотах, триб побутування кабінетного вченого, тривала й переважно сидяча робота в історичних архівах не сприяли розвитку войовничих, власне, кшатрійських рис характеру. До цього варто додати притаманний університетським спільнотам позаминулого століття невиправний ідеалізм, спричинений анафемським Просвітництвом імператив прогресу та рівності, зачудованість плебсом та решту чинників, які не давали Грушевському змоги бачити темні сторони довколишнього буття. Звідси й те порівняння Юрія Липи, яке не до смаку сучасним українським лібералам. На жаль, збочена природа буржуазної демократії вже спричинялася до згубного впливу на українство в часи Грушевського, і саме через неї Грушевському не вдалося знайти спільну мову ані з гайдамацьким нащадком Петлюрою, ані з аристократом Скоропадським. Представники військової та священицької верств на початку ви-звольних українських змагань у ХХ столітті не розуміли одні одних — і в цьому не має провини Грушевського. Тут, радше, задіяно бісівський промисел.
У 1998 р на розі вулиці Володимирський і бульвару Тараса Шевченка в Києві зведено пам`ятник М. С. Грушевському
Проте ми не були б щирими, якби обмежилися суцільним панегіриком на адресу Грушевського. Власне, разом із поваленням Голштейнської династії, яку прийнято було вважати чомусь династією Романових, почалися дезінтеграційні процеси в Російській імперії. Початок цих процесів, які були значно складнішими, аніж просто національні війни або національні революції, фактично поділив життя Грушевського на дві частини — життя кабінетного вченого та обережного українофіла до 1917 року та на життя державного діяча та дуже непослідовного політика від 1917 року, аж до підступного вбивства 1934 року, коли від українства в Радянській Україні вже залишилося дуже мало. Поразка УНР та занадто велика, страшна самопожертва 300 українських юнаків під станцією Крути, безперечно, спричинені (хоча й не повністю) короткозорою політикою Грушевського. Уже згадуване нами життя Грушевського, більша частина якого промайнула в університетському колі людей з його правилами поведінки, поведінки шляхетної та ідеалістично-наївної, спричинила розпуск майже чотиримільйонного українського війська. Професор Грушевський ціл-ком щиро не розумів, що в Росії посіли владу не соціалісти, а сатаністи, для яких не існує такого поняття, як кодекс честі. Криваві події 1918–1919 років прегарно описано в художній, науково-дослідницькій та мемуарній літературі. Принагідно подякуємо Богові, що в наш час приступними є і ті книжки, в яких викладено власне український погляд на ті події, адже забагато було булгаковського злостивого сичання на наших великих та мужніх попередників. Відомо, Муравйов хизувався тим, що вів прямий артилерійський вогонь по будинку Грушевського, доки не спалив той будинок дощенту. Під час тієї пожежі загинуло багато цікавих історичних праць та непересічна колекція пред-метів української старовини. Після цього вандалізму, після втечі з Києва і жорстокого погрому українських патріотів у Грушевського не виникло бажання долучатися до збройної боротьби. Вчений узяв гору над воїном. Можливо, Грушевський розумів, що на політичній сцені потрібні геть інші актори. Тому 1919 року після відновлення Гетьманату майже повністю відходить від політики, але все одно для нас дивно, що він не намагався гідно відплатити за спалений будинок, друзів, яких по- звірячому закатували російсько-єврейські варвари Муравйова, врешті-решт за Україну, яку професор так сильно і справді щиро любив. Навіть від посади керманича, створеної Скоропадським, Академії наук відмовився. Виступити в ролі людини, яка могла б, та й повинна була б, примирити Гетьманат та республіканців-соціалістів, професорові також не спало думку. До 1924 року Грушевський перебував у еміграції в цілком безпечних Празі та Відні — за цей час республіканці ліквідували Другий Гетьманат, проте встигли й самі захлинутися власною кров’ю. Першу визвольну війну було програно, і хоча Наддніпрянщину ще судомило від повстань, організованих республіканським та гетьманським підпіллям, багатьом так званим політичним прагматикам (до слизького кола яких приєднався і професор-ідеаліст) стало зрозуміло, що треба домовлятися з більшовиками та їхніми українськими клонами, більш знаними як боротьбисти. Не наголошуватимемо на ролі морально неохайного письменника Винниченка у поверненні Грушевського до УСРР, одначе так чи інакше Грушевський пішов на співпрацю з червоними. Заради об’єктивності маємо наголосити, що між 1924 та 1933 роками Україна перебувала у відносно м’якому колоніальному кліматі. Українцям дозволили трохи побавитися у червоний квазісамостійний бантустан — фактично на порозі шкуродерні. Трохи дивно, але й у нинішній Україні є певні ліберальні інтелектуали, для яких цей неоковирний бантустан, ця націонал-комуністична резервація приречених — ледь не колиска української державності, а неповні десять років смаження української яєчні у жерлі радянського вулкану — національне відродження. Що то за відродження з російсько-єврейським зашморгом на шиї, прегарно ілюструє геніальний вірш Миколи Зерова «Чистий четвер» з його криваво-солоними пророчими рядками: «Це долі нашої сумний узор / Для нас на дворищі багаття тліє/ Це нам пересторогу півень піє / І слуг гуде архієрейський хор». Життя Грушевського проявляє несправжній характер цього відродження — відродження гільйотини, відродження пастки. Пресувати професора почали ще з початку 1930-х, ще до українських «жнив розпачу». Була і втеча з України до Москви, і короткий арешт, і загадкова, але суто енкаведистська смерть, і вже посмертне винищення всієї родини. Невідомо, чи згадував під час передсмертних гонінь професор Грушевський своє суїцидальне рішення про розпуск війська і чи ввижалися йому скривавлені хлопчики, які полягли під Крутами, — принаймні він вже представ перед Господом, і його провини та чесноти було зважено Найвищим Суддею.
Справжню загрозу для нас становлять ті, чиї духовні попередники несамовито цькували Грушевського. Такі як Мирослав Попович, Володимир Маленкович та той профанно-інтелектуальний гурток, який купчиться довкола проамериканського видання «Критика», радо рохкаючи, використовують ім’я Грушевського, його позитивістсько-народницькі статті, його короткозорий суто професорський ідеалізм для фактичного знищення України. Помилка Грушевського — для них пекельний розрахунок. Відмова від ядерної зброї, від імперських прагнень, постійне та набридливе педалювання міфічного, просто вигаданого селянського характеру української нації — всі ці негативні речі не можуть і не повинні пояснюватися політикою Грушевського та неіснуючим геополітичним спадком Центральної Ради, адже керівництво Третьої української республіки через низькі інтелектуальні здібності не в змозі копіювати навіть помилки професора-ліберала. Попри численні свої прорахунки, він був щирою людиною, для якої понад усе в житті була справа українського визволення. Символічно те, що нині молоді українські радикали збираються на початку своїх маніфестацій або біля пам’ятника Тарасу Шевченку, або біля пам’ятника Грушевському. Для ворогів України, попри ліберально-атлантичні ревізії спадщини Грушевського, він залишається одним із небезпечних людей. Можна написати за американські гроші силу-силенну дисертацій і доводити, що Грушевський був щирим лібералом та юдофілом, можна за російські нафтодолари верзти дурниці про те, що професор був агентом австро-угорської розвідки, однак марно все це. У пантеоні великих українців Грушевський посів своє законне місце. Хоча й не як політик. Але як велетень українського духу. Засліплений велетень.
Грушевський Михайло Сергійович
25.09.1866, м. Хелм, Польща – 25.11.1934, м. Кисловодськ, Росія. Академік АН СРСР (1929). Закінчив у 1890 р. історичне відділення історико-філологічного факультету університету св. Володимира у Києві. Наукову працю розпочав під керівництвом проф. В.Б.Антоновича. Написав монографію “История Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХVІ века”, яка була відзначена золотою медаллю в 1890 р. У 1890-1894 рр. – професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 р. захистив магістерську дисертацію “Барское староство. Исторические очерки”. У 1894-1914 рр. – професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор “Літературно-Наукового Вісника”. Засновник і голова Українського Наукового Товариства. У 1917-1918 рр. – голова Української Центральної Ради. Академік ВУАН (1923 р.), академік АН СРСР (1929). У 1924-1931 рр. очолював історичні установи ВУАН. Зазнав утисків та переслідувань з боку радянської влади, з 1931 р. змушений був жити в Москві. Автор понад 2000 наукових праць.
Праці: Історія України-Руси. (в 10-ти тт.); Історія української літератури. (в 6-ти тт.); К вопросу о Болохове // Чтения в Историческом обществе Нестора - летописца. – К.,1893. – Т.VII. – С. 3-11; Киевская Русь. – Спб, 1911. – Т.І. – 490 с.; Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. – Спб, 1907. – 291 с.; Рец. на: Лингвистическо-исторические исследования о начатках города Львова…, написал А.С. Петрушевич // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка (далі-ЗНТШ). – 1900. – Т.XXXVII. – С.10-12; Украинский народ в его прошлом и настоящем // История украинского народа. – Спб: Изд. М.А. Славинскаго, 1914. – Т.1. – С. 38-360; Южнорусские господарские замки в половине XVI века. Историко-статистический очерк. – К., 1890. – 34 с. (окрема відбитка) та ін.
Актуально
27967 переглядів
Публiкацiї за темою «Українці»:
