Актуально
26321 перегляд
 |
«Спільною платформою спілкування сіоністів і українських буржуазних націоналістів стала ненависть до Радянської влади», — писала газета «Радянська Україна» (сполучена посудина з московською пресою) у вересні 1971 року. Стаття називалася «Змова приречених». Сторінки тодішніх «українських» часописів рясніють заголовками і рубриками на кшталт «Факти проти сіоністів», «Зловісні промені синьо-білої зірки», «Провокаційна метушня сіоністів».
У 70-тi роки взаємини СРСР i Тель-Авiва були кризовими. Очевидно, пропагандисти влаштували промивання мізків «радянським громадянам» не лише через «відстоювання інтересів СРСР на Близькому Сході» чи через «Всесвітню конференцію на захист радянських євреїв», що відбулася у Брюсселі 23 лютого 1971 року. Наприкінці 1960-х — на початку 1970-х до радянських концтаборів потрапило багато молодих дисидентів з України, серед яких було чимало євреїв. Вони, виховані на радянських підручниках і родинних переказах про війну, всіма можливими способами передавали на Захід інформацію про «двадцятип'ятирічників» — вояків Української армії, з якими у «великій зоні», можливо, і не познайомилися б. Політв'язень Михайло Хейфець у своїй книзі «Українські силуети» називає їх «святими стариками». Траплялося, що дисидент-шістдесятник потрапляв до однієї тюрми з євреєм, засудженим на 20 років за «український буржуазний націоналізм». І лише тепер ми можемо дізнатися про трагедію і боротьбу, які крилися за цим дивним вироком.
Лiкарі й стрільці
«Поки до мене не потрапили відповідні документи, я гадав, що УПА співробітничала з фашистами», — каже видатний історик держави Ізраїль Аарон Вайс, сім'я якого і він сам були врятовані українцями.
«Чимало втікачів з гетто в західних регіонах України 1942-43 років так чи інакше зустрічалися з українськими повстанцями. Це непроста картина, переважно позитивно забарвлена, — констатує доктор наук, професор Фелікс Левітас. — Я особисто працював з цими документами, бачив, що чимало євреїв самі діставали зброю і приєднувалися до українських повстанців, які запрошували їх до себе. Але повстанські загони були різні, польові командири були різні». Фелікс Левітас має одну з найбільших в Україні бібліотеку з історії фашизму й гітлеризму, яку збирає упродовж 20 років. Докторську дисертацію захистив у 1997 році на тему «Євреї України в роки Другої світової війни».
В архівах професора Сорбонни (Париж) Володимира Косика є документи про те, як євреї потрапляли в ліси. УПА організувало масу акцій для втечі євреїв-лікарів з нацистських гетто. Але під час повстань частина людей перебувала в тяжкому стані, зброї й провіанту не вистачало, і, за матеріалами Косика, чимало повстанських загонів перебирало втікачів до себе як цивільні табори. Цивільні табори допомагали повстанцям, а повстанці охороняли ці табори. З таборів запрошували до війська лікарів і молодих людей, які погоджувалися воювати. «Євреї хоробро боролися у лавах УПА, ми не знаємо випадків їх негідної поведінки», — пише відомий історик-сходознавець Ярослав Дашкевич. «Усі вони чесно виконували свій обов'язок, несли поміч не тільки стрільцям, але всьому населенню, не кидаючи бойових рядів у важких ситуаціях, навіть тоді, коли мали нагоду перейти до червоних. Багато хто з них загинув вояцькою смертю в обороні тих ідеалів, за які боровся весь український народ», — таку оцінку участі євреїв в українському війську одного з керівників повстанців Миколи Лебедя подано в багатотомній Історії УПА.
До речі, на зорі української державності ХХ століття Перший єврейський курінь Української галицької армії нараховував 1000 єврейських хлопців зі Львова й Тернополя.
У різних джерелах згадується про Стеллу Кренцбах з Рожнятина, яка у своїх спогадах писала: «Моїм життям я завдячую УПА». Частину з її спогадів надрукувала газета «Нью-Йорк таймс». Ставши співробітницею міністерства закордонних справ Ізраїлю, вона переконувала дипломатів, що «вільна українська держава буде запорукою і доказом справедливого миру в світі». Стелла Кренцбах описала, як після повернення совєтів за постановою місцевого відділу НКВС її засудили на смерть. У камері смертників разом з нею опинилися 42 людини. «Ми всю ніч молилися і просили чуда в Бога. Я молилася разом с усіма. Над ранок і справді сталося чудо: двері нашої камери з грюкотом розчинилися — і ми побачили озброєних повстанців. Тоді те містечко Рожнятів опинилося на чотирі дні в руках УПА, — згадувала пані Стелла. — З того моменту я пішла у підпілля, й моє життя якнайтісніше пов'язалося з життям повстанців. Я переходила з ними з одного місця в iнше, вiдтак опинилася в Карпатах, у повстанському шпиталі з раненими». У її групі було 12 євреїв, 8 з них — лікарі.
«Німецька пропаганда тонко впіймала момент українсько-єврейського порозуміння і намагалася перешкодити йому, — розповідає Фелікс Левітас. — В архівах є дві німецькі листівки.
Перша:
«Слухай, український народе! Москва дає таємничі накази ОУН. Із таємних вказівок, що попали нам в руки, видно, що кремлівські жиди стоять у зв'язку з ОУН, яка нібито воює проти більшовизму. У проводі ОУН сидять агенти, що виконують накази кровожерного Сталіна і його жидівських опричників».
Друга:
«Що хоче так звана УПА? Хто є проводирі цієї повстанської армії? Селяни, пам'ятайте, що УПА грабує український народ, мордує його та безчестить. А хто стоїть проводирем цієї армії? Це львівські жиди та їхні кремлівські помічники».
«Не вбивай!»
«Нацистська пропаганда мала деякий вплив на певну частину суспільства, — вважає Фелікс Левітас. — Єдиної точки зору на «єврейське питання» в українських політиків не було. З самого початку проти нацистських методів, провокацій iз західних регіонiв України виступили діячі ОУН — письменник і публіцист Юрій Липа, редактор і економіст Лев Лукашевич, відомий поет Євген Маланюк. За документами, деяка частина представників ОУН вагалася, частина вважала, що треба йти в німецькому річищі». Утім відповіддю фашистів на Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 року стали масові репресії, концтабори, і безпосередньо Аушвіц. Діячі ОУН, які потрапили в Аушвіц, одними з перших повідомили правду про масові страти єврейського населення, особливо про знищення в газових камерах.
Нові дослідження проливають світло на те, чому було розформовано військо Бульби-Боровця. Представники СС закликали Поліську Січ взяти участь у каральних акціях проти єврейського населення. Більшість козаків відмовилася. Тоді й виник конфлікт з есесівцями. Кандидат історичних наук Жанна Ковба багато років досліджує українсько-єврейські стосунки в Галичині. Вона переповідає свідчення Івана Харіва з Самбірщини, який возив їжу у лiсову схованку для чотирьох єврейських дiвчат i хлопця у вереснi-жовтнi 1941року. Селяни потай збирали для них харчі. Згодом, з розповiдей батька, Іван дiзнався, що видав схованку євреїв полiцай iз сусiднього села, якого потiм у 1943 роцi стратили вояки УПА.
Позицію місцевого населення можна побачити з тодішніх нацистських газет. «Самбірська газета» на Львівщині за 1 березня 1944 року повідомляє: «Страта за переховування жидів і сприяння їм, страчені — Крижковська Марія, Дмитрівська Софія, Сухоруч Степан, Корчмар Марія, Масляр Ганна, Назар Марія, Куляк Микола, Ковальчук Михайло, Сущ Настя, українці». «Ці газети — величезний пласт для дослідників, які побачать, що нацистському геноциду протистояло місцеве населення», — каже Фелікс Левітас.
Порозуміння між народами власною любов'ю щепив митрополит Андрей Шептицький, який ще в 1913 році виступив проти процесу «справи Бейліса», сфабрикованого у Києві чорносотенними організаціями. У 1939 році він в інтерв'ю сіоністській організації Галичини сказав, що завжди був прихильником відродження єврейського народу і відновлення єврейської держави. Під впливом владики Української греко-католицької церкви в багатьох церквах і монастирях галичани рятували сотнi євреїв. Під особистою опікою Шептицького вижили 15 рабинів (Давид Кагане, якого врятував митрополит, у 1970-ті роки був головним рабином Тель-Авіва). У листопаді 1942 року Шептицький виступив iз листом «Не вбивай», де звернувся до українців не підтримувати нацистські провокації.
Злочинці й миротворці історії
Антиєврейську агітацію в Україні провадили і нацисти, і більшовики. Обидва терористичні режими знищували документи про розправи. «З нацистами прийшов потужний пропагандистський апарат, який майстерно грав на непростих українсько-єврейських відносинах, що складалися упродовж історії, — розповідає доктор історичних наук Фелікс Левітас. — Зайнявши Львів, нацисти вчинили небачену провокацію. Вони відкрили двері львівської тюрми, де напередодні енкаведисти вчинили масові розстріли, і заявили, що «це справа рук євреїв». Мовляв, усі євреї — це працівники НКВС, які нещадно нищили український народ. За документами нацистів, крім поліціантів, місцеве населення на провокацію в більшості не зреагувало». Незважаючи на те, що енкаведисти присипали обличчя розстріляних хлором і полили кислотою, серед мертвих на подвір'ї львівської тюрми впізнали кілька рабинів, діячів єврейських партій і громадських організацій.
«У цьому краї до 1939 року вирувало єврейське релігійне і політичне життя, діяли різноманітні політичні партії, виходили єврейські часописи. Але все це було ліквідовано з приходом радянської влади, — каже Фелікс Львович. — У НКВС справді було багато євреїв, але вони ніколи не ідентифікували себе як євреї». Можливо, Каганович образився, коли б його назвали євреєм.
Учені фіксують державний антисемітизм у СРСР з кінця 1920-х років. Надходила допомога єврейським колгоспам, нагороджувалися євреї — представники радянської влади, водночас усі власне єврейські організації були заборонені. Як зазначає син радянського воєначальника Володимира Антонова-Овсієнка, на тлі боротьби з троцькізмом у партії, у радянському партійному апараті був значний антисемітизм, який можна було порівняти хіба що з нацистським. Не випадково Ріббентроп, коли прибув до Німеччини після підписання пакту, захоплено розповідав Гітлеру, що відчув себе серед більшовиків ніби серед старих партійних товаришів, коли Сталін зачепив тему євреїв. Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа з газетних шпальт СРСР зникла критика фашизму, нацистського антисемітизму. В газетах «Правда», «Известия» євреїв напередодні війни змальовували як розкрадачів соціалістичної власності, антирадянські елементи. За розвідками українських учених, понад 20 відсотків депортованих у 1939 — 40 роки належали до єврейського народу — це були релігійні діячі, представники політичних і культурницьких організацій. «Увесь цей комплекс не міг не вплинути на трагедію Голокосту», — зауважує Фелікс Левітас.
Утім злочинців-комуністів світова політична спільнота досі не поставила на один щабель iз нацистськими злочинцями. Хоча науковці з багатьох країн довели безперечну тотожність цих двох «антисвітів», один з яких ще й досі «на коні». Наприкінці 1970-х у США з ініціативи уродженця України Симона Візенталя піднялася хвиля розшуку військових злочинців часів ІІ Світової. Як дослідив історик Ярослав Шолох, у січні 1980 року Алан Райн, призначений на посаду директора Підрозділу спеціальних розслідувань, побував у Москві і домовився про співробітництво з КДБ. Подібна робота провадилася і в Канаді. Там відпрацьовували метод, коли у злочинах звинувачували не окремих людей, а цілі етнічні спільноти. Пiдроздiл займався чомусь лише біженцями з «соціалістичної» Східної Європи. У 1984 році Алан Райн видав книжку «Тихі сусіди», де змалював українців жорстокішими за німців у ставленні до євреїв. «КДБ було зацікавлене в дискредитації колишніх переміщених осіб, до голосу яких прислухалися на Заході, та у створенні панічної атмосфери в середовищі біженців, аби спаралізувати будь-яку антирадянську пропаганду», — пише Шолох. Політолог Роман Купчинський вважає, що КДБ перейнялося темою «військових злочинців», бо стривожилося зближенням української та єврейської спільнот Північної Америки на початку 1970-х років. Таке взаєморозуміння не входило в плани СРСР.
Звісно, не всі зависають на гачку провокацій. Хоча на приманку, тобто на зомбуючу «кампанію у ЗМІ» витрачаються чималі кошти. «Найбільш небезпечними є узагальнення, — каже ізраїльський історик Аарон Вайс. — Погано, коли ми пов'язуємо поведінку людей з їхньою національністю. «Всі українці такі, всі поляки такі, всі євреї такі». Життя набагато складніше, ніж нам здається на перший погляд. Потрібно виховувати нове покоління в дусі взаєморозуміння. І ми, історики, маємо допомогти в цьому».
Публiкацiї за темою «Історія»:
