Особлива пікантність у тому, що куратором проекту став «заступник міністра освіти» (в російській владі у Криму – ред.) Айдер Аблятіпов. Один із тих, хто 2014-го вирушив присягати новим прапорам. Один із тих, хто переконував, що весь кримськотатарський народ не може бути дисидентом, та інше «треба домовлятися». Цей підручник ‒ узагалі добра риска під ілюзіями. Наприклад, про те, яку роль готова відводити кримським татарам Росія.
Після анексії Кремль видавав документи про реабілітацію кримських татар. І навіть назвав кримськотатарську однією з державних мов на півострові. В реальності й те, й інше залишилося фікцією. Фантомом, які не мають нічого спільного з реальністю. Тому що будь-яка російська влада в Криму зобов’язана хворіти на «татарофобію».
Вся ідея «російського Криму» стала можливою лише після завоювання півострова і перемоги над Кримським ханством. Уся концепція «сакрального Корсуня» можлива лише завдяки маргіналізації кримських татар і їхньої спадщини. Вся архітектура міфу про «споконвічно російський край» будується на асиміляції корінного населення. Це чудово сформулював екс-голова окупаційної адміністрації Севастополя Сергій Меняйло в інтерв’ю: «Якщо кримські татари вважають себе тут удома, то ми з вами де?»
У цієї «татарофобії» є своє джерело сили. Свій священний грааль ненависті. Ім’я якому ‒ радянська версія історії Другої світової війни.
Перемогою у війні в імперії заведено виправдовувати все ‒ репресії і розстріли, голод і ГУЛАГ. Це головний фундамент легітимності СРСР. Головна його індульгенція. Без цієї перемоги 70 років радянської історії виглядають як безперервна і безглузда м’ясорубка.
«Велика Вітчизняна» необхідна була Радянському Союзові рівно настільки, наскільки вона потрібна сучасній Росії. Для самовиправдання. Для самопояснення. Це компас, барометр і нульовий меридіан. Головна духовна «скрєпа», яка пояснює імперії сенс її існування, а всім сусідам ‒ причини для дружби з цією імперією.
Навіть більше ‒ перемога у війні була оголошена універсальною спадщиною і для народів, які населяють СРСР. У межах підходу всі вони оголошувалися народами-переможцями, які внесли свою роль у перемогу над Німеччиною. А колабораціонізм офіційно вважався чиєюсь приватною ініціативою.
Винятком стали лише кримські татари.
Тому що стосовно них діяв зворотний принцип. Вони були оголошені «народом-зрадником», серед якого знайшлися окремі герої. Із загального тріумфального хору переможців їх викреслили. А до святкування дев’ятого травня пропускати їх пропонувалося виключно через прилюдне покаяння.
І в цьому теж немає нічого дивного. Тому що в Росії історія «Великої Вітчизняної» стала повноцінною громадянською релігією. Зі своїм іконостасом і священними текстами. Апостолами і праведниками. Демонами і грішниками. Рефлексувати поза каноном на цю тему можуть лише єретики. Ті самі, яким «місце на багатті».
Її стали подавати як боротьбу абсолютного добра з абсолютним злом. А депортація руйнує цей стрункий концепт ‒ виходить, що в Криму 1944 року добро перемогло зло й потім саме вчинило злочин. Виходить, що це було не таке вже й Добро. Або воно вчинило не такий уже й злочин…
Адепти імперії вчепилися за цю соломинку. І тепер із покоління в покоління розповідають про те, що кримські татари самі винні. Що депортація стала порятунком для них від помсти фронтовиків. І що в Центральній Азії їм жилося не так уже й погано.
Фантастичний цинізм.
Адепти підходу не люблять згадувати факти. Наприклад, що колабораціонізм був на всіх окупованих територіях. Що етнічні росіяни йшли на службу Третьому рейху не менше за інших. А якщо хтось вирішить вираховувати відсоткові співвідношення «зрадників і героїв», то нехай робить поправку на карту окупації. Тому що колабораціонізм можливий був лише там, куди дійшов Вермахт. У Томську і Владивостоку не було охоронних батальйонів, тому що туди не дійшла німецька армія. А якби дійшла ‒ були б і там.
Але ця тема залишиться табуйованою для адепта імперії. Тому що ризикує стати для нього скринею Пандори. З якої рано чи пізно постане запитання про те, чи можна вважати «Велику Вітчизняну» війну продовженням Громадянської.
Будь-яка ревізія війни загрожує руйнуванням міфу. Будь-яке руйнування міфу загрожує падінням неба. У радянського адепта не залишиться нічого, за що можна триматися. Нічого, за що можна вхопитися. Нічого, що дозволить йому пишатися минулим.
А тому він триматиметься за радянські міфи до останнього. Виправдовуватиме депортацію. Клеїтиме ярлики на цілі народи. Виховуватиме дітей у ненависті до сусідів. Він робитиме все, щоб загасити в собі головне питання. Те саме, яке колись поставив присланий до Криму російський чиновник.
«Якщо вони у себе вдома ‒ то ми тоді де?»