Актуально
11021 перегляд
|
Під час акції «Нічна варта на Банковій» біля Офісу президента з вимогою не поступатися національними інтересами України на «нормандській зустрічі» в Парижі. Київ, 8 грудня 2019 року |
Ця музика буде вічною
У мене дежавю. Це все вже було. У 2017-му Володимир Путін говорив про те, що передача Україні контролю над кордоном «спровокує різанину на Донбасі». Сьогодні він говорить про те саме і згадує Сребреніцу.
Раніше він говорив про те, що розвал Союзу був розвалом Росії ‒ і скаржився на втрату країною територій і людей. Цього року ‒ твердив про те, що Причорномор’я та схід України ‒ це споконвічно російські території.
У березні 2018 року дорікав Леніну за створення національних республік у складі імперії ‒ і робив це саме у грудні 2019 року.
Російський керівник не змінюється. Його позиція незмінна, його погляди забетоновані. Навколишні країни можуть зачаровуватися та розчаровуватися у своїх політиках. Можуть давати їм мандат і можуть його забирати. Але Росія приречена залишатися все тією ж країною, погляди якої визначаються світоглядом радянського підполковника. Який не буде змінюватися ‒ через вік та інерцію.
Будь-який політик завжди скутий межами своєї каденції. Його вікна можливостей невеликі ‒ вони залежать від настрою виборців. А російський президент не залежить ні від кого, окрім своїх помилок ‒ і вільний наполягати на них, скільки йому заманеться. Його політичне довголіття залежить лише від довголіття реального ‒ і тому він може продовжувати сидіти на березі в очікуванні відповідних умов.
Або ж ці умови спробувати створити.
Власне, він і створює. І спостерігає попутно за тим, як у таборі його ціннісних опонентів назріває розкол і хаос. Як втомлені від протистояння лідери інших країн намагаються оголосити Європою простір від Лісабона до Владивостока. Або як вони намагаються налагодити простір торгівлі ‒ переконуючи себе в тому, що раз торгівля ‒ форма комунікації, то нехай краще така, ніж ніяка. І чекає того моменту, коли вони будуть готові повернути йому всі права на «споконвічні території», які через брак мислення та недогляд втекли з імперії тридцять років тому.
Ми можемо тішити себе будь-якими ілюзіями. Вірити в те, що нам під силу самим переписати Мінські угоди. Сподіватися на те, що переговори про кордон увінчаються успіхом. Запевняти себе в тому, що головне завдання ‒ знайти в бюлетені правильного переговірника. Але всі ці ілюзії ‒ вони лише від нездатності зрозуміти головне. Дипломатична війна виграється в той момент, коли виграна фронтова. В іншому випадку потрібно лише готуватися до оборони.
Російська забетонована стабільність ‒ це саме те, що має балансувати український хаос. Будь-які риторичні кремлівські ляпаси ‒ на зразок заяв про штучність української ідентичності ‒ мають виконувати роль ліків. Які мають виліковувати від невиправданої миролюбності. Проблема не в тому, хто саме займає президентське крісло в Києві.
Проблема в тому, хто займає його в Москві.
Публiкацiї за темою «Політика»:
