Актуально
32247 переглядів
|
Сергій Жадан |
Таке враження, що нас жорстко відкинули років на сто назад. І всі ці розповіді про непотрібність і умовність держави раптом утратили свою актуальність. Ми виявилися зачиненими у власних кордонах, ми так чи інакше змушені зважати на державні інституції, ми несподівано виявилися об’єднаними не лише нашими громадянськими правами, але й суспільними обов’язками. У випадку з пандемією та карантином ти вже не можеш сказати - я сам по собі, лишіть мене в спокої. В спокої тебе ніхто не залишить. Принаймні, ближчим часом.
Мудре людство, освічене і скептичне, вкотре показало, що його краще не випробовувати на міцність та притомність, що кожне подібне випробування насамперед засвідчить нашу тотальну неготовність і вразливість. Найбільші економіки світу демонструють подиву гідну неготовність до нових обставин, системи охорони здоров’я нездатні упоратися з масштабами пандемії, красиві історичні міста, центри туризму, вивіски цивілізації, в плані медичної та соціальної захищеності опинились центрами катастрофи. Світ змінюється просто на наших очах, ми навіть не встигаємо належним чином усвідомити, що довкола нас відбувається. Новини повняться хронікою наростання пандемії, соціальні мережі теж обговорюють передусім питання карантину, необхідності та особливостей самоізоляції, і, особливо - питання неадекватності дій влади. В "українському сегменті" того ж таки ФБ, ця остання тема, можливо, є ключовою.
Дії української влади навіть не дивують. Вони просто не викликають довіри. Що стає небезпечним за умов загальної небезпеки, коли справа стосується не просто добробуту чи спокою громадян, коли мова йде про безпосередню загрозу життю. За критичних ситуацій стають очевидними багато речей. Зокрема, очевидною стають здатність держави керуватися саме суспільними інтересами, очевидною стає здатність суспільства об’єднуватися заради спільного подолання проблеми. Але так само очевидним стає рівень проблем усередині країни, рівень відповідальності влади за власні заяви та дії, рівень ефективності державних механізмів, рівень усвідомлення суспільством власних проблем. І видається так, що Україна цю перевірку з тріском провалила. Мені справді складно судити, як люди, які рік тому обирали теперішню владу, оцінюють нині її дії. Іноді здається, що частина українців просто не здатна реально оцінювати те, що відбувається довкола, далі перекладаючи всю провину на "попередників" чи тих українців, які нині повертаються з-за кордону.
Звісно, тут накладається звична для українців недовіра до держави та її інституцій, підсилена інформаційною конспірологією та побутовою легковажністю, проте, слід визнати, чинна українська влада дає всі підстави не просто для сумнівів та побоювань - вона розчищає поле для паніки та масового незадоволення. Якимось дивовижним чином більшість кроків, спрямованих владою на стабілізацію та взяття пандемії під контроль, насправді призводять до критики та подальшого напруження. Ставка молодого президента (який ішов на вибори під гаслом боротьби з олігархатом!) на старих, перевірених часом та історією олігархів. Незрозуміла й неадекватна процедура повернення громадян своєї країни додому й закриття кордонів (так-так - авіакомпанії, які підіймають вартість квитків на власний розсуд, відсутність профілактики як такої, натовп на польському кордоні). І все це з відлунням новорічної промови президента, в якій він закликав українців за кордоном повертатися додому (ну ось, вони спробували повернутись, і що?). І все це на тлі постійних зальотів топ-чиновників, які то не повідомляють про захворювання, то, захворівши, вибивають для себе віп-палати. І все це, знову ж таки, на тлі мутних історій із проданими масками та замовленими тестами. І все це, до всього іншого, на тлі новин про можливе переформатування бюджету.
Дивна річ, у принципі кожну українську владу громадяни схильні були підозрювати та звинувачувати в корумпованості та непрозорості. Але теперішні очільники країни викликають несприйняття навіть не своєю дзеркальною подобизною з попередниками - теперішня влада яскраво й ненав’язливо справляє враження цілковитої некомпетентності, безпорадності, відсутності уявлень про те, що робити, а головне - для чого. Можливо, це найгірше, що могло статися в країні під час кризи - присутність при владі людей, які просто не здатні керувати ситуацією.
Розумію, що на завершення слід було б сказати щось підбадьорливе та заспокійливе, проте крім слів "і це теж мине" особливо нічого й не скажеш. Можна сказати хіба що таке - зрозуміло, що біда має об’єднувати й чогось навчати. Дуже хочеться вірити в те, що ми пройдемо це випробування гідно і з мінімальними для нас утратами. Але так само хочеться сподіватися, що українське суспільство, прийшовши до тями й повернувшись до нормального життя, спробує переосмислити й переоцінити багато базових речей - своє ставлення до себе та своїх близьких, своє ставлення до світу, в якому ми всі живемо, своє ставлення, зрештою, до країни, громадянами якої нам випало бути. В цьому випадку навряд чи варто бути великим оптимістом і розраховувати на суспільну мудрість та відповідальність. Але, щонайменше, на інстинкт самозбереження розраховувати, мені здається, варто. З іншого боку, що нам ще лишається.
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
