Актуально
63746 переглядів
 |
Представники асоціації «Сприяння розвитку кінематографу в Україні» влаштували цю зустріч із пресою, аби роз’яснити ситуацію, що склалася після того, як Апеляційний суд Києва 17 жовтня своїм рішенням скасував Постанову Кабінету Міністрів № 20 від 16 січня 2006 року про обов’язкове дублювання фільмів українською мовою у вітчизняному кінопрокаті.
Російська мова проти піратів
Про цей брифінг було оголошено за п’ять днів до початку. Тобто вже через тиждень після судового засідання і за два дні до того, як почав працювати кіноринок. Таким чином, кінопрокатники продемонстрували тонке розуміння ситуації: адже мовне питання в Україні поки що, на жаль, лишається політичним. І згадане вище рішення суду громадськість сприйматиме не інакше, як чергову успішну перемогу «біло-блакитних» над «помаранчевими». Адже саме українізація кінопрокату та ефіру FM-станцій вважалася одним із найбільш важливих «помаранчевих» завдань, які треба розв’язати в царині культури. За великим рахунком, обов’язкова українська мова в кінотеатрах і українська музика на хвилях FM дорівнює захопленню революціонерами пошти, телефону й телеграфу.
За словами віце-президента «Асоціації продюсерів України» Дмитра Колесникова, в діях тих, хто виграв у суді (він так само належить до переможців), немає жодної політики – чистий бізнес. Хоча і він, і його колеги, котрі вийшли до журналістів із майже півгодинним запізненням, обмовилися: в нинішньому Кабміні справді існують лобісти, котрі неофіційно готові натиснути на певні важелі, аби Постанова №20 не діяла і подібних постанов більше не приймалося.
Проте пан Колесников дуже швидко перейшов від політики до економіки й бізнесу. Зокрема – до необхідності розвивати в Україні власне кіновиробництво. А також навів деякі цифри: на рік у кінопрокаті реально може бути від 6 до 15 потенційних хітів. Решта кілька сотень стрічок, закуплених розповсюджувачами, прибутку приносить досить мало. Їх беруть, швидше, для різноманітності репертуару. Тому дублювання і без того неприбуткового кіно наперед «збитковою» українською мовою відразу спричинить банкрутство дрібних компаній. І їх поглинуть два-три «монстри». Внаслідок цього утвориться монополія та буйним квітом розквітне відеопіратство. Отже, аргумент № 1 у цій суперечці: українська мова в кінотеатрах сприятиме розвитку незаконного бізнесу в Україні.
На захист європейських цінностей
За словами виконавчого директора компанії «Кінофорум України» та асоціації «Сприяння розвитку кінематографу в Україні» Тетяни Смирнової, виконання Постанови про обов’язкове дублювання кінофільмів українською неможливе фізично. Вартість якісного дубляжу - $ 50 тисяч. Якщо для прокату закуплено хоча б дві сотні фільмів, на виконання цієї Постанови потрібно $ 5 мільйонів. Українські дистриб'ютори минулого року отримали від прокату $ 17,5 мільйонів.
Таким чином, третину прибутку вони повинні витратити на дубляж. Тоді як немає гарантії, що ця робота окупиться. Адже в Україні глядач іще не звик до української мови в кінотеатрах. До того ж подібні витрати можуть собі дозволити дистриб’ютори, які працюють із прогнозованими хітами на кшталт «Піратів Карибського моря: скриня мерця». Оскільки це так, то з кінотеатрів зникне європейське, зокрема, французьке, а також азійське кіно, яке є мистецтвом, тому не комерційне. «Будете дивитися тільки американське!» - в розпал суперечки вигукує пані Смирнова. Отже, аргумент № 2: українська мова в кінотеатрах значно обмежує репертуар і фактично порушує права шанувальників французького та азійського кіно побачити його в кінотеатрах.
Дніпропетровськ як дзеркало проблем кінопрокату
Керівник дистриб’юційної компанії «Люксор Україна» Ігор Ігнатьєв був найбільш категоричним серед колег. Він заявив, що Постанова № 20 – це крок до насильницької українізації, що все це – справа рук українських націоналістів і обмежує культурний та духовний розвиток громадян України. До того ж оплачувати таке задоволення, як дубляж фільмів певною мовою, повинен не дистриб’ютор, а той, хто цю «музику» замовляє й хоче слухати. Тобто держава з власної скарбниці. По ходу пан Ігнатьєв розвинув тему: якщо кримські татари чи євреї захочуть, аби фільми в кінопрокаті йшли їхньою мовою, то нехай за це платять і не шкодують грошей на квитки, аби потім це все слухати й дивитися. Бо, скажімо, мультик «Гроза мурах», який дубльований українською, у прокаті з тріском провалюється. Отже, аргумент № 3: ринок не готовий сприймати українську мову.
На цьому наполягала й Олена Дегтяренко, директор кінотеатру в Дніпропетровську. Виявляється, на українську версію мультика «Тачки» у цьому місті ходило на кілька порядків менше людей. Після оприлюднення цієї важливої інформації вона в розмові участі не брала. А Дмитро Колесников підтвердив: навіть у західних регіонах України від українських версій відмовляються. Хоча на пряме запитання, чим пояснити загалом успішний та прибутковий прокат україномовних «Тачок» та «Піратів…» (Тетяна Смирнова, зітхнувши, підтвердила – останні зібрали в українській версії $ 3 мільйони), ніхто з присутніх не відповів. Лише після того, як це питання прозвучало з моїх особистих вуст разів шість, дистриб’ютори повернулися до конкретики. Виявляється, структури, що займаються прокатом цих прогнозованих лідерів, можуть собі дозволити витратити гроші не просто на озвучку, а й на друк якісних копій – звісно, за межами України. Бо в Україні подібних технічних можливостей немає, галузь дуже запущена. А згодом пан Колесников узагалі поставив під сумнів оприлюднену ще кілька місяців тому інформацію про фінансову перемогу «українських» «Тачок» над «російськими». Він дав зрозуміти – ще рано говорити про успіх, треба перерахувати все наново.
До речі, за відомостями, отриманими з деяких газетних публікацій, другу – і успішну – судову справу ініціювали саме в згаданому Дніпропетровську. Виглядає, що кіноглядачі та кінотеатри саме цього міста найбільше постраждали від спроби українізувати кінопрокат. Бо асоціація «Сприяння розвитку кінематографа» подала свій позов… від імені Дніпропетровського товариства сліпих.
Оскарженню не підлягає?
Жоден з учасників, повторюю, не виступав проти української мови як такої. З усього сказаного випливав один головний висновок: держава мусить, або частково, або, ще краще – повністю покривати витрати на якісний дубляж фільмів. До того ж держава повинна подбати про те, аби в Україні була побудована якісна Dolbi лабораторія та потужна копіювальна фабрика із сучасним обладнанням. Словом, державі треба – хай вона і платить.
В усьому цьому є дуже багато раціонального. Наприклад, та обставина, що лідери прокату будуть лідерами незалежно від того, якою мовою вони озвучені. Бо за десять останніх років навіть у Дніпропетровську не було зафіксовано жодного пікету чи іншого факту вияву громадської непокори. Під час якого мешканці цього міста закликали б керівництво провідних і не дуже вітчизняних телеканалів припинити озвучувати американські та європейські фільми, як художні так і документальні, незрозумілою дніпропетровцям, зрячим та іншим державною мовою. Так чи інакше, але телевізор привчив навіть тих, хто у побуті українською не говорить, сприймати її нормально та спокійно. Саме цим пояснюється успіх блокбастерів. Саме вони спільно з рейтинговими телеканалами привчають громадськість до сприймання української. І, як наслідок, сприяють її «ринковості», що так хвилює пана Ігнатьєва.
Поза тим аутсайдери прокату - те, що називається «мистецьким кінематографом», погоди та каси справді, не роблять. Вони йдуть другим, якщо не третім екраном. У них менша кількість сеансів, і дистриб’ютори не оскаржують цього та не рвуть на собі волосся, продовжуючи працювати з тією самою азійською кінопродукцією. Тому я погоджуюся: на цьому етапі подібні фільми не варто чіпати. Компанія «Артхаус трафік» взагалі більшість із них титрує, пішовши за найбільш непопулярним, однак найдешевшим варіантом. Нічого, не збанкрутіла, розвивається досить успішно.
Звичайно, не варто навіть пробувати дублювати фільми російського виробництва. Ось це справді, виштовхне народ із кінотеатрів. Але альтернативою їм, як це не смішно прозвучить, може бути кіно українське. Цього року на кіноринку було представлено 14 (!) нових фільмів, зроблених українським виробником. І, дивлячись на зразки цієї продукції, презентовані на ринку, розумієш – деякі будуть мати досить успішну прокатну долю не лише в Україні, а й у Росії, куди будуть продаватися для прокату. Саме з метою заробити й розвиватися наші виробники кіно масово залучають російських акторів.
Однак розмова, як завжди в таких випадках, не закінчилася нічим. Прокатники відверто посварилися з відверто національно затятими журналістами, які не розуміють законів ринкової економіки. Ті, своєю чергою, пішли зі святим переконанням: за всім цим криється лиховісна «рука Москви», яку тисне віце-прем’єр Дмитро Табачник. У вересні нинішнього року він уже виступав за перегляд квот стосовно українського дубляжу. Вирок Апеляційного суду м. Києва остаточний і, кажуть, оскарженню не підлягає. Уряд просто цього не допустить, бо це очевидно входить до так званого «реванш-пакету».
А тим часом батьки та діти минулими вихідними збиралися йти на новий американський мультик «Сезон полювання». До речі, дубльований українською. І пан Ігнатьєв підтвердив: саме ця версія більш затребувана в Києві…
Від "Аратти": З одного боку можна з жалем констатувати, що колишнє друге світове місце за обсягом кінокопіювання (Київською кінокопіювальною фабрикою, яку випереджав лише Голлівуд) втрачено і надовго. З іншого, - виробник кінопродукції (кіностудія) має свій власний інтерес у збільшенні прокату своєї продукції, тому в бюджет фільму закладається дубляж фільмів іншими мовами. І тут вже питання престижу держави (як вона себе позиціонує на світовій арені, наскільки впливова) - чи вигідно одразу робити дубляж українською і працювати напряму, без російських посередників, чи купувати вже дубльовані російською мовою картини у російських кінопрокатників. Тому тут справді питання економічне: чи купувати за реальною ціною фільми дубльовані українською мовою, чи виступати в ролі колоніальної країни і купувати дорожче і лише те, що дозволить країна-васал.
До теми:
