Актуально
73477 переглядів
 |
Святкував день народження львів’янин Віктюк у Москві, де дав дві прем’єри. Наголосив, що від рідного міста не чекає ніяких подарунків. «У мене все є», – зазначив він.
Українська влада нарешті спромоглася на подарунок режисеру: присвоїла йому звання народного артиста України. Як поставився Віктюк до такого, дещо запізнілого, визнання свого таланту на Батьківщині, наразі невідомо. У грудні режисер планує приїхати до Львова з прем’єрами.
– Ви об’їздили весь світ, бачили тисячі різних театрів. Як ви оцінюєте розвиток львівського театру? Кого з режисерів виокремили б?
– Я був на «Золотому Леві», але практично нічого не бачив. Скажу лише, що Федоришин молодець, що він, незважаючи на те, що держава йому не допомагає (кошти ж у нього мізерні), щось робить. Я думаю, що міська рада Львова повинна думати про кошти, помагати значно більше. Львів – єдине місто в Україні, яке проводить такий фестиваль. Театр у Львові потрібен молоді, бо вона сьогодні не знає навіть світової класики.
Що стосується режисерів, то я давно знаю про Стригуна. Він отримує від держави всі можливі нагороди. А Кучинського ж уже немає. Я бачив нещодавно його виставу «Богдан». Текст, гра акторів, все прекрасно, а глядачі? Глядачів немає – усього 12 людей в залі.
– Може, дається взнаки відсутність реклами?
– Та ні, реклама є. Я не знаю, що це, не знаю...
– Якщо говорити про Росію, то чи там молодь цікавиться літературою, театром? Чи переповнені у Москві театральні зали?
– Там молодь більше обізнана з письменниками, театром. Велику роль тут відіграє школа, освіта. Зали московських театрів переповнені. Там понад 200 театрів і всі заповнені глядачами. Звісно, там мешкає 12 мільйонів, але є й інші, менші, міста, в яких театральні зали теж повні.
– Мабуть, тут велику роль відіграє державна підтримка?
– Авжеж, безумовно! Міністерство культури і міська рада повинні завертати на це увагу. Не може так бути далі!
От з книжками вже краще. Був Форум книговидавців у Львові. Я вважаю, що зараз видають прекрасні книжки, переклади творів всесвітньовідомих письменників, особливо багато цікавої філософської літератури, виданої українською мовою.
– Ви читаєте українською?
– Звісно! Я собі весь час купую книжки, надруковані українською мовою.
– А серед сучасної української драматургії є щось таке, що вас зацікавило б як режисера?
– Я не читав жодної української п’єси. Російську драматургію я знаю всю, мені її надсилають. Крім того, в Росії постійно проводяться різні театральні фестивалі. Держава, мер Москви – всі цим займаються.
– Давайте поговоримо про вашу телевізійну діяльність. У вас є програма на ТБ «Поетичний театр». В Україні побутує думка, що такі передачі не доцільно створювати. Вважається, що широкому загалові це буде нецікаво. У вас широке коло глядачів?
– В цій передачі я зустрічаюся з геніальними людьми – акторами, режисерами …Відносно цікавості – це неправда. Це цікаво! Та й взагалі, якщо цього не робити, це нікому не буде цікаво. Така програма потрібна, особливо тим, кому сьогодні 17 років.
Радянська влада свідомо «відтягувала» нас від світового культурного процесу, особливо Україну. Ми взагалі не повинні були знати ні своєї літератури, ні філософії. Я вже не кажу про Григорія Сковороду, Михайла Грушевського, Дмитра Донцова. Це ж генії, але вони були антирадянськими. Тепер це вже можливо, але немає людей, які могли б робити те саме, що комуністи, тільки навпаки.
– Хто, на вашу думку, повинен це робити. Влада?
– Про це говорять Ліна Костенко, Микола Жулинський. Але це не ті люди, які повинні цим займатися. Влада цим не цікавиться. Я їх питав, зокрема, львівських можновладців, про розвиток культури. І знаєте, що вони мені сказали – НІ-ЧО-ГО! Вони просто мовчать. А треба кричати, горланити.
– Як розвивається театр за межами російської столиці? Кажуть, він «загниває»?
– Брешуть. Я був у різних містах: Владивостоку, Хабаровську. Ми їздимо в усі головні міста Росії. Приміром, Єкатеринбург має драматурга Миколу Коляду, українця, до речі, батьків якого вислали в Сибір. У нього своя драматургічна школа. І саме його учнів хочуть бачити у себе багато театрів. А в нього їх десь дванадцять.
– Ви задоволені тим, що свого часу поїхали зі Львова? Відчували, що тут не змогли б реалізувати себе?
– Скажу так. У Миколи Гоголя був батько – Василь Яновський. Він написав близько тридцяти п’єс. 29 з них пропало, а одну я ледь-ледь знайшов у бібліотеці. Вона нічим не гірша, ніж п’єси Гоголя. І от він дуже не хотів, щоб син поїхав з дому. Та той його не послухав, і в результаті сина знає світ а батька – ніхто.
– Чи привезете до Львова спектакль Жана Жане «Служниці» і п’єсу Габріели Запольської «Масенькие семейные преступления», прем’єри яких відбулися у Москві у Ваш день народження?
– Так, уже домовляюся з Федоришиним про це. Особливо хочу показати тут п’єсу Габріели Запольської, адже ця авторка – львів’янка, вона похована тут. Ця п’єса йшла у Львові на початку століття. І я її поставив так, що дія відбувається у місті Лева. Там є пісні польською і українською, присутні львівські батяри, прекрасна музика, якої ми не знаємо: танго, вальси… Неймовірно прекрасно колись було тут.
– А ще колись буде?
– Буде-буде, треба вірити у відродження. Комуністи нам стільки років казали, що під час війни у Львівській опері був занепад. Але насправді тут в цей час грали всі опери Вагнера, сюди приїздили найкращі співаки і диригенти Європи і грали сім днів на тиждень. Я вже не кажу про оркестр, хор, співаків. І це робилося силами львів’ян.
– Ви були у Львові на його 750-річчя. Які враження від оновленого міста?
– Я думаю, що Львів має дві проблеми. Перша проблема –люди, друга – політична. Візьмемо вул. Городоцьку – тут бруд. В центрі пофарбували лише ті місця, де проїжджав Президент України. Далі… як називається, там, де два леви…площа Ринок – з однієї сторони пофарбовані фасади, з іншої все, як було. Оперний відреставровано, а театр Заньковецької вщент брудний, стіни у такому стані! Я вже не кажу про те, що всередині. Так що є дві причини – політична і люди, які на це не звертають увагу..
– Кажучи «люди» – ви маєте на увазі владу?
– Ні, ні, ні! Це люди, які були на вулицях, які були щасливі, що вони можуть привітати місто і відверто кричати «Ми львів’яни!». Їм було все одно, що реально відбувається, куди вони встигли чи не встигли потрапити.
– Ви завжди скрізь говорите, що є українським режисером. Чому, ви ж стільки років мешкаєте в Москві?
– Коли я раніше в різних частинах світу кричав, що я український режисер, всім було все одно, хто я за походженням. А от коли під час «помаранчевої» революції перед спектаклем у Нью-Йорку я оголосив про це, зал вперше встав і аплодував стоячи. Я українець і в Москві також спілкуюся українською мовою. І все нормально. У мене в театрі є українці, на курсі – львів’яни.
– До слова, колись один з ваших учнів, теж львів’янин, розповідав, що ваші вихованці билися між собою за вашу прихильність, «як вовки»… Це справді так?
– Це ж добре! Бо для того, щоб я ставився до них прекрасно, треба кожен день мучитись. Кожен день приносити нові роботи, показувати щось. Це ж жахлива професія, яка приносить муки і уже потім – радість.
– Хто може стати вашим учнем?
– Є ж екзамени. А для мене головне, щоб вони любили.
– Вас?
– І мене теж. І себе – перш за все. З цього треба починати. Якщо артист не любить, нічого у нього не вийде. Не буде польоту.
Довідка
Роман Віктюк народився 28 жовтня 1936 року у Львові.
1956 року закінчив ГІТІC в Москві. Працював у Львівському та Київському ТЮГах. Викладав у студії при Київському українському драматичному театрі ім. І.Франка. Режисер Львівського театру юного глядача ім. М.Горького.
З 1991 року головний режисер, художній керівник театру Романа Віктюка в Москві.
Режисер близько 200 вистав: "Уроки музики", "Тригрошова опера", "Чинзано", "Квартира Коломбіни", "Служниці", "Федра", "М.Батерфляй", "Лоліта", "Дама без камелій" та ін. З останніх: "Священні чудовиська" Ж.Кокто (1987), "Стара актриса на роль дружини Достоєвського" Е.Радзинського (1988), "Фердінандо" А.Руччелло (1991, 1995), "Рогатка" М.Коляди (1993), "Я тебе більше не знаю, коханий..." Альдо де Бенедетті (1994), "Кохання з придурком" В.Франческі, "Елеонора. Остання ніч у Піттсбурзі" Гіго де К'яра (1995), "Філософія в будуарі" Маркіза де Сада, "Ох, метелику, метелику..." А.Ніколаї (1996), "Антоніо фон Ельба" ("Примадонна") (1999), "Механічний апельсин" (2000) та ін. Постановки в США, Франції, Італії.
Створив театральну школу в Італії, філіал театру в Ізраїлі. В Санкт-Петербурзі — італійський театр Р.Віктюка. Дійсний член Інституту драматичного театру Італії (ІDІ). Лауреат театральної премії "Maratea" Центру європейської драматургії (1991), премії "Київська пектораль", премії Спілки театральних діячів України "Тріумф", міжнародної премії Інституту італійської драми за краще втілення сучасної драматургії (1997).
Публiкацiї за темою «Театр»:
