Відомий французький філософ Раймон Арон якось відмітив: суспільства ніколи не бувають раціональними в тому сенсі, в якому буває раціональною створена наукою техніка. Українське суспільство сьогодні також далеке від раціональності. В результаті — обрання нами в керівництво країни співгромадян, що не страждають надлишком інтелекту й моральності.Проте наша українська дійсність зовсім не така похмура, як наполегливо прагнуть переконати в цьому маргінальні політики. Моя близька подруга, іноземка, що живе в Україні більше двадцяти років, справедливо сказала: «Ви, українці, дуже любите їздити до Європи і США, а вам би частіше їздити до Азії й Африки. Тоді б ви набагато краще відносилися до власної країни.» Це — правда. Аргументовано погане відношення наше до можновладців дуже часто за інерцією розповсюджується і на те, чим ми насправді можемо пишатися. В основі такої низької самооцінки лежить безмежний оптимізм мріянь при песимізмі в оцінці дійсності.
Тоталітарною культурою ми, радянські люди, були привчені до тези: зберігати свою порядність — означає бути неспроможним у зовнішньому світі. Брехню й фальш свого недавнього минулого ми принесли в нове, вільне життя. Смерть радянської ідеології залишила в душах людей порожнечу, що негайно заповнюється всіляким непотребом новоявлених містичних знань, примітивним шахрайством різної психотехніки і псевдоісторичної міфології. Зворушливі картинки поголовного захоплення колишніх богохульників і «наукових атеїстів» церковними обрядами цілком заслуговують на визначення словами Микити Стіфата: «Всі вони не хрещені, а оголошені». На цьому фоні легко знаходять свого читача (і, на жаль, свого видавця!) малопродуктивні в своєму науково-професійному житті філософи, психологи, соціологи і психіатри, що лякають публіку жахливими страшилками типу «епідемії самогубств», «різкого зростання психічних захворювань в країні», «жахливого розповсюдження комп'ютерної залежності серед молоді», «появи небувалої кількості серійних вбивць» і т.д. і т.п. Як правило, погані фахівці, ці «учені» — балакучі та безвідповідальні, а тому зручні для невибагливих, ледачих журналістів.
Якщо все навколо так погано, сумно і тужливо, якщо наші телеекрани і сторінки газет переповнені невтішними прогнозами і неприємними особами, тоді виникає дуже просте питання: хороші люди в країні все ж таки існують, їх немало, як же вони можливі?
Розумію, тести на «порядність» неможливі. Ніякі детектори брехні не зможуть з гарантією відсіяти лушпиння неправди. Та все ж дозволю собі висловити упевненість у тому, що власне суспільний клімат в країні дозволяє все більшому числу наших людей бути щирими. Зрозуміло, мова тут не йде про політиків. Всього лише двадцять років тому в СРСР офіційно існували дві системи моралі, так звана класова мораль марксизму-ленінізму й ущемлена другорядністю мораль загальнолюдська. Так нас всіх учили, відкрито та виразно. Мільйони радянських людей жили в цій атмосфері подвійної моралі, дуже близької до знаменитої моралі готтентота: якщо сусід звабив мою дружину — це погано, якщо я звабив дружину сусіда — це добре.
У тій країні ми могли думати й іноді говорити пошепки. Сьогодні ми маємо право говорити вголос. Незвична для нас свобода словоговоріння оп'яняє настільки, що ми вимовляємо вголос навіть ганебне та дурне. Сьогодні ми розуміємо: свобода варвара ширша за свободу громадянина цивілізованої країни. Найбільш страхітливе зло корениться в глибинах людської свободи з її могутністю й її крихкістю.
Але все-таки. Хороші люди в нашій країні дійсно існують. Їх — достатньо. Як правило, вони небагатомовні. Вони живуть не словом, але вчинком. І дуже рідко йдуть у публічну політику. Чому? Чому в нашому незатишному середовищі нестабільності і майже тотальної корупції, на фоні розвалин колишніх соціальних інститутів, ми не звіріємо, не мочимося в автобусах, не збираємося в натовпи погромників?..
Якось мій близький друг, посол однієї з великих держав в Україні, запитав мене: скажи, чому ви, українці, такі близькі до білорусів люди, так різко відрізняєтеся від них? Їх Лукашенко неможливий у вас, це очевидно. Чому? Я відповів так: «Я не можу пояснити це з точки зору науки, я — не соціолог, не соціальний психолог, не етнолог. Я сім років провів у політичних таборах. Там сиділи і до мене, і після мене, аж до горбачовських новацій. І ніхто ніколи не бачив там дисидента з Білорусії.
Жодного. Як і з Киргизії, Туркменії.
Українці завжди були титульною нацією в політтаборах, і за часів Солженіцина, і в мій час. Але ж КДБ був скрізь — і в Білорусії, і в Киргизії. Ймовірно,
є щось, що нас відрізняє. Тут завжди був фермент опору».
Саме тому ми живемо так. Не дивлячись на спроби всіляких політичних маргіналів розпалити вогйище ненависті і конфлікту. Ми — відрізняємося. Поволі, із зупинками і суто українським розгойдуванням ми прийдемо до Європи. Навіть якщо там нас не чекають.
Запевняю вас, наша майже тотальна неповага до можновладців свідчить про наше ж відмінне душевне здоров'я. На щастя, морально-психологічний клімат в країні визначають не розпалювачі конфліктів і злодії, що забрехалися, а ми, вельми українські громадяни, що скептично відносяться до них. Всі ті, хто їздить в маршрутках і електричках і важко заробляє собі на прожиток. Ми чудово знаємо проблеми своєї країни, від алкоголізму та наркоманії до безробіття і відсутності, практично, безкоштовної медичної допомоги. Але ми виразно бачимо і таку проблему — байдужість мільйонерів і мільярдерів, що знаходяться при владі, до наших проблем.
Ми — справді здорові. Навіть ті з нас, хто позначений тінню страждання і вираженою патологією; десятки, сотні психічно хворих наших співгромадян разом з тисячамийтак званих здорових вистояли морозні дні і ночі «помаранчевих» протестів. Їм, хворим, було украй тяжко, старий жебрацький одяг і хронічне недоїдання — погані товариші в протистоянні владі.
Й епідемії самогубств у нас немає. І на шизофренію хворіємо ми не частіше за інші народи. І чималі дози «чорнобильського» опромінювання не привели нас до вимирання і тотального недоумства (один відомий український професор вдався якось і до такої фантазії...) Не вірте пройдисвітам і вченим дурням, дорогі співгромадяни, — у нас є майбутнє!
Семен ГЛУЗМАН
(виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, директор Українсько-американського бюро захисту прав людини)
Актуально
35259 переглядів
Публiкацiї за темою «Думка українця»:
