Актуально
12050 переглядів
 |
Але, як зазначає офіцер закордонних справ у відставці полковник Джефф Хартман, ті, хто намагався передбачити, коли відбудеться вторгнення в Україну, упустили той факт, що воно вже сталося. Це почалося у 2014 році з анексії Криму та створення сепаратистського регіону на сході України. Все, що буде далі, є лише продовженням цієї операції.
Росія була і є послідовною у своїх вимогах щодо України, а саме, що Україна має залишатися буфером між Росією та Заходом, поза межами НАТО. Для досягнення цієї мети президент Росії Володимир Путін, як головнокомандувач, все ще може вирішити не використовувати військову силу в Україні, але він, безсумнівно, але віддає перевагу воєнному вибору. Для виконання масштабної воєнної операції проти України знадобиться більшість боєздатних військових наземних і повітряно-десантних сил Росії, і це можна зробити.
Якщо США і Захід сподіваються запобігти ескалації збройного конфлікту, а не просто формально відреагувати на нього, ми можемо вжити превентивних заходів саме зараз. Які є варіанти для США (і Заходу), щоб запобігти «продовженню» вторгнення Росії в Україну? Вони, безсумнівно, складні, передбачають дипломатичні, інформаційні, воєнні та економічні дії. Я зупинюся на воєнних варіантах, які можуть змусити Росію переоцінити свої шанси на успіх в Україні.
Президент Байден заявив, що розміщення американських військ «на місці» в Україні «не можливе». Більшості оглядачів, зрозуміло, що США не бажають ризикувати війною з Росією, посилаючи війська для боротьби з агресором разом з українськими солдатами. Таким чином, військові варіанти повинні шукати асиметричні відповіді, які утримують нас від потенційної ескалації аж до ядерного конфлікту. Одним із таких варіантів є загроза протидії попереднім спробам Росії створити буферні зони через так звані «заморожені конфлікти».
У Грузії Росія через заморожені конфлікти створила дві так звані автономні зони — Абхазію в Чорноморському регіоні та Осетію на півночі. У Молдові невелика кількість російських військ залишається всередині придністровської Республіки, яка межує з Україною. Ці форпости російської експансії відкриті та вразливі для військових дій Грузії та Молдови, якщо їх підтримає Захід. Найголовніше, що загроза цим форпостам не загрожує власне Росії, тому що, на відміну від Криму, Росія не оголошує їх власною територією. Зміцнення молдовських і грузинських збройних сил для створення вірогідної загрози повернути ці, відколоті регіони, вимагатиме від Росії відволікання збройних сил від будь-якого плану проти України — можливо, цього буде достатньо, щоб поставити план української кампанії під сумнів.
США та їхні західні прихильники також можуть погрожувати провести блокаду або карантин російського ексклаву Калінінград, оточеного Польщею та Балтійським морем. Такий крок загрожує російським військовим ресурсам, особливо у поєднанні із нарощуванням військ навколо російських форпостів у Молдові та Грузії.
Нарешті, Туреччина може зіграти несподівану роль, якщо США і Захід зможуть переконати її, що безпеці Туреччини також загрожує експансіоністська Росія. Відповідно до Конвенції Монтре, тобто договору, який регулює прохід суден між Чорним і Середземним морем, Туреччина контролює протоку, що з’єднує два водойми. Відповідно до статей 20 і 21 цієї Конвенції, якщо Туреччина відчуває, що їй загрожує «безпосередня небезпека війни», вона має право дозволити або обмежити прохід будь-яких суден на свій розсуд. Туреччина може оголосити, що війна в Україні становитиме реальну небезпеку для Туреччини, і це дозволить їй надавати прохід необмеженій кількості союзницьких західних військових кораблів, одночасно обмежуючи прохід військових кораблів Росії. Такий крок швидко порушить баланс сил проти Росії в Чорноморському регіоні — що Туреччина може вважати вигідним для її власних довгострокових інтересів безпеки.
Ми не можемо знати, який вибір зробить президент Путін щодо України, але він зібрав ресурси, достатні щоб дати йому кілька надійних воєнних варіантів. Якщо ми хочемо запобігти такому вибору, було б розумно, щоб США та Захід зробили те саме. Це означає треба не просто «сказати», що ми зробимо кроки, а й робити переміщення військ та обладнання, щоб ми мали змогу вжити конкретних заходів, якщо захочемо. Саме такі повідомлення розуміють російські лідери.
Генерал Кевін Райан — старший науковий співробітник Центру Белфера Гарвардської школи Кеннеді. Він був аташе США з оборони в Москві та директором стратегії, планів і політики армії (G35) у Пентагоні.
До теми:
