Актуально
25391 перегляд
 |
Той на початках наголошував, що переговори з цього ключового для міжнародного миру питання можуть бути успішними лише якщо до них приєднається і великий ядерний гравець Китайська Народна Республіка.
Оскільки чинний на той момент Договір спливав у лютому 2021 року і Російська Федерація була вкрай стурбована можливістю припинення контролю над стратегічними озброєннями, у Вашингтоні сподівалися, що Москва підключиться до підготовки тристоронньої угоди про обмеження СНО.
У гіршому випадку розраховували досягнути такої угоди, яка б не давала можливості РФ блефувати, приховувати свої арсенали, таємно розробляти нові види ядерних сил. Там були б задоволені і відмовою Москви від такого варіанту, це дозволяло продемонструвати провину Росії за припинення ДСНО.
Було б наївно думати, що приховано модернізуватися або ж розпочати створення більш досконалих СНО не хочуть у США . Обидві сторони мають купу «неспростовних» звинувачень на адресу суперника. Але до чого тут Україна?
Як видається, з огляду на цю ситуацію, могла стати жертвою протистояння двох ядерних суперпотуг. І ось яким чином.
Історія пішла іншим шляхом, ніж розраховував Трампів призначенець.
Джо Байден переміг Дональда Трампа на президентських виборах восени 2020-го, і в лютому 2021 року він позитивно відповів на прохання Росії продовжити договір принаймні на п’ять років. Москва отримала перепочинок, але у принциповому плані багато не виграла.
П’ять років – незначний період. У Кремлі розуміли, що за цей час американські фахівці просунуться у дослідженнях, американська скарбниця виділить кошти, американські виробники виготовлять новітню зброю.
Як примусити Вашингтон сісти за стіл переговорів?
В хід пішла спецоперація під умовною назвою «Безпека для РФ».
Перший акт спецоперації було розіграно навесні 2021, коли на східному кордоні України розквартирувалися майже 100 тисяч російських вояків з авіацією, бронетехнікою і ракетним озброєнням. Реагуючи на звернення Києва, його євроатлантичні союзники висловили стурбованість діями Кремля, хоч і не дуже голосно.
В другому акті, починаючи з жовтня, масована концентрація російських військ була повторена, а на додаток здійснений «витік секретного плану Росії» наступу на Україну.
Для створення панічних настроїв в Європі й у США у Москві спочатку розіграли істеричний виступ президента Росії на колегії міністерства оборони з вимогою «не давати спокою» американцям та їх союзникам, а потім виклали два божевільних ультиматуми до США і НАТО з абсурдними вимогами.
Окремим пунктом прописали як абсолютно обов’язкове письмове зобов’язання не приймати в НАТО Україну. Вона, мовляв, загрожує безпеці Російської Федерації понад усе.
США, схоже, відреагували саме так, як розраховували в Москві. Повіривши, що Кремль в дійсності готовий почати повномасштабний самогубчий наступ на Україну, і що проблема насамперед в ній, там вже самі погодилися розпочати переговори про стратегічну стабільність (читай, оновлення договору про СНО), чого так домагалися у Кремлі. А щоб «російський ведмідь» не передумав, ймовірно, ще й пообіцяли не приймати Україну в НАТО наступні десять років.
Що маємо на сьогодні?
Російські війська, оснащені сучасним ракетно-ядерним озброєнням, потужною авіацією і артилерією нарощують потугу на українських кордонах. Додаються й нові – з боку Білорусі. Посилюється угруповання в Криму. Президент США дискутує з («убивцею») президентом Росії частіше, ніж з власним урядом, надсилає представників вищого рівня до Москви і веде переговори з усіх потрібних Кремлеві питань.
Тим часом Україна, в якості втішного призу, отримує оборонну зброю тактичного значення, яка допоміжна насамперед у вуличних боях, а не в сучасній авіаційно-космічній війні.
Узявши Україну в якості заручника, Москва диктує умови Заходові, знищує українську економіку, паралізує реформи та підриває національну стійкість.
Що цьому можна протиставити?
Насамперед, об’єднаному Заходові слід визнати власні помилки.
Грати у довіру з людожером не можна. Державі, яка напала на Грузію (за усіх помилок Тбілісі) та відрізала 20% її території, захопила Кримський півострів та частину Донбасу, вбила 15 тисяч українців, а ще здійснювала політичні убивства на території інших держав, провокує конфлікти силами приватних збройних формувань, загрожує ядерною бомбою – не можна вірити.
Потрібно неухильно зміцнювати демократичні сили в Європі, звернути серйозну увагу на Балкани, нових членів НАТО та ЄС, безпеку у Балтиці і Чорномор’ї.
І головне: з огляду на неготовність НАТО до членства України в Північноатлантичному альянсі в її сьогоднішньому стані – укласти з нею союзницький договір, який захистить її від шантажу та загрози.
Чи це можливо зробити швидко?
Цілком. Для вироблення союзницької угоди вистачить тижня, наприкінці якого десяток літаків ВПС США могли б привезти півтори тисячі своїх військовослужбовців під Полтаву й Миколаїв.
Зумів же президент Росії доправити дві тисячі в Казахстан протягом трьох днів!
Чи є підстави сподіватися на такий хід справ?
Надії небагато. Верховна Рада України таку угоду ратифікує. Щодо Конгресу теж є сподівання. А от чи піде на це Білий дім – питання.
Але якщо його, це питання не ставити по дорослому, то агресора не зупинити, він буде далі нахабніти і відхоплювати у вільного світу нові й нові призи.
А що ж робити зі стратегічними наступальними озброєннями, які, як уявляється, і спричинили кризу?
Україна за те, щоб великі ядерні держави домовилися якомога швидше. Тут розуміють, що стотисячну армію теперішній російський режим від наших кордонів вже не відведе ніколи, як і білоруський диктатор свої «пять копійок».
Зате, принаймні, не буде ядерної війни. А звичайну ми вже мали, не боїмося, тим більше, якщо літаки зі США таки прилетять.
Публiкацiї за темою «Є така думка»:
