Актуально
26610 переглядів
 |
Скидається на те, що столітня епоха, яка була катастрофічною для імперій, лишається позаду. Минуле сторіччя можна назвати епохою занепаду імперій. На його початку зруйнувалися традиційні імперії: Оттоманська, Австро-Угорська, Китайська. В середині — розпалися новочасні імперії: Британська, Французька, Португальська, Японська. На наших очах щезла гігантська совітська квазіімперія. Кожна з цих подій незмінно сприймалася, як перемога колоній, тобто сил, що групувалися на периферії імперій. Антиімперські настрої міцніли скрізь у світі, а імперський досвід став об’єктом повсюдної і нищівної критики. От і в нас: якщо хочеш когось налякати, ліпшого пугала, ніж імперія, годі й шукати! Проте нещодавно ми стали свідками дива-дивного: з благословення британської метрополії одна з її колишніх колоній США завойовує іншу британську колонію — Ірак. Ось у такий химерний спосіб відбувається «відродження духу імперії». Такі собі пологи новітнього імперства. Віднині світу доведеться мати справу не з супер— чи наддержавою, а з імперією в повному сенсі цього слова. Зараз важко сказати, наскільки тривкою виявиться американська імперія. Так само не берусь прогнозувати, чи імперська політики США здатна зробити світ більш безпечним і передбачуваним!
Зробить чи ні, а світ стрімко повертається до епохи імперій. І з цим нічого не вдієш. Хоч насправді, поняття імперії стало чимось на зразок лайки в устах деколонізованих націоналістів лише в останні п’ятдесят років. Історично ж традиційне ставлення до імперської ідеологеми у всі часи було, ну, як до зміни пір року. Для Карфагенської цариці Дідони імперія не мала жодного негативного змісту. Вона означала торжество порядку над хаосом і анархією, уособлювала насамперед динамічне державне утворення, що протистояло решті світу з усякими там прихильниками самозамкнутого еміратизму, — світу тією чи іншою мірою структурованому і ворожому до Карфагену. При цьому імперія незмінно вважалася втіленням більш досконалої організації, ніж її оточення. Інакше й бути не могло. Усе слабкіше просто гинуло.
Зважмо на грандіозні економічні провали країн третього світу протягом останнього півстоліття. На шаленства й бузувірства дрібних феодалів, які біснуються на імперських руїнах, на війни і регіональні конфлікти в Азії і на Кавказі. Зважмо на це все і визнаймо: новий порядок має високі шанси виявитися привабливішим, ніж старий, причому навіть в очах населення тих територій, які колонізуються. А той факт, що американці ніколи не розуміли, що таке націоналізм у будь-яких, а тим паче радикальних проявах! Починаючи з часів, коли російська імперія, розв’язуючи проблему з польським повстанням 1863—1864 років, одержала беззастережну підтримку від уряду Штатів, і закінчуючи відомим виступом Дж.Буша-старшого у Верховній Раді, американці завше були на боці імперського центру, мета і мотиви якого їм видавалися зрозумілішими і вмотивованішими, ніж змагання пригноблених колоній за національну незалежність. Якщо придивитися пильніше до двох безуспішних геополітичних імперських проектів — велико-германської Mitteleuropa й імперської пан-слов’янської конструкції, що за неї нині так розпачливо хапаються росіяни, мов за рятувальне коло з надписом «євразійство», то легко впадає у вічі їхня схожість. Обидва вони були ще в зародку приречені на загибель. Адже в основі проекту Mittel-europa було не прагнення надати державно-політичну форму економічному пануванню Німеччини в Центральній та Південно-Східній Європі (це домінування в 1914 році ще тільки намічалося), а намагання створити єдиний економічний простір засобами військово-політичної експансії, основою для якої служили уявлення про германську імперію, як «бастіон європейської цивілізації» на шляху «слов’янського варварства». З другого боку, багатовікове прагнення царської Росії до домінування на Балканах і оволодіння Босфором та Дарданеллами зумовлювалося міфологемою «Москва — Третій Рим», уявленням про Росію, як спадкоємицю візантійських імперських традицій. Наслідок відомий — втягування германської та російської імперій у військовий конфлікт, що врешті-решт знищив їх обидві. Метафізичне прокляття Дідони відіграло вирішальну роль у їхній загибелі.
Формування Європейського Союзу, в основі якого лежало створене в 50-ті роки минулого сторіччя Європейське об’єднання вугілля й сталі, що згодом переросло в Європейське економічне співтовариство, є прикладом тих геополітичних моделей, що слугують безпосереднім продовженням й логічним завершенням певних тенденцій, що одержали розвиток в попередню епоху (або таким же обгрунтованим запереченням цих тенденцій). Тут ідея інтеграції не передувала, а органічно випливала з усвідомлення спільних економічних, а відтак і політичних інтересів західноєвропейських країн. Утім десь наприкінці 80-х, і особливо в 90-ті роки, коли ініціатива у справі інтеграції перейшла до політичних сил (переважно з лівого табору), що схильні до зловживань соціальною інженерією, інтеграційні процеси набули форсованого характеру, внаслідок чого нинішній ЄС становить невизначене, позбавлене власної ідентичності, але водночас надто забюрократизоване, схильне до надмірної централізації утворення, майбутнє якого є абсолютно невизначеним, надто після нещодавнього розколу між членами й кандидатами в члени ЄС з іракської проблеми. Утім, розмови про перетворення ЄС у повноцінну європейську «демократичну імперію» останнім часом, після військової операції в Іраку, стають дедалі гучнішими. Не відомо, щоправда, наскільки поталанило європейцям позбутися прокляття Дідони. Час покаже.
Поки «відроджується дух імперії» і в Америці визріває нова імперська структура на основі спільних економічних інтересів (єдиного економічного простору) у Європі, Україна одержала унікальний історичний шанс реалізувати її національну ідею — Троянську імперію. Карфаген-на-Борисфені. В геополітичному плані перед Києвом завше було три дороги, три геополітичні сценарії, що відповідають не так можливому розміру території чи формі її державного устрою, як різним образам самоототожнення й самовідчуття еліти, масштабам її стратегічного мислення, рівню розвитку її духу. Понад три сторіччя ми пленталися путівцем «просвіченого малоросійства», тобто перебували на правах провінції, периферійної частини імперії з центром в Москві чи Петербурзі. Це вкрай ослабило нашу волю до Самостійного розвитку, знищило унікальний потенціал іманентного відчуття буття, практично позбавило від есхатологічних претензій. Відтак настала черга націоналістів-державників. Як наслідок, маємо всі оті мультики під назвою «нація-держава». Ніж скніти на правах провінції російської імперії, вже краще стати колонією Заходу — такий от нехитрий смисл нашого нинішнього мультфільму. От тільки, на жаль, Захід не поспішає нас колонізувати.
Ми сьогодні опинилися перед реальністю вибору третього — імперського шляху. Треба брати свою долю у власні руки. Хоч як це не страшно! Після Іраку, коли остаточно утвердилася панівна тенденція сучасного світу, яка передбачає, що реальними суб’єктами політики є не «нації-держави», а міжнародні організації, у тому числі терористичні. «Аль-Каїда», здається, заткнула за пояс усіх, включно з ООН! Варто лише зіставити телевізійні образи інопланетянина Кофі Аннана й Осами з калашниковим в обнімку! В компанії «демократичної імперії» ЄС й імперських утворень на кшталт США і Китаю, вируючого мусульманського світу у нас просто не залишилося геополітичного вибору. В умовах глобальної організації політичних і макроекономічних систем, де «нація-держава» або зовсім не є суб’єктом політичного процесу, або є ним мінімальною мірою, а її суверенітет з погляду геополітики є цілком ефемерним і відносним, Києву фактично залишається лише одна перспектива — стати потужним імперським центром для тих держав, які відчувають взаємне цивілізаційне тяжіння. Троянський імперіалізм — це єдино можливий для нас, за нинішніх умов, образ самоототожнення й самовідчуття, наша надія і наша стратегія виживання. Треба осмислювати імперські витоки троянської держави, тих символів і знаків, сакрально-географічних, геополітичних й історичних чинників, які непомильно вказують на духовну першість Києва. Тобто дають нам моральне право порядкувати у себе вдома. Київська держава, Апостол Андрій Первозванний, княгиня Ольга, Володимир, Києво-Печерська лавра, бібліотека Ярослава, Свята Софія, Почаїв, могили Придністров’я, Приазов’я й Причорномор’я з Кам’яною могилою під Маріуполем. Севастопіль, як столицю Боспорського царства і головний символ батьківщини Енея на нашій землі, есхатологічний міф, створений ідеологами Києво-Мефодіївського братства, троянський імперіалізм П.Куліша, творчість «неокласиків» 1920 років (М.Зеров, Ю.Клен, М.Драй-Хмара).
Імперія відрізняється від тієї ж «нації-держави» не так зовнішніми інституційними ознаками, сиріч відмінностями в правовому статусі складових частин чи там релігійною й мовною розмаїтістю населення тощо, як психологічними настановами, вольовим устремлінням її громадян, усвідомленням свого призначення в політичній і містичній історії людства. Інакше кажучи, потрібен абсолютно новий тип троянця. Духовного максималіста, свідомого своєї глобальної відповідальності, здатного подолати межу між міфом і історією, народним й інтелігентським, первозданною архаїкою і цивілізацією. Що ж до «малоросійства» і «нації-держави», то вони є, по суті, виявом нашої політичної і духовної ницості. Ладні з легким серцем пристати або на роль форпосту перед світом західної цивілізації (Україна як провінція), або ж як форпосту західної цивілізації перед східними азіатськими «варварами» (Україна як колонія), ми таким чином заздалегідь прирікаємо себе на другорядні ролі в черговому мультфільмі. Чому такі безнадійно пласкі і карикатурні всі оті типажі з нинішнього політичного паноптикуму? Та тому, що вони геть чисто позбавлені метафізичного і геополітичного виміру, який може забезпечити лише міф про Карфаген-на-Борисфені, що живиться універсальною есхатологічною імперською ідеєю. Проект же «нація-держава» лише посилює імперіофобські настрої, що значною мірою побутують через некоректне ототожнення імперської теми з історично цілком відчутним досвідом російської імперії. Ідеал «нації-держави» не потребує надзусиль. Ідеологічна безпорадність, примітивна й «прагматична» національна ідея, що полягає у забезпеченні душевного комфорту й добробуту маленького українця, тобто перетворення України у щось на штиб «другої Польщі» чи «другої Швейцарії», — то прямий шлях у небуття.
Та найцікавіше, що в умовах започаткування троянського імперіалізму, Росії рано чи пізно доведеться долучитися до розбудови Карфагену! Сьогодні резерви геополітичного москвоцентризму вичерпано. Москва стала безнадійною заручницею «імперіалістичних» асоціацій. Тавра Дідониного прокляття їй уже не позбутися. Для стабілізації й консолідації православного цивілізаційного простору потрібен пошук нових духовних мотивацій, нових геополітичних і геокультурних конфігурацій на карті Європи. Наша імперська самоідентичність передбачає ставлення до російської культури і мови, як до своєї. Тобто вони — то ті ж троянці, тільки ще нещасніші за нас! Бо їм треба більше покутувати гріхів. Хоча, це ще питання. Бо й гріхи у нас, по суті, однакові, адже і російська імперія, і СРСР були спільними геополітичними проектами. Троянський універсалізм передбачає відповідальне прийняття спільної історії як своєї. Так само, до речі, як і переоцінку візантійських впливів. Або того мертвонародженого феномена, що нині називають літературною мовою. Бідний Панько Куліш колись бився, як риба об лід, аби прищепити терпимість до церковно-слов’янської й старотроянської книжної лексики. Але де там, «націоналісти-державники» його й слухати не хотіли! Він вважав, що Давня Русь є прабатьківщиною виключно Києва, тоді як Московія — лише одне з пізніших відгалужень староруського (троянського) стовбура.
Сучасній йому підневільній Троянії він протиставляв не козацьку минувшину, а Київську Русь, «культурну путь» Володимира та Ярослава Мудрого. «Вертаймось до князів-варягів під нероздільний руський стяг» — для троянського імперіаліста немає гасла актуальнішого, ніж цей заклик з поеми «Грицько Сковорода». Возз’єднання — головна ідея Куліша. Як ніхто, багато зробивши для того, щоб дати українцям «дзеркало всесвітнє» європейської культури, тобто залучити їх до того європейського цивілізаційного простору, невід’ємною частиною якого Київ одвіку був і буде, він у плані геополітичному покладає усі свої сподівання на «єдинення Русі», оскільки «ждати мусить Русь чогось від себе, від присуду козацького меча, Від права всенародного». Виступаючи за єднання двох братніх народів, Куліш водночас не вірив, що воно можливе під скіпетром самодержця. Оскільки «вповать на деспота даремно», він покладався передусім «на свободу розуму». Звертаючись до музи, благав її: «І чистий руський дух по темних руських землях, дух братства щирого, мов світло, пронеси». Антицарська історіософська ідея Куліша сьогодні працює на те, щоб позбутися поширеного ставлення до нашої історії московського, петербурзького і радянського періодів як до чужої. Вона руйнує численні міфи і забобони, дозволяючи побачити теперішнє в неспотвореній ними перспективі минулого, подивитися на конкретну ситуацію з позиції цілого і зсередини цілого.
Скажімо, сакраментальне питання, кому належить творчість Миколи Гоголя, що його неможливо вирішити з погляду націоналізму, малоросійства чи російської імперії, в парадигмі троянського імперіалізму вирішується напрочуд легко й органічно, як, зрештою, і багато інших, здавалось би, нерозв’язних гордієвих вузлів нашого спільного буття на історичній території Араттійської прадержави, що, кілька тисячоліть витримуючи навали розмаїтих кочовиків, у вигляді троянсько-пеласгічної імперії заклала свого часу основи сучасної Середземноморської цивілізації.
Василь Івашко,
літературознавець та критик,
очолює дипломатичне представництво України в Боснії та Герцеговині (м. Сараєво)
Публiкацiї за темою «Цивілізаційні процеси»:
