Актуально
55784 перегляди
|
Мегаполіс - це гіпертрофований соціополіс, що нищить людську свідомість |
У великому місті легко отримати високооплачувану роботу, вивчити дітей, залучитися до культурних цінностей. Але, виявляється, мегаполіси - це ще свого роду пастка, Молох, якому приносяться в жертву людські душі. Недаремно так часто йде мова про «синдром великого міста», маючи на увазі під цим різні психічні розлади, страхи та фобії, властиві городянам.
Як виявляється, до них приводять не тільки постійний шум за вікнами, викиди та сморід, крадіжки та розбої, хамство, на яке обов'язково нарвешся за день, вуличні пробки, інфекції, про які в провінції навіть не чули, а ще безліч інших чинників.
Тут важко бути самим собою
Всі психологи і психіатри, з якими нам удалося поспілкуватися, вважають, що «синдром великого міста» - термін, властивий швидше художникам і письменникам, а не медикам: ні у одній науковій класифікації психічних хвороб його немає. Та все ж існує поняття психоекологія, а душевний стан людей, що живуть постійно в селі і в мегаполісі, дуже різний.
- У селі люди близькі до свого коріння, до землі, природи, - говорить керівник київського Центру психіатрії, психотерапії та практичної психології Євген Воронков.
- Вони простіше і легше відносяться до смерті, їм із покоління в покоління передаються стійкі моделі поведінки. Питання: «Як жити? Що робити? Хто я?», над якими ламають голови жителі міст, - перед мешканцями села переважно не виникають.
У містах же люди зорієнтовані на максимальний рівень досягнень, кар'єрне зростання, багато буквально зі штанів виплигують, щоб «бути на рівні». При цьому вони деколи нехтують своїми відвічними інтересами. Далеко не у кожної дитини питають, ким він хоче бути, його поспішають влаштувати в елітну школу, записати до кращого педагога, «поступити» у потрібний вуз. Іноді навіть одружити або видати заміж, «за кого потрібно»...
Батьки діють так, виходячи з глибинних страхів за долю дитини. Але їхня домінуюча гіперопіка часто формує неспроможну особистість. Звідси і високий рівень тривожності, властивої як батькам, так і дітям. Нерідко можна почути «ходжу на роботу, як на каторгу, моє життя прожите не так, як хотілося б». Зрозуміло, тут до неврозів або психічних розладів - один крок.
Самотність в натовпі
Не кращим чином на психіку людей в мегаполісі впливає їх роз'єднаність (хоча, здавалося б, вони скупчені, як у мурашнику). Перенасиченість комунікаціями в місті приводить до того, що ми просто перестаємо розмовляти один з одним, залишаючись наодинці зі своїми бідами, страхами, проблемами. Якщо людина захворіла, вона практично втрачає роботу.
Можна пригадати десятки випадків, коли люди після інфарктів лежали місяцями у своїй квартирі, вмирали без допомоги. Звідси у городян – гіпертрофований страх нещасних випадків, втрати роботи, смерті близьких.
Не йдуть на користь і множинні контакти. Людина вимушена мимоволі спілкуватися з десятками людей - в метро, на вулиці, під'їзді... Він може стати свідком чужої розмови, сварки, постраждати від хамства в магазині, злякатися автомобіля, що їде без правил, зовнішності бомжа...
- Місто - це епідемія психосоматичних розладів, депресій, пригніченості, - продовжує Євген Георгійович. - Залучених у багатолюдну водоверть громадян гнітить усвідомлення своєї незахищеності.
До теми:
