Ставлення до жінки в християнстві і не тільки

Традиція “Великої Богині” в трипільській культурі

Розумний поважає усіх, мудрець – кожного і лише дурень не поважає нікого і найменьше самого себе. Це означає, що поряд з мудрою та доброю людиною не потрібно доводити своє право на повагу і довіру – це дарується від самого початку, так би мовити апріорі. Хоча з часом можна, звісно, довести й протилежне.

В християнській традиції існує дві протилежні тенденції у ставленні до жінки: її поклоняються, в образі Божої Матері, вшановують жінок-мироносиць, яким першим з’явився воскресший Христос, шанують жінок святих та великомучениць. З іншого боку жінку вважають ближчою до потобічних сил, вона сіть спокуси, вона створена з Адамового ребра, нечиста і неповноцінна, а найголовніше винна, бо через неї сталося вигнання з раю.

Небажання чоловіка відповідати за свої вчинки і свій вибір має досить давню історію.

Жінка належить чоловікові, своїм дітям і сім’ї, а потім вже самій собі, якщо вистачить сил і часу життя. Чоловік давав їй якісь права чи то політичні чи то у власному домі і фінансові важелі впливу на жінку були ніжнішими з усіх.

Зараз змінюється до навпаки, і це нагадує якусь химерну помсту, Божу кару. В ситуації виживання жінка виявилася більш витривалою і відповідальною. Вона взяла на себе все, що можна і трохи більше. І знову вона має забути про себе, бо цього вимагає від неї сім’я. Світ несправедливий до жінки, до її особистості, до її власного “Я”. Підміняючи її власний світ світом речей: одягу, косметики, усього, що слугує чи то комфорту сім’ї, чи то прикрашає її знову ж таки роблячи привабливою для когось іншого. Виступаючи хранителькою необхідних дрібничок для інших, потрапляючи в рабство до речей (бо речи справді вміють керувати нашими бажаннями) – вона намагається забути про інше – про те що дозволила вкрасти свій власний світ, свою свободу.

Світ належить чоловікам. Бо інакше як пояснити таку нав’язливу рекламу тютюну, алкоголю – нема нічого смішнішого ніж реклама горілки – але найголовніше, то реклама насолоди, переконування у безпеці і нормальності коротких, багатокількісних та бездуховних сексуальних контактів.

“Марія Магдалена”. Олег Шупляк, 1997

Протизаплідні засоби не роблять секс безпечним для душі. І особливо це відноситься до дівчини. Лише в чоловічому світі поряд з рекламою різних речей може бути реклама насолоди жінкою і безвідповідальності за жінку. Ніколи багато статевих контактів не були нормальними для жінки. Бо віддаючись вона втрачає частину себе. Що залишаеться в дівчини після п’ятого, чи тридцять п’ятого партнера від неї самої? Від здатності робити те що потрібне саме їй, чи просто розуміти, що те що з нею роблять їй непотрібне?! Хто з чоловіків скаже дівчині, що за якісь три хвилини вона може занапастити собі життя. А хіба таке рідко трапляється, чи траплялося раніше?

У рекламі памперсів і презервативів (“Дай свободу почуттям!”) є видиме протиріччя: повії дітей не народжують, або досить рідко. Повія живе не задля цього. Тільки не подумайте, що її життя - то насолода, тільки не її. Вона задовільняє потребу в насолоді чоловіків. Одна моя знайома назвала дівчат з “сексу по телефону”: сексуальними великомученицями – маю надію, що в читача вистачить почуття гумору і поваги до жіночності, щоб оцінити психологізм і глибину цього вислову. Що робиться з психікою жінки від таких хоча і телефонних, але багаторазових міжстатевих контактів – передати без медичних термінів просто неможливо.

До того ж залишаючи напризволяще свою дитину жінка занапащає душу і Господові нема потреби її карати – скоріше це духовне самогубство, як чоловік, що не піклується про нащадків звершує самогубство соціальне. Після того, як Христос повернув Марії Магдалені її втрачену душу, вона навряд чи змогла повернутися до ремесла повії, ні до розп’яття, ні після нього.

Яка альтернатива може бути протиставлена цій спокусі насолодою і вседозволеністю, що тягне за собою біль і самотність як для чоловіка, так і для жінки? Час змінюється і змінює все. Мода на розбещеність вочевидь зміниться модою на цноту. Але це час нашого життя, час коли підростають наші донечки і іншого в нас не буде.

“Русалка” (картина з подвійним змістом). Олег Шупляк, 1993

Колись давно, коли Боги були ще Богинями і кожен новий культ, що приходив, обертав переможене небо на підгрунтя, колишній Бог ставав чимось на зразок діявола. Сила жінки була обернута на її слабкість і спрямована проти неї самої. Сила чоловіка досить зрозуміла і очевидна. То здатність діяти, цілеспрямовано і стійко, завойовувати нові світи, знаходити і проникати в них, здатність проникати в безодню і повертатися звідти. Сила жінки інша. Вона пасивна, вона приймає і сприймає. Вона йде за ним і освоює завойовані ним світи, як щойно куплену квартиру. Вона підкорюється і чекає, зрідка просячи чи вимагаючи за це щось для себе. Найчастіше іграшки: той же модний одяг, косметику, прикраси, подорож. Але яка б не була покірна жінка – чоловік завше відчуває неспокій і небезпеку, коли поряд знаходиться Вона, та яку він бажає. І те відчуття насправді поклик безодні, що її жінка носить у собі повсякчас. Відмовитися, сховатися за презирством до жінки чи за чимось іншим – означає потерпіти поразку навіть не спробувавши. Бо неспроможність продовжувати життя чи пізнання самого себе і світу, то справжня імпотенція не тіла, а духу.

Колись Бог Творець поринув у безодню щоб вихопити з неї світ. Чи це не вимагало мужньості? Хоча Бог не може бути сміливим чи боягузливим, бо в ньому є все. Але прірва небуття була невимовно глибокою, і вона не мала нічого: ні кінця ані початку, ні темряви ні світла. Та її сила створюватись була адекватна його здатності творити.

Жінка нечиста для недостатньо мужніх і небезпечна для дурнів. Бо вона дійсно ближча до землі, до чарів, до невимовного. До того ж вона самодостатня і не потребує доказів своєї цінності. Тому вона може терпіти приниження роками і десятиліттями, не здуріти, там де чоловік не виживе і неділю. Але якщо вже прийде край цьому майже божественному терпінню – то дія вже буде необерненною. Чоловікові задля самоповаги потрібні маленькі, чи то великі перемоги, підкорення вершин, вияви уваги та підтримки, без цього він не може жити, бо ламається його внутрішня структура. Жінка не потребує поваги аби жити, тобто вона може її мати, а потім скинути наче стару одежину, забути і піти. Але саме повага і вдячність близьких додає сил, щоб їх знову і знову спрямувати на благо сім’ї, допомогає втриматись при денному світлі.

І все ж безодня у грудях кличе її то розверзтаючись на весь світ, то сходячись до невеличкої тріщинки, що проходить через самісіньке серце. Той поклик невимовного лунає і тоді жінка не належить чоловікові, вислизає з його рук душею і тілом.

Але саме звідти з безодні небуття, чоловік і жінка мають змогу вихопити дітей. І саме бажання і кохання одне до одного допомагають їм втриматися на тонесенькій павутинці усвідомлення, щоб злетіти над проваллям і повернутися звідти з дорогоцінною здобіччу.

Що чекає в майбутньому цю юну Берегиню?

Важко охопити самотність єдиної андрогінної істоти, яку найвища мить насолоди розриває навпіл, розкидуючи по різнобічча самотньості, обертаючи повноту на пустку, чи то пастку від “усього” до “нічого”. Лише ніжність чоловіка до жінки, наче милість переможця до переможеної, лише погляд в очі допоможуть пережити цю мить і відродитися для нового дня і нової ночи разом. Бо пара, то завжди самодостатність, замкнутість один на одному і прояв цієї самодостаньості саме погляд очей в очі, проникливий, зацікавлений, теплий погляд. Не можна карати очіма, особливо дитину, бо це руйнує довіру, відносини, почуття безпеки поряд, руйнує все…

Коли новонароджена ловить ротом материнські груди, коли її на вустах з’являються мозолі від сили і відчаю бажання вижити, даючи при цьому матері справжню насолоду, коли вона вперше посміхається – не будьте наївними, в ній промовляє невимовне. Ваша ласка і турбота їй потрібні аби втриматися у світлі дня, аби прірва не поглинула її довчасно, бо острах підказує їй, що вона ще не досить готова для цього зльоту.

Чому так мало жінок вчених, політиків, письменниць в порівнянні з чоловіками? Чи не тому, що маленькі рученята немовлят, їх невиразні ще очі застять жінці весь світ, який звужується до розмірів колиски, чи може колиска стає великою, величезною наче Всесвіт? І жінка знаходить собі забаву – колихати своє немовля, свій світ, своє у плоть і кров переплавлене кохання.

Діти не стільки кохають нас скільки потребують. Це батьки приречені на кохання до своїх немовлят, дошкільнят чи підлітків, бо вони впіймали нас своїми маленькими рученятами і забули відпустити. Ми кохаємо їх, але не маємо права заступати їм світло, бо належачи своїм дітям ми навряд чи маємо на них якісь права. Вони належать Богові, світу, країні в якій живуть, вони належать Богові і самим собі, якщо це їм вдається, а також своїм друзям, коханим, власним сім’ям і це правильно. Що ж залишається жінці окрім мудрості сили та терпіння, яких вимагає від неї світ увесь час? Дружні, довірливі стосунки з близькими, стосунки з Богом і те невимовне, що вона носить у грудях.

Найнещасніше створіння, те що злякалось, підкорилось, повірило у власну слабкість і загубило свій світ, цілий світ запашний і привабливий наче щойно дозріле яблуко.

Старі жінки з темними хустками на білосніжних косах, з руками спотвореними чи то прикрашеними часом. Ті, що любили і народжували, або не народжували, але любили. Злі і милосердні – вони до кінця життя намагатимуться примиритися з невимовним через молитву, дітей чи поринаючи у власну самотність.

Найбільша самотність, то розлука з власною душею. Найбільша безпорадність, то зречення свободи вибору і своєї відповідальноті за нього.

2 квітня 2025, середа

utmx_section("Headline")Ставлення до жінки в християнстві і не тільки

Ставлення до жінки в християнстві і не тільки