Олекса Гірник спалив себе за Україну

Олекса Гірник

21 січня 1978 року, до могили Тараса Шевченка в Каневі піднявся чоловік, що приїхав з м. Калуша Івано-Франківської області. Коли стемніло, він розкидав по схилах Чернечої гори тисячу листівок, на яких його рукою було написано: “Протест проти русифікації українського народу”. І підпис: “На знак протесту спалився Олекса Гірник з Калуша”.

Після цього він облив себе керосином і підніс до грудей запальничку.

Олекса Гірник ішов до такого вчинку все своє життя. Одинадцять років він пробув в ув'язненні. Три з них карався у польській тюрмі за неодноразові заяви офіцерам під час служби у польській армії про право українців мати свою власну державу і бути вільною нацією. Вісім років Олекса Гірник провів у концтаборах під Норильськом. Він не хотів потрапити до концтабору в черговий раз, але водночас совість кликала його до боротьби.

У житті він часто говорив: "Хочу вмерти за Україну". І він за неї вмер. Його самоспалення - це його форма боротьби. Своєю смертю він прагнув протестувати проти поневолення України Російською імперією та привернути увагу людей до жахливих наслідків московської політики зросійщення України.

На місці загибелі Олекси Гірника росте кущ калини, посаджений працівниками Шевченківського заповідника. Гірникова калина ніби нагадує всім патріотам України про їхній святий обов'язок берегти нашу Незалежність та активно боротися за українське національне відродження. Калина просить українських патріотів допомогти українській мові розправити перебиті крила, аби злетіла вона в синє українське небо.

Сьогодні на Чернечій Горі стоїть меморіальна дошка. Три дні тому, 18 січня 2007 року, Президент підписав указ, яким визнав Олексу Гірника Героєм України...

ЄВГЕН ГІРНИК: “ЕКСКУРСОВОДАМ НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ ДОСІ РЕКОМЕНДУЮТЬ НЕ ЗГАДУВАТИ ПРО САМОСПАЛЕННЯ ОЛЕКСИ ГІРНИКА”

Євген Гірник

Інтерв`ю з Євгеном Гірником - молодшим сином Олекси Гірника. Сьогодні Євген Гірник - народний депутат Верховної ради України (фракція “Наша Україна”, член Бюджетного комітету Верховної Ради, один з лідерів КУН.

“Кадебісти знищили не всі листівки батька, розкидані ним на Чернечій горі”

– Ще у дитинстві батьки відкрили мені очі на державу, в якій ми жили. Життя у 50–60-ті роки минулого сторіччя було нелегким. Батько після повернення з таборів довго не міг улаштуватися на роботу, жили бідно. Як зараз пам’ятаю, батьки застерігали мене не розповідати про родинні розмови у школі. Доводилося жити, так би мовити, подвійним життям. Завдяки батькам я зрозумів, що розповіді про щасливе життя в Україні – це омана, проте щиро вірив, що колись це становище зміниться.

– Пане Євгене, у вас цікаве стародавнє прізвище. Знаю, що і рід ваш має глибоке українське коріння...

– З розповіді батьків знаю, що рід наш стародавній. Так, у містечку Богородчани з 1848 року зберігається кам’яний хрест мого прадіда зі старослов’янською транскрипцією "Теодор Горник". Дід Микола, по батьковій лінії, був одним з організаторів "Просвіти", теж у Богородчанах. Іншого діда – маминого тата – старі люди пам’ятають як старосту церковної громади, який очолював будівництво церкви, зведеної ще у 30-х роках минулого сторіччя.

– Як ваш батько зважився на такий відчайдушний крок, як самоспалення, і чому для цього обрав саме Чернечу гору?

– Цьому сміливому вчинкові передували постійні приниження, переслідування та 11 років ув’язнення, що розпочалися ще у довоєнний час. Три роки батько просидів у польській в’язниці за те, що неодноразово під час служби у польському війську заявляв офіцерам про право українців мати свою державу. У 1978 році він вирішив покласти край несправедливості та приниженням. На знак протесту 22 січня, у день 60-ї річниці проголошення самостійності України Центральною Радою, він підпалив себе.

Батько дуже любив творчість Шевченка, напевне, тому й помер у шевченківських місцях. До речі, словами Великого Кобзаря "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля" він розпочинав більшість листівок, розкиданих ним на місці самоспалення.

– Про що іще йшлося у листівках, адже їх практично ніхто не бачив?

– Тоді знайшли три види листівок. Лише нещодавно було встановлено, що їх було 8 типів. Суть листівок зводилася до того, що всі речі мають називатися своїми іменами, а тому УРСР не могла називатися державою, оскільки була колонією Росії. В інших листівках ішлося про масову русифікацію та викачування матеріальних ресурсів з України. Третьою тезою стала думка про те, що подібна ситуація не може тривати вічно. Практично всі листівки знищили одразу. Ті, що зосталися, зберігаються у музеї в Каневі. До речі, один міліціонер, оглядаючи місце самоспалення, виявив інтерес до батькових листівок і сховав одну з них. Лише у часи незалежності він передав її до музею.

– Ці листівки були написані від руки. Невже рідні не бачили, як Олекса Гірник готувався до самоспалення?

– Він ретельно готувався до цього впродовж кількох років. Проте ні я, ні родина нічого не підозрювали й не помічали. Тато вмів берегти таємниці. До того ж він був членом ОУН, де його навчили конспірації. Завдяки цьому він здійснив свій намір, сховавши листівки не лише від рідних, а й від КДБ. Навіть під час обшуку представники КДБ не змогли їх знайти. Справа в тім, що у нас була дуже стара хата, що нагадувала комору. Коли її перебудовували, знайшли з десяток цих листівок. Також лишився останній лист тата до матері, якого кадебісти також не виявили під час обшуку. Згодом його знайшла сама адресатка – моя мати.

– Яким було життя вашої родини після загибелі батька? Чи зазнавали ви утисків із боку влади?

– Тоді нам нав’язували думку про нещасний випадок. КДБ навіть узяло у нас розписку про нерозголошення цієї справи. На деякий час нам заборонили виїжджати до родичів у Польщу. Можливо, тому, що радіо "Свобода" в ефірі неодноразово порушувало тему самоспалення батька.

Загалом особливих утисків із боку влади ми не відчували. Мабуть, тому, що ніхто з нас не обіймав високих посад. Я був звичайним інженером. Активну політичну діяльність розпочав лише за часів перебудови. До цього про політику говорили лише на кухні.

– Чи згадують нині ім’я Олекси Гірника під час екскурсій на Чернечій горі?

– Коли приїздять галичани чи іноземці й самі згадують про батька, їх ведуть на місце самоспалення та розповідають про його вчинок. Самі ж працівники музею особливої ініціативи не виявляють і замовчують це. Очевидно, вони отримали відповідну рекомендацію з Києва. Я сам бачив, як люди, почувши розповідь про тата, плакали. Він виховувався на Шевченкових творах, знав напам’ять "Кобзар" і загинув біля пам’ятника йому. Невже урядовці вважають, що згадка про самоспалення Олекси Гірника зашкодить славі Шевченка?..

– Мені відомо, що довгий час ви не могли дістати дозвіл на встановлення пам’ятного знака на місці самоспалення...

– Нам знадобилося 9 років, щоб установити на місці загибелі камінь. Перший знак ми поставили ще у 92-му році, але працівники музею забрали його. Деякий час там росла лише калина. Ми довго сперечалися з цього приводу з керівництвом музею і, особливо, з Міністерством культури, але не знаходили порозуміння. Ми не збиралися встановлювати на горі ще один пам’ятник, а хотіли лишити знак про ту страшну подію...

* * *

Олекса Гірник народився 28 березня 1912 року в селі Богородчани поблизу міста Калуша Івано-Франківської області. Арештантського хліба вперше скуштував ще за Польщі. 1937 року за приналежність до української організації націоналістів, які бунтували проти польських офіцерів, утисків рідної мови, приниження національної гідності й честі, його заарештували і прямісінько з армії відправили до в’язниці. Коли прийшла радянська влада, Олексу звільнили. Але ненадовго.

Після відвідання панахиди за загиблими січовими стрільцями в Стрию — знову арешт, допити і жорстокий вирок: вісім років ув’язнення в колимському концтаборі. Роки неволі припали саме на час боротьби УПА. Це морально пригнічувало Олексу Гірника, він любив повторювати, що не заздрить ані багатству, ані славі, але заздрить тим хлопцям, що помирають в боях за Україну. Саме тут, в колимському концтаборі, визріла думка, яка потім заполонила Олексу: вмерти за Україну…

Після сибірського заслання Олекса Гірник оселився в рідному Калуші. Часто їздив по містах України, бував і в Києві. Але яка це українська столиця, казав він, коли вже на вокзалі чуєш оголошення російською мовою! Написи, вивіски – теж російською. «Як же терплять таку наругу старі київські стіни, оця свята земля?! Чому ці люди змирилися зі своїм принизливим становищем? Невже кусень хліба і шмат ковбаси перекреслили сутність і душу українську?» – запитував Олекса.

Його вражало, що мільйони українців Сходу, Півдня і центральних областей України та її столиці не чинили опір зросійщенню, а спокійно, навіть із задоволенням зраджували свою мову. Олекса розумів, що тотальне зросійщення через пресу, освіту, військо, спорт, переселення людей невпинно котилося на Захід України. За таких обставин мусило статися щось особливе. І воно сталося на Чернечій горі, в ніч з 21 на 22 січня 1978 року…

СЛОВА ПРАВДИ ОЛЕКСИ ГІРНИКА

Ось вони – в оригіналі – жагучі й правдиві рядки людини, яка спалила себе заради України. Хай кожен з нас прочитає останні слова Олекси Гірника та відчує себе – назавжди – Українцем в Україні.

„Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! Радянська та не російська.
Україна для українців!

З приводу 60 річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р.—22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша.

Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!

Панівна мова витискає п’ятно на поневоленій мові. Тільки незалежна держава є запорукою збереження нації та її мови.

Ми навіч бачимо, як сильніша, пануюча нація поглочує й нищить другі нації, а це робиться під гаслом братства комунізму-русофільства.

Багато українців не говорять по-українськи, чи то бояться або заради праці – того животіння. Мішаються в подружжі. Росіяни перетягають їх на своє і так пропадає нарід. Навіть ті, які пишуть по-українськи, то говорять по-російськи.

Словом російська нація як пануюча й сильніша нищить другі народи й то з любові й дружби до їх.

І знов звертаюсь до Шевченка, до його науки, до його жемчужини: „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”. Там все знайдеш і до теперішнього застосуєш.

Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь.
Й свого не цурайтесь.

На жаль так не є, а хто вірить русскому, що все маєш, чого хочеш, то нехай пропадає.
Вже Скрипник повірив і наложив головою й інші.

Слово рідне, скарбе мій,
І в мертвотних напастях рутини
Ти мій єдиний
Ти мій цілющий
Душі підбитої напій (Черкасенко)

А тепер поглянемо на Україну, на її міста. Все по-російськи. От у Харкові, в Донбасі навіть шкіл українських нема. Нема ніби закона Валуєва, а Росія далі послідовно нищить Україну – русифікує її.

А вже про статистику, то нікому не показують і не вчать. Дайте нам жити так, як поляки, чехи живуть, чи другі слов’янські народи. Дайте нам жити й творити по своїй владарній волі й величній ідеї свої права, свої закони.

Не губіть, не вбивайте меншого брата, як ви називаєте!”

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 28/2007

Про присвоєння О.Гірнику звання Герой України

За проявлені громадянську мужність і самопожертву в ім'я незалежної України постановляю:

Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена Держави ГІРНИКУ Олексі Миколайовичу (посмертно).

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

18 січня 2007 року

* * *

Микола НЕГОДА

СПАЛАХ
ПОЕМА

"...на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша".
Із прощальної духівниці.

І Душа горить. Напівзотліла,
німа, зацькована украй,
от-от відділиться від тіла
і полетить... до Бога в рай.
Допоки стрінеться
з тим раєм,
пройде по лезу палаша.
Поволі сам в собі згорає,
береться попелом душа.
Одна любов його нетлінна,
її не спопеляє жар.
Як біль, живе в нім Україна,
Із ним, як Біблія, -
"Кобзар".
І як пророка чи месію,
з гори святої, з далини
гука: Олексо, Олексію,
пора! вже виросли сини.
Невже і їм, і всьому роду
судилось, несучи хреста,
ходити в "зрадниках народу",
замкнути серце і вуста
й чогось чекать...
ловить моменти
знущань, опутувань, огуд...
Запишуть, може, в дисиденти
і вчинять знов ганебний суд.
Допоки правда забалака,
загубиться твій слід і прах
в колимських зековських бараках,
а чи в мордовських таборах.
Хіба для спалаху не досить
ганьби, прокльонів і ридань?
Вчини, що ти намислив, - просить.
Пора! сьогодні Іордань.
Поглянь, вгорі заголубіло,
подаленіла сіра мла.
Над світом білим біло-біло,
і тиша Калуш облягла.
І в хаті тихо... Після зміни
спить син... Поскрипує сусід...
Дружина де? Від Кароліни
проліг до хвіртки свіжий слід.
Її нема, то й слава Богу,
не спинять сльози і відчай,
тихцем спорядиться в дорогу
і з Богом вирушить...
Прощай, подвір'я миле, рідна хато,
немало знала ти розлук.
Жили не бідно й не багато,
доклав тут розуму і рук.
Але неправедна спокута
нагадує: не забувай!
Прощай, Млинівко, льодом скута,
і ти, калино, прощавай.
І ви прощайте, видноколи,
високі гори і горби.
Прощайте, вулики і бджоли,
і сизопері голуби.
Не осудіть... Бог не осудить
того, хто честю дорожив.
Не осудіть, прощайте, люди,
з ким жив, здоровкався, дружив.
Усім вам кланяюсь уклінно.
Бувайте і простіть, сини.
Моя любове, Кароліно,
ти за неправду не вини,
бо написав - до Львова їду,
за два дні повернуся, жди...
Він ще почув услід сусіда:
- Агов, Олексо, ви куди?
- Тут недалечко...
Що на думці,
хто знає, в того бойчука?
Вантаж таки важкенький в сумці,
вціліла затерпа рука.
За той тягар, котрий незмога
нести в душі, що ця вага?
Ну, та гаразд, хвалити Бога,
він ще на рейсовий встига...

ІІ
І ось він їде... Білина
сяга за небозвід.
Востаннє з талого вікна
побачить білий світ.
Якби ж то їхав до рідні,
з дружиною якби...
Зникають гори в далині,
навстріч біжать горби.
Яруги, вибалки, гаї
змережили степи,
і очі страдницькі твої
впираються в стовпи.
А в зорі - мла, колючий дріт,
густий дрімучий бір...
Коротка стежка до воріт
і довгий шлях в Сибір.
Чорніше ночі сяйво дня,
Тайга, а чи байрак...
Ще й хижо гавкіт доганя
сторожових собак.
Дорога рівна чи крива
десь губиться в рову...
Мов саван білий покрива
рівнину степову.
Невже Поділля це? Невже
гуляв тут Кармалюк?
Чому ж таке тобі чуже
від назв і закарлюк
до матюків "у душу й мать",
до окриків "хохол!" -
дихне свавіллям Колима
і холодом Тобол.
Тут може стати дибки чуб
і збрижитися лоб:
від когось він лише почув,
а що, коли було б...
Не знають хазяї цих стріх,
особняків і хат:
їх ждало виселення всіх
від Дону до Карпат.
Всім скопом. Потайки. Вночі.
Щоб тихо й невтямки,
чого круг них наглядачі,
а їх - в товарняки.
Як ту худобину. Як скот.
Не скигли і не плач! -
О, не дріма в кутку сексот,
не ловить гав стукач.
Одно болить мене, шкребе,
Вкраїнонько, повір:
Якби могли, давно б тебе
спровадили в Сибір.
Куди вже далі... не збагну.
Як так диміть і тліть,
хіба не краще спалахнуть
і в полум'ї згоріть!
Лише не скніть...
і не мовчать.
Зламати на вустах печать,
лишити заповіт.
Умерти й смертю прокричать
на цілий білий світ!
Аж ось і Київ...
Неспалимий.
Стоїть, як вічна висота.
Ще, слава Богу, Володимир
із рук не випустив хреста.
Далечину зміряє зором
над гулом зведених мостів -
разом з Михайлівським собором
у чорне небо не злетів.
З печер не викинуто мощі
святих жертовників земних.
Дивлюся і молюсь на них,
як перед Господом на прощі.
Поставлю Богові свічу,
Софії й Лаврі помолюся -
і думкою лечу, лечу
на гору, вищу за ельбруси,
де вічне літо чи зима,
звідкіль повернення нема.
О, Києве! о, білий світе,
відчув я силу і могуть.
Святіть мене, благословіте
на цю найправеднішу путь!

III
Останній автобус на Канів
завидна спішить відійти.
Із білих садів, як з туманів,
на шлях вибігають хати.
Впірнає дорога в байраки,
збіга на крутий косогір.
Від білого мороку й мряки
сльозиться й туманиться зір.
А краю дороги немає,
Знемога повіки злипа,
і чутно, як шибу шмагає,
січе й барабанить крупа.
Заглушений стукіт остудить
залітний вітрисько-крутій...
І, вже як розійдуться люди,
торкне його тихо водій.
"Доїхали?" - "Так. Уже дома".
Осліпить і згасне сірник.
Особа, йому невідома,
відійде убік, до осик,
і зникне в нічній заметілі.
Брестиме в глибокі сніги,
і пальці його задубілі,
уже не відчують ваги.
Ніде ані звуку, ні скрипу,
принишкнула тиша довкіл.
Зустріне обліплену липу,
простягне гілля осокір.
Лиш ворон у кроні закряче.
Притрусить сипучий пушок
опущену шапку кролячу,
овечий старий кожушок.
Пориви сніжні кругойдучі
вляглися. І вітер затих.
Він довго повз гори і кручі
ітиме до сходин крутих.
Аж ось і засніжені плити.
Гранітні... Поправить кашне.
І перш ніж на сходи ступити,
зупиниться. Передихне.
Ну, з Богом! -
сто двадцять, сто тридцять...
Що крок, то і серця удар.
З імли вироста бронзолиций,
з-над брів круточолий Кобзар.
О, як йому тут одиноко!
Далеко від гомону площ.
Хіба що одне Боже око
тут зиркає в стужу і дощ.
Хоч кличе - нехай Україна
народ піднімає з колін,
стаю перед ним на коліна:
- Тарасе, - шепочу, - уклін!
І більш не зроню ані слова.
Наказую серцю - замри.
Бог свідок: мета виняткова
вела до святої гори.
Бог бачить:
нестерпно так жити.
І ти не кажи, що не дуж.
На всесвіт протест заявити
якщо не тобі, то кому ж?..
Летіте, летіте, як птиці,
почуйте в новітню добу! -
пекучі слова духівниці,
що я їх з-під серця добув.
Хтось може і в камеру сісти
за ці невловимі слівця.
Шукатимуть їх кадебісти,
палитимуть до папірця.
Вони посадили б на вістря,
в багатті спалили б мене...
Сам виллє на себе каністру,
а ще запальничку черкне -
і вмить спалахне смолоскипом.
Обпечений з нігтів до віч,
не стогоном, зойком чи схлипом -
сполохає полум'ям ніч.
І вже як терпіти незмога,
майнуть і спечуться літа,
повірить: до Бога, до Бога
безсмертна
душа
відліта.

Серпень, 1992.

За матеріалами тижневику "Без Цензури", часопису Конгресу Українських Націоналістів "Нація і держава", "Кримської світлиці".

22 грудня 2024, неділя

utmx_section("Headline")Олекса Гірник спалив себе за Україну

Олекса Гірник спалив себе за Україну