Чим далі віддаляємося від пам’ятної події, то більше всіляких неточностей, перекручень та відвертих домислів.Розповідають про три сотні безвусих дітей-гімназистів (які, мовляв, навіть не вміли стріляти), яких зрадили командири і через це розстріляли більшовики...
Не будемо заглиблюватися в подробиці бою. Зазначимо лише, що збереглися спогади його учасників: Івана Шарого, Ігоря Лоського та інших, а також командира бою сотника Гончаренка, як і свідчення начальника штабу Армії УНР сотника (згодом генерала) Олександра Удовиченка, якому в присутності Петлюри було надано докладний звіт одразу ж після бою.
У грудні 1917 року командувач українським військом отаман Капкан вислав “Першу імені гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку військову школу” на оборону Бахмача. Саме у цей час тисячі українських вояків демобілізувалися та роз’їхалися по своїх домівках, а більшість українських полків дотримувалися нейтралітету або перейшли на бік більшовиків. Відтак, ділянку фронту в районі станції Крути між Бахмачем і Ніжином обороняли тільки юнкери Юнацької військової школи та добровольці з місцевого відділу Вільного козацтва.
В складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин, тобто один курінь. Комендантом оборони Бахмача і командиром куреня юнацької школи згодом призначено сотника Аверкія Гончаренка, який пройшов Першу Світову війну. Неправдою є те, що юнаки (юнкери) військової школи були не вишколені, навпаки вони належали до еліти українського війська, закінчували навчання і понад місяць гартувалися у сутичках з більшовиками на Чернігівщині. Крім юнаків, які вже перебували на станції Крути, о 4 годині ранку 27 січня 1918 року до них приєдналася Студентська сотня помічного куреня Січових Стрільців кількістю 115-130 осіб. Щоправда, сам курінь ще не був сформований. Це була його перша сотня, що складалася з київських студентів, а 4-та чота (близько 30 осіб) сотні складалася із школярів 14-16 років. Однак студенти вже пройшли 7-денний вишкіл і вміли стріляти.
Бій тривав упродовж цілого дня 29 січня. Про проголошення незалежності України 25 січня, а не 22-го, як “вчить” нас офіційна історія, учасники бою, мабуть, і не знали, але боролися й гинули, відстоюючи її. Крути – це станція за 120 км від Києва між Бахмачем та Ніжином (тепер Чернігівська область). Ворог, який переважав українців майже у десять разів, очолений Муравйовим, ішов, як на парад, але наштовхнувся на відчайдушний опір юнаків. Увечері під загрозою оточення більшовиками та українським полком ім. Шевченка з Ніжина, що виступив на з’єднання з наступаючими більшовиками, тобто з тилу проти своїх, вирішено відступити з бою. Відступ відбувався уже в темряві. Вояки сіли у потяг на станції і рушили у напрямку Києва, де з’єдналися з Чорними гайдамаками Симона Петлюри і взяли участь у придушенні більшовицького заколоту на заводі “Арсенал”.
По перегляді після бою в студентській сотні не виявилося цілої чоти студентської сотні – 35 осіб. Виявилося, що вони, відступаючи, очевидно, для скорочення шляху пішли до станції Крути і натрапили на більшовиків, що якраз наступали. 28 з них закололи багнетами, а 7-х поранених доставили до Харкова, звідки їм вдалося втекти.
Бойовий наказ українська молодь виконала. Втрати становили: близько 250 юнаків, одна чота студентів і 10 старшин, тобто біля 300 осіб із 600 учасників бою. Несправедливим є звинувачення про зраду старшин, яких загинуло 10 із 20-ти, а один помер у шпиталі. Ворогів полягло значно більше. Саме це й розлютило більшовицького командира Муравйова, який помстився на студентській чоті. Супротивника було затримано, виграно дорогоцінний час на переговорах у Бресті, придушено більшовицьке повстання в Києві, вчасно евакуйовано державні установи перед наступом більшовиків. Це дозволяє нам характеризувати бій під Крутами як перемогу українців. Докладний звіт з бою під Крутами так і залишився у схованці в Києві. Окремі учасники бою після участі у ви-звольних змаганнях згодом опинились на еміграції. Це сотник Модест Семирозум, юнаки Чорпіта, Заквалинський, полковник Лощенко та інші. А Гончаренко був сотником у дивізії “Галичина”.
Нижче подаємо спогади Аверкія Гончаренка у повному викладі.
Цей опис появився ще 1938 року у військовому журналі "За Державність", який видавало Українське воєнно-історичне товариство у Варшаві в міжвоєнний час. Він важливий ще тим, що спростовує два дуже поширені "міти": по-перше, командиром був Аверкій Гончаренко, а не хтось інший, а друге це те, що головною бойовою одиницею під Крутами був повний курінь Першої юнацької військової школи імені гетьмана Богдана Хмельницького з Києва, а не студенти...
Аверкій Гончаренко народився 22 жовтня 1890 року в селі Дощенки на Полтавщині. В 1912 році закінчив з відзнакою Чугуївську військову школу і був призначений до Кубанського полку російської армії. В часі першої світової війни (1914-17) командував батальйоном, одержав ранґу капітана, викладав тактику в школі прапорщиків та був нагороджений найвищим відзначенням за бойові заслуги - Хрестом Святого Георгія з мечами. У 1917-20 рр. був в Армії УНР: командиром куріня Юнацької Військової школи, губерніальним командантом Поділля, та начальником канцелярії Головного Отамана Симона Петлюри. Підполковник Армії УНР.
Під час Другої світової війни, у 1943-45 рр. - сотник (hauptsturmführer) Дивізії "Галичина" (І-ої дивізії Української Національної Армії). Учасник битви під Бродами. Після війни отримав ранґу полковника від екзильного уряду УНР.
Помер 12 квітня 1980 року на еміґрації в США.
* * *
Сотник Аверкій Гончаренко
командир куріня 1-ої ім. гетьмана Б.Хмельницького Юнацької
Військової школи і комендант оборони Бахмача в 1917 р.
Ставлю собі за завдання подати до прилюдного відома правдивий перебіг бою за ст. Крути. Обставини, що змусили нас до того бою, такі:
По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою. Як така, вела мирові переговори з Центральними Державами в Бересті. Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і Росія большевицька. Предсідник большевицької делєґації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних Держав, ніби Центральна Рада та її Уряд уже не існують. А в цей час Правительство України вживало нелюдських зусиль в подавлюванні анархії внутрі краю і до його оборони назовні.
Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель — Бахмач і Харків — Ворожба — Бахмач. На оборону цього надзвичай важного залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан і вислав "1-шу імени гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку Військову школу". В складі школи було 4 сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Школа була комплєтована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше, як 6 кляс гімназії, а переважно з укінченою середньою школою.
Юнацька школа мала 2 курси; молодший, як менше вишколений, продовжував науку на місці, а старший 8.ХІІ1917 в команді ґен.штабу сотника (з російського війська капітан) Носенка виїхав до Бахмача. Бахмач адміністраційно належав до Чернигівщини, де військово-адміністраційну справу провадив сотник (капітан) Тимченко.
Сотник Тимченко не мав ніякого війська і навіть, щоб сформувати собі якийсь відділ для свого штабу, просив у начальника школи старшин. Для цього і був призначений сотник Микола Богаєвський, що став начальником штабу у сотника Тимченка. Між двома командирами виникло непотрібне непорозуміння: з одного боку був сотник Носенко, ґенерального штабу і начальник школи, а з другого - сотник Тимченко, протеґований політичною партією, як командуючий військами адміністративного району Чернигівщини.
22 грудня 1917 р. мене, як командира куріня Юнацької школи, покликав до себе командуючий військами отаман Капкан. Отаман Капкан наказав мені від'їхати негайно до Бахмача з наказами для обох згаданих вище начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь: — "Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Большевики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач — Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-Товарний уже готовий. На поміч — трудно чекати". З цим я відійшов.
Щедро наділений повновластю з підкресленням за всяку ціну не віддати Бахмача, щоби не допустити большевиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертав я до школи. Брав мене в свої обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося; його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки на мітинґах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.
Перед самим від'їздом ще пішов я до Головного Начальника Юнацьких шкіл ґенерала Астафієва. Прийшов до нього не тільки як до начальника, а ще як до свого колишнього щиро любленого професора з Чугуївської військової школи. З мого рапорту він довідався, які накази дістала школа і уділив мені багато порад, що так допомогли мені у виконанні завдання оборони Бахмача.
Тут до речі хочу підкреслити заслуги ґенерала Астафієва, що зумів ширити ще задовго до революції національну свідомість серед нас ("малограмотних" українців). На це у російськім війську до революції було дуже мало відважних одиниць серед вищої військової ґенераліції, а ґенерал Астафієв до неї належав.
23 грудня увечері я вже був у Бахмачі. Начальник школи, сотник Носенко, від'їхав з Бахмача вдоволений. Сотник Тимченко хотів, щоби школа підлягала йому, на що я не міг погодитися, маючи наказ командуючого військами. Я лише зазначив, що в справах адміністраційних буду йому підлягати, як зайде потреба, справи ж бойового характеру, згідно з наказом, буду вести сам. В цілі охорони нашого лівого крила в напрямі на Чернигів вислав я сотника Семирозума з четою юнаків.
На Святий вечір — 24 грудня 1917 р. — в напрямі на Гомель я вислав від школи передову заставу. Після незначної сутички ми зайняли ст.Доч, при тому 2 большевицьких вояків взяли до полону. У нас були легко ранені 2 юнаки і 1 старшина. Від полонених довідавсь я, куди і як наступають війська Муравйова.
В напрямі до ст.Ворожба школа також увійшла в бойову стичність з большевиками. Ст. Бахмач і місто залишилися за нами. Треба зазначити, що в залізничному депо Бахмач було до 2 тисяч затруднених при варштатах робітників, переважно москалів. Про їх настрій віднісся я до сотника Тимченка за інформаціями. Сотник Тимченко був у них на мітинґу і сказав мені, що нема страху: робітники оголосили невтралітет. Трудно було однак вірити в їх невтральність, а мати у себе найблизчім запіллі 2 тисячі озброєних робітників — не належало до приємности. На цій підставі я й приступив до переґруповки Юнацької школи, не гублячи однак бойового зв'язку з противником.
Незадоволення сотника Тимченка з цього мого рішення виявилося в його від'їзді з цілим штабом на ст.Крути. Звідти однак він повідомив, що йде нам на поміч піша дивізія; пізніше вказалося, що замісць дивізії прийшло кілька потягів, заладованих возами. Школа скористала з того й поповнилася набоями з ешелонів. Очевидним було, що Київ не мав вільних військових частин.
Така ситуація, а до того ще й вороже настроєне населення, яке косим оком дивилося на "інтеліґентів"-юнаків, безпереривні сутички з большевиками продовж більш як місяць, — все це дуже зле відбивалося на настроях школи. Частина споміж юнаків це були діти спід селянських стріх, з неусталеним ще світопоглядом і тільки інтуїтивно відчували вони правоту наших змагань, і це давало ще можливість держати курінь у рамах дисципліни.
Активність противника збільшувалася; під його натиском наші передні частини відступили, тільки уже не через Бахмач, а через передмістя його, бо робітники, з наближенням большевиків, виступили активно, збільшуючи і без того переважаючого нас в багато разів противника.
Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготовитись фортифікаційно до зустрічі з навалою большевиків. В тій цілі після рекоґносцировки й приступлено до праці. Роботу було виконано правильно й скоро.
25 січня 1918 р. дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з 3-го курсу медицини Університету Св.Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там 7 днів, уміють уже стріляти та що в Києві — ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків як блискавка, а вражіння, її приїздом викликане, було таке, якби приїхала ціла дивізія.
Завдяки цьому, так високоцінному і завжди в бою рішаючому чинникові — піднесення духа, — і удалося задержати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.
27 січня штаб сотника Тимченка від'їхав в напрямі на Ніжень, де стояв полк імени Шевченка, щоби з тим полком приїхати нам на поміч.
Студентська сотня в числі 115-130 людей прибула на ст.Крути о годині 4 ранку 27 січня 1918 р.
Мені особисто треба було розв'язати справу, — куди приділити студентську сотню? Я стояв перед альтернативою: можна було злити її до юнаків, так би мовити - поповнити школу, а можна дати її як окрему сотню, на дільницю оборонної лінії.
До цього другого рішення я прийшов з міркувань чисто військового характеру: молодий вояк, без огляду на його інтелектуальність, в критичній хвилині піддається паніці. Таких хвилин я передбачав аж забагато. Паніка ж під час бою є явищем заразливим, а в результаті дає ганебну втечу.
Тому-то командирові студентської сотні дав я відтинок найменше загрожений зі сторони противника. Познайомив командира сотні з ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти ранених, з ким держати зв'язок, а на випадок відвороту, як вивести сотню з бою. Для зв'язку зі мною він призначив 3 студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на своє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як показалося, навіки.
А ще в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога в формі наказу звучала так: "Прігатовіться к встречє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьо равно расстрєляю". Я відповів, що до зустрічі все готове.
Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих кольонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивншіі засоби безпеки. Релієф місцевости маскував нас і щойно зближення на віддаль стрілу могло нас уявнити. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих кольонах, очевидне, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав.
Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок. Таким чином москалі зайняли по фронту лінію до 5 кільометрів, маючи за собою все надїзжаючі свіжі резерви й прихильно настроєне населення.
А ми... 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки місячними боями перемучені, інші - військово не обучені. Розтягнені по лінії фронту до 3 кільометрів, ми, в обороні зарання нашої державности, вступили в нерівний бій.
Коло год. 10 рано приїхала на плятформі 1 гармата, коло неї сам один сотник Лощенко. Хто його прислав — не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціятива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними стрілами в запілля червоних і це зупиняло побідний марш Муравйова. Отсю незабутню прислугу цього старшини вважаю за свій обов'язок тут підкреслити.
Коло год 12-ї почали червоні наступати на студентську сотню, але вступивши в зону перехресного вогню, мусили занехати свій замір, до цього їх змусила й поява на залізничнім торі Чернигів — Крути сотн.Семирозума, що прикривав наш лівий флянок. Але той большевицький наступ був лише маскуванням, бо справдішній наступ, як цього я й очікував большевики спрямували на окруження нашого правого крила, що давало б їм в руки ст.Крути, відтинало би нас від нашої бази та уможливлювало їм цілковите окруження нас. Для цієї операції вони мали аж надто вистарчаючі сили для маневрування. В цей момент я дістав повідомлення, що командир студентської сотні ранений. Цю страту болюче відчувалось, бо заступника його не вказалося на місці. Та про це я довідався дещо пізніше; вільних же старшин у мене вже не було, бо половина вибула зі строю. Тут був би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних старшин. По 2 годинах наше окруження розпочалося дуже солідно, з застосуванням всіх тактикою вказаних правил.
Наша гармата, уставлена на плятформі на лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції.
В багато разів перевищуюча нас сила противника прискорювала нам вирок і тільки слабе темпо його наступу дало можливість дотягти бій до 9 год. вечора, коли-то настала темна, туманна ніч. В цім великім напруженні зв'язковий юнак Валентин Атамановський (студент університету Св.Володимира) подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніженя виступив на з'єднання з наступаючими на нас большевиками, себто наступає на нас з тилу. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було в нім цінного — це завжди прекрасний гумор, і в цій рішаючій хвилині він мені почав порівнювати наш бій з боями під Полтавою шведів і наших з москалями... Та не було часу. Треба було йому сказати правдивий стан нашого положення: наступ большевиків не припиняється, Шевченківський полк є в двогодинній їзді від нас, повний потяг наших ранених бойців потребує опіки.
Все, що лишилося, не мало змоги продовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок; отже, мушу вивести їх з бою без дальших страт у людях і приготовитись, щоби могти за всяку ціну з'єднатися з Чорними Гайдамаками в команді Симона Петлюри; вони були вже на ст.Бровари і там приготовлялися позиції. Атамановського післав я ще завидна до студентської сотні з наказом про відворот на вказане їй місце. Цей відворот студентська сотня мала розпочати першою.
Сотник Лощенко ще за дня мусив від'їхати. З від'їздом нашої гармати по цілому фронті усилився енерґійний наступ противника. Скрізь відчувався приплив нових сил.
Тут підкреслюю ту надзвичайну холоднокровність й уміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої не зауважував за час свого побуту на фронті під час світової війни серед старших добре вишколених жовнірів. По студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: 2,3, й 4; 1 сотня, що була в резерві, а вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас окружити, аж до повної темноти, після чого рештки того резерву відступили цілком з поля бою і приучилися до школи.
По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, хоч під час бою раненим він не був, бо не було його і в шпитальному вагоні. При докладнім особистім перегляді довідався, що не сказалося й цілої чети студентської сотні до 30 людей, хоч командир сотні все завпевняв, що вони ось-ось надійдуть. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про судьбу брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Оказалося, що вони відступаючи, очевидно для скорочення дороги пішли на світло, на ст. Крути, а там зі сходу надійшли якраз большевики. Після того внедовзі й розігралася ще раз кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи баґнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні, на своєму браті й його товаришах.
Станцію Ніжень справді обсадив наш Шевченківський полк, що хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж вступити в бій, а ще до того вночі, у нього забракло "мітинґового героїзму"; а ще певно не знайшлося в ньому ні одного справжнього москаля, бо перед тим москалем він був би і слухняний до безтями, і покірливий.
Повна небезпек була наша дорога відвороту. Страшний день ще гудів у нас в ухах, а втрати в людях, понесені в ім'я державности, взивали до пімсти.
З Ніженя треба було усунути Шевченківців, що на щастя обійшлося без крови. 28 січня 1918 р. на ст.Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника (нині ґенерала-хорунжого) Удовиченка Олександра. Замісць бодай хвилинного відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Київа, а йти його брати, бо в нім повстали місцеві большевики, що гарненько озброїлись й орґанізувались там, де був державний центр - отже, в серці України... Та в цих боях я вже підлягав Симонові Петлюрі.
Тут мушу ствердити несовісність деяких авторів брошур на тему бою під Крутами, що в своїх публікаціях старалися вічною ганьбою покрити ім'я тої совісної старшини, що так віддано руководила боєм та чесно — під час бою — разом з молодими вояками вміла вмирати.
Рівно ж маю сумнів, чи направду ці автори безпосередньо приймали участь в бою, бо той, хто приймав там участь, не міг не знати, що й я, як командир, ні на одну хвилину не залишив позиції та останній залишав поле бою. І тому твердження тих авторів, що наша молодь там була без проводу, є неправдою. Докладний релятивний звіт з бою під Крутами зберігається на схованці у Київі.
Справою командуючого військами Чернигівщини сотника Тимченка та його начальника штабу сотника Богаєвського зайнявся у свій час війський суд, але кінця свого справа не дійшла через розпочаття повстання проти гетьмана в 1918 році. Отже, обвинувачення і цих двох старшин рівнож є передчасними і лежить воно на совісті тих осіб, що своїми інформаціями впровадили в блуд навіть такого високозаслуженого нашого б. міністра й ученого, як професор Дмитро Дорошенко, що записав як зрадників в історію визвольних змагань України сотників Тимченка і Богаєвського.
Так скінчився бій під Крутами. Втрати сягали: до 250 юнаків, одна чета (до 30 людей) студентів і 10 старшин. Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять поляглих оповита авреолем слави і стала взором для майбутніх поколінь!
Учасників, що тепер перебувають, як і я, на еміґрації, а саме: сотника Модеста Семирозума, бувшого юнака Чорпіту, бувшого юнака Заквалинського (нині майора польського війська), полковника Лощенка та інших, до кого дійде цей звіт-реляція, — подаю за свідків правдивости описаних подій
Взоруй же, наша молоде, на своїх попередників спід Крут і завжди в усіх своїх починаннях пам'ятай, що найсвятішим для нас було, є і буде — не 3-й Інтернаціонал, а Бог і Україна!
"Вечірній Київ", 4 лютого 1994 р.
Актуально
37575 переглядів
До теми:
