- в містечку Глухів (Сумська область) 12 травня 1870 року, поширилися звістка, що їх знаменитому земляку Артемію Яковичу Терещенко, відомому цукрозаводчику та меценату височайшим указом надано потомственне дворянство. Сини згодом гідно продовжували його справу. А от численні онуки, вже стали прикладати свої здібності в інших іпостасях. Михайло Іванович Терещенко був міністром фінансів та закордонних справ в уряді О.Керенського; Федір Федорович Терещенко був талановитим авіаконструктором, вельми високо цінувався Жуковським, й літаки його конструкцій були прийняті на озброєння російською армією в І Світовій війні...
Своєму Передкоханню Тарас присвятив чарівні вірші, сповнені світом дитинства і смутком про те, що воно втрачене назавжди. Оксанку він згадував все своє життя. А от про своє перше кохання так і не написав нічого. Та й про Першу Кохану згадав тільки кілька рядками у “Дневнику”. Чому ж так сталось? Ото ж хто був Першим Коханням Тараса і хто була його Перша?...
Так вже сталось, що у 80-х роках я майже півроку був у відрядженні в Литві, впроваджуючи там свої розробки. Більшу частину того часу був у Вільнюсі. Місті, де жив Тарас, де він з устрівся з першим недосяжним Коханням, з містом де він зустрів і свою Першу Кохану...
Я ходив тими ж тінистими парками, якими блукав він з коханою, був у тому ж величному палаці - фортеці Міндовга, милувався спокійною Вілією та Закретом, кружляв по старовинних його вуличках. Був у тих двох будинках, де мешкав його пан Енгельгард, був у університеті, на одному з корпусів якого ще була прибита меморіальна дошка: “Тут у професора Іонаса Рустемаса навчався великий український поет-революціонер Тарас Шевченко”. Не один вечір провів у Республіканській та Університетській бібліотеках, намагаючись розібратись в залах стародруків по часописах тих років, як жило Вільно за Тараса. Тяжко було, бо хоч і в моїх жилах тече кров Ольгердта, та вже предки моїх предків забули литовську. То ж без знання мови нічого нового про Шевченко так і не відкрив. Просто став по-іншому дивитись на речі. Просто для мене перестали бути зненависнілими кріпосниками Тарасові пани. Просто я зрозумів, хто був Першим Коханням Шевченко і чому він все життя не волів Її згадувати. Зрозумів, чому тільки кількома рядками і “Дневнику” згадав Тарас і свою Першу. Отож поділюсь тим розумінням і з вами.
Знаєте, якась дивина виходить з тим Тарасовим паном Василем Енгельгардом. Що вони з Тарасом терпіти не могли один одного, то цілком зрозуміло. Тарас для пана був бидлом. Тарас теж пана вважав бидлом, яке не здатне оцінити те, що має. А от не зрозуміле інше. Якщо Павло Васильович Енгельгард був таким багатієм, як пишуть майже всі біографи Тараса Шевченко, то чому за кілька свічок, які спалив Тарас, змальовуючи лубковий портрет Платова, він влаштував таку сцену, навіть сам, що заборонено для для столбового дворянина, побив кріпака? Скажете, такий характер, он Гоголь же зобразив Плюшкіна...Та хіба ж виглядає Плюшкіним молодий штабс-ротмістр (див. портрет), який намагається на всіх світських раундах та балах пустити пил в очі і видати себе за багатія?
От, наприклад, Гнат Хоткевич, який докладно вивчив життєпис Енгельгардів пише, що Павло Васильович успадкував від батька більше трьох мільйонів грошима та й ще тільки на Київщині 18 000 кріпаків. У офіційній біографії Шевченка, також сказано, що після Василя Енгельгарда залишилось 160 тис. десятин (десятина =1,025 га) землі в маєтках, розташованих в різних місцях Російської імперії та 50 000 кріпаків. Як бачите, за документами - Павло Енгельгард – чи не найбагатша людина України. То як же пояснити, що згідно документів, ця надбагата людина мешкає з сім’єю, в якій вже було 3 дитини в двокімнатній квартирці і сльозно благає начальство поліпшити житлові умови? Та навіть в наші часи тісняви йому б належала чотирикімнатна квартира. А тут багатія разом з двірнею поселено в двокімнатну. То, може він був багатієм лише на папері? Хіба ж будуть діти багатія після його смерті (помер Василь Енгельгард на 51 році життя) продавати сімейні цінності (статуетки, срібний та порцеляновий посуд), щоб розрахуватись з батьківськими боргами? Отож як і отримав великий спадок від батька Павло Енгельгардт, так і спустив його швидко. Бо був він запеклим картярем, який не міг своєчасно зупинитись. Розповім про Павла Енгельгарда трохи докладніше.
Портрет П.В.Енгельгарда
Народився Павло Васильович 5 березня 1798 р. А вже у 1805 році “Государь император высочайше повелеть соизволил действительного тайного советника Энгельгардта сына Павла определить ко двору его императорского величества пажем с отпуском в дом родителей до окончания наук”. 23.03.1818 р. він закінчує пажеський корпус і зараховується прапорщиком в Казанський драгунський полк та, не прослуживши і року, переводиться до лейб-гвардійського Уланського полку з “перейменуванням у корнети”. Ще через 2 роки, продовжуючи рахуватись в Уланському полку, призначається третім ад’ютантом до колишнього батькового однополчанина, а тепер Віленського генерал-губернатора Олександра Михайловича Римського-Корсакова. У 1822 році його роблять поручиком, а в 1823 році красень-поручик знайомиться на балу з юною 18 річною красунею – баронесою Софі Енгельгард, дочкою генерал–лейтенанта Герхардта Готгардта Енгельгардта, курляндського барона, далекого родича.
Вони були найкращими на тому балі. Молодий поручик і прекрасна панянка. Він зразу ж закохався в неї. Навіть записав в свій особистий альбом латиникою: ”Софія, або смерть!” Як бачите, не такою вже “свинею в пантофлях” був той Енгельгард. Був він в юності і романтиком. Був і завойовником. Бо на прекрасну Софі мав види один з синів князя Мещерського. Та, на щастя Павла, старий князь Іван Сергійович Мещерський посилає у 1824 році синів до Парижу. Божественна Софі залишилась без своїх титулованих шанувальників. Ви не забудьте, що в ті роки дівчина після 20 вже вважалась старою дівою. Недарма ж бальзаківський вік – 30 років. Отож, коли Павло Васильович освідчився Софі в коханні і попрохав руки, вона дозволила йому звернутись до батьків для вирішення їх долі. Батьки з задоволенням дали згоду – як не як, теж Енгельгардт, та ще й нащадок багатія, ще й красень! 25.10.1825 Павло пише рапорт Римському-Корсакову про свій намір пошлюбити Софі і 16 листопада отримує дозвіл. Весілля грали в Вільшанському маєтку Енгельгардтів. Певно малий Тарас бачив те весілля, адже згадує про нього у “Прогулке с удовольствием и не без морали”…
Через належний час у Енгельгардів з’явилась на світ донечка Софія, в липні 1828 - син Василь, а у листопаді 1829, вже за час Тарасової служби – син Григорій. Всього ж за 10 років Софія народила 7 дітей - 4 сина та 3 дочки. Та тільки народила. Навіть грудьми не кормила. Молоком випоїли її дітей годувальниці, а наглядали за дітьми гувернантки. Як писав Тарас Шевченко:
“Бо княгині тільки вміють
Привести дитину.
А годувати та доглядать
Не вміють княгигні.
А потім оха: “Забуває
Мене мій Поль або Філат!
За що ж воно тебе згадає?
За те хіба, що привела?..”
Прекрасна Софі своє призначення бачила не в дітях, а в балах. Павла Васильовича це теж влаштовувало, адже чарівна жінка – запорука успіху! Отож, пам’ятаєте той горезвісний бал з приводу тезоіменства імператора - 6 грудня 1829 року? Софі помчала на бал, хоч тільки в кінці листопада народила дитину! Не будемо її засуджувати за це. Як казав Кант “Життя визначає світогляд”. А життя вимагало весь час бути на виду, не пропускати ніяких світських заходів і балів!..
Портрет Софі, намальований, можливо, Лампі
Зате світогляд Тараса визначився саме під час перебування у Софії Енгельгард. Потрапив до неї він 15 річним підлітком, а звільнився від опіки вже 24 річним чоловіком. Найкращі роки. Роки змужання пройшли під Софіїним крилом. Софія була не звичайною поміщицею. Не назвеш її і звичайною світською дамою, яка крім балів нічого не знає. Її батько Готтгард Герхард Енгельгардт був славетним воїном, адже під час війни генералів так просто не давали. Та бути воїном зовсім не означає бути солдафоном. Генерал-лейтенант був широко освіченою людиною, любив філософствувати, читав і Вольтера, і Руссо, був членом масонської ложі. Вольтер'янкою виховав і свою наймолодшу доньку. В Тарасі вольтер'янка Софі побачила свого Простодушного. Отож, позбавлена світськими умовностями можливості виховувати власних дітей, взялась за виховання свого кріпака. Та спершу про те, як Тарас став належати власне Софії, а не Павлу Васильовичу.
Справа в тому, що пан для свого двору в Вільно набирав не козачків, а штат прислуги. Були там і кухарі, і конюхи, і просто слуги. Нагадаю, що Тараса Шевченка панський управитель ротмістр Дмитренко по настійному клопотанню Яна Димовського рекомендував пану саме як кімнатного художника, адже козачком Дмитренко направив 8 - річного Іванка Нечипоренко. Та поки у пана була казенна квартира, в якій він не мав права щось переробляти, кімнатний художник йому власне не був потрібним. В цей час пані Софі була на останніх місяцях вагітності і якраз їй потрібна була поміч. От найкращим помічником і міг бути 15 річний Тарас!
Софі була ровесницею його старшої сестри Катерини. А згадайте, що Тарас не дуже то дружив з хлопцями-ровесниками, надаючи перевагу своїм сестрам, яким він міг відкрити душу. Софі теж відносилась до Тараса так, як колись відносилась Берегиня-Катерина. Софі відносилась до нього, як до свого Простодушного. Бачила, що хлопець дуже цікавиться книжками. Отож дозволила користуватись книжками з бібліотеки Енгельгарда, щоправда, тільки у відсутності пана. Мало того, Софі пояснювала Тарасу незрозумілі слова і вирази в польських книжках з домашньої бібліотеки. Саме тут вперше прочитав Тарас дві книжечки Адама Міцкевича, видані в Вільно у 1822 році.
Та не тільки читати книжки дозволяла пані Тарасу. У тогочасному вищому світі ще спілкувались французькою. Енгельгард навіть тримали гувернантку-француженку, яка вчила їх дітей манерам та французькій мові. Пані дозволила гувернантці давати Тарасу уроки французької мови. Недаремно ж згодом Елькан напише що Тарас вільно спілкувався французькою мовою.
Та якою не була б пані, але врятувати Тараса від того шмагання 7 грудня 1829 вона не могла, навіть, якби й хотіла. Та може, перед тим, як осуджувати пана за те шмагання і за те, що сам, що нечувано для дворянина, власноручно відлупцював Тараса, подумаємо, чому так сталось.
По-перше, це був не звичайний бал, а присвячений тезоіменству Миколи І. По-друге, цей бал повинен був тривати до ранку. Щоб пани повернулись ще до півночі, повинна була бути вагома причина. У Віленських часописах тієї пори я вичитав, що під час тих балів, не дивлячись на царську заборону, в окремому кабінеті збирались картярі і всю ніч напроліт змагались в карти, даючи можливість дружинам, сестрам, дочкам танцювати та веселитись з молодими шанувальниками. Кинути гру до ранку можна було лише за умови, що тебе звинувачують в шахрайстві. Мабуть, за це виперли гравці і штабс-ротмістра. Ясно, що він повернувся додому злий. Та й пані від нього, певно, дісталось. Адже вона зразу шмигнула до спальні і не була присутньою, коли пан розправлявся з Тарасом. Та згадайте ще одну обставину.
Пан жив на казенній квартирі. Для освітлення повинен був користуватись казенними ж свічками. В ті часи були перебої з постачанням свічок для офіцерів. У листі до цивільного губернатора від 3.12.1829 р. пишеться: “...місцева дворянська дров’яна адміністрація на вимогу коменданта на цей грудень місяць свічок жодному з штаб-офіцерів, які квартирують у приватних будинках, не відпустила”...
А тепер подумайте, чи міг Тарас для копіювання використовувати лише одну свічку? Мій меншенький теж любить малювати й перемальовувати. Ще й має дурну звичку, займатись цим саме в час, коли в нас відключають електроенергію. Йому бачите – нудно! Назбирає всі свічки, що в нас є, навіть до голови прив'яже, щоб бачити і що малює, і з чого малює. Скільки його не лупцював, по 5-6 таких дефіцитних свічок спалить за вечір. Та к то ж мій рідний син. А тут панові дефіцитні свічки палить його кріпак! Мало того, мій синулька, коли перемальовує, не звертає уваги, що там навкруги. Все заляпано воском, так і дивись, щось ще спалахне...Думаю, що і Тарас ні на що не звертав уваги, недаремно ж він навіть появи пана не помітив. А тоді ж у Вільно за порушення правил протипожежної безпеки карали не дивлячись на звання та чин. Зацитую з “Вулиці Вільна” М.Богдановича: “За наказом бурмістра, усі, як належить, зачинили всі вікна, загасили вогні”. Тарас же копіював собі того отамана Платова, а на те, чи зачинено вікно, чи сяє на всю вулицю, уваги не звертав. Ото ж простимо Василя Енгельгарда за те, що і сам відлупцював Тараса, і за те, що наказав конюху ще його відшмагати. За цей гріх можна було і більше покарати…
Та екзикуція дала змогу Софії зовсім відібрати Тараса від пана. Та, сказати по правді, це тоді потрібно було, здається, і самому пану. Справа в тому, що в Вільно приїхав уславлений Віденський художник-портретист Йоган Батист Лампі. Всі найславетніші й найбагатші панянки кинулись до нього робити свої портрети. Справа в тому, що Художник навіть сіру мишку міг зобразити прекрасною принцесою, при цьому вона залишалась схожою на саму себе.
Та за 55 річним художником водився один невеличкий грішок. Зробивши з тієї мишки красуню, він не міг встояти проти того, щоб не затягнути її в ліжко. Дівчата ж зачаровані його здатністю бачити в них ту Красу, не дуже – то й пручалися. Не було жодної, з портретованих Лампі, яка б проти нього устояла...Павло Васильович добре знав про це. Та, з одного боку, не зроби Лампі портрет Софі, вийде, що вона не з Перших у Віленському Світі. Зроби він портрет, так будеш з рогами. Отож вірність своєї дружини Павло Васильович вирішив зберегти за допомогою Тараса. Той повинен був невідлучно знаходитись при пані під час її візитів до художника. Пан вимагав від нього детальних звітів про поведінку і пані і художника. Що ж, Тарасу це доручення дуже сподобалось. По-перше він отримав змогу дивитись, як працює справжній Художник, а по друге отримав можливість довести пані, що він її справжній, вірний Друг. Отож він завжди розповідав пану, як скромно веде себе пані. Як художник нічого собі не дозволяє. Про Лампі ходив анекдот, що він дівчат малював оголеними, а потім вже замальовував на зображення одяг. Тому вони на картинах були такими об’ємними, неначе живими. Та погляньте на портрет Софі і побачите те ж саме.
Тарас старанно виконував наказ пана не відходити від пані під час малювання. З насолодою виконував. Який би хлопець відмовився спостерігати свою Богиню оголеною, а саме ж Богинею була для 15 річного хлопця красуня Софі. У спальню художника за ними він не ходив. Того вже пан не доручав. До того ж Тарас добре знав, що красень-ротмістр пишається своїми численними перемогами над світськими дамами, зраджуючи Софі направо і наліво. Отож на її зв’язок з Йоганном Батистом дивився як на справедливу помсту...
Та нарешті Лампі намалював портрет Софі. Так і залишилась вона на ньому вічно юною, трохи примхливою, красунею. Як прекрасний спогад про щасливу юнь, яка вже ніколи не повернеться. Скінчились Софіїні побачення. Скінчилась можливість Тараса дивитись, як працює справжній Художник, переймати в нього манеру письма. А вчитись малюванню і далі так хотілось...
Автопортрет Янаса Рустемаса
В той час у Віленському університети викладав малювання не менш знаменитий ніж Лампі професор Янас Рустемас. Про нього Софія дізналась від учениці модистки Ядзі Гусиківської, яка приносила до неї на примірку сукні. Брат Ядзі - Франек був художником, вчився у Рустемаса і дуже його розхвалював. Та вчитись у університеті кріпаку не дозволялось, навіть білет на відвідання лекцій приватно було не дістати офіційним шляхом, та й скупуватий пан вряд чи згодився б оплатити той білет. Адже приватне навчання у професора Рустемаса коштувало дорого.
Та пані вдалось вирішити і цю проблему. Серед залицяльників – шанувальників Софі були і брати Кукольники. Павло Васильович був викладачем університету, Платон був там екзекутором і займався саме господарськими питаннями, тобто і студентськими білетами. Крім того, вони були родичами Пелікана. Ким би вони не були, та простий кріпак ні в якому разі не отримав би білет на заняття. Молодший з братів Кукольників, знаменитий письменник Нестор Кукольник, записав у своєму записнику, що Софія казала, буцімто літом 1813 у маєтку її тестя гостював сам Великий Князь Костянтин, якого обслуговувала Катерина Бойко. То ж Павло повинен був зробити висновок, що Тарас позашлюбний син намісника Польщи. Хіба ж при таких умовах можна було не дати безкоштовно білета на навчання? Та Рустемас за той час, а це навіть менше року, що Тарас ходив на його уроки, встиг навчити Тараса тільки копіювати. Та погляньте на ту копію погруддя жінки. Хіба ж скажеш, що то копія. Та це ж дивиться на зорі жива Прекрасна жінка…
Пам’ятаєте Ядвігу Гусиківську, яка розповіла пані про Яна Рустемаса? Її брат вчився в Віленському університеті у Рустемаса. Тарас, який став ходити на уроки малювання, швидко потоваришував з хлопцем. Він ще не знав дівчат, ще не вмів знайомитись. Прибігала до пані симпатяга Ядзя, вона подобалась йому (в пані він був закоханий, але не як в жінку, а як в Богиню, Нейздісненну мрію), та от як підступитись до неї, не знав. Та заприятелювавши з Франком, він став приятелем і Ядзі, яка сама захотіла познайомитись з ним. Тарасу вже було 16, їй залишалось ще років з десять бути 18-річною...В неї вже було кохання. Було й загуло. А тут юнак, такий не схожий на інших, такий чистий, такий самобутний, такий симпатичний, та ще й, за чутками, - бастард самого Намісника! Як не покохати такого! А навкруги сяє вишнево-яблучними заметіннями Віленська Весна. Чи були ви в тінистих Віленських парках? Гуляли берегами плавної Вілії чи такого романтичного Закрету? Дивились на Вільнюс з багатовікової башти замку Гедемінуса? Та там же все насичене коханням!
Ну хіба ж міг залишатись байдужим Тарас, коли поряд така симпатяга - струнка, чорнобрива, з типово українськими грудьми. І зовсім не недоступна Богиня, як його хазяйка, а зовсім своя, до щему в грудях чимось схожа на його Оксанку з дитинства. Ті ж сірі очі. Та ж посмішка, той же товариській характер. Отож вона, а не Оксанка з Дитинства була тою, про яку писав:
“ ...чужа. Чорнобрива!
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як диво побачить –твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.”
Ядзя не знала української, і як більшість поляків мала мовну глухоту, тобто дуже тяжко засвоювала інші мови. Тарас вже добре вмів читати польською, а от розмовляти, будувати речення ще не вмів, хоч добре розумів і все те, що кажуть польською. От і довелось Ядзі на перших порах розмовляти з хлопцем очима, серцем, душею...
Блукали вони тінистими парками Вільно, старовинними вузенькими вуличками, сиділи в численних віленських альтанках та бесідках. Відкривали один одному душу. Врешті-решт стали коханцями. Через те кохання Тарас навіть не запам’ятав часів навчання у Рустемаса. Про д’яка, у якого пробув менше дня, напише згодом, а от про Рустемаса згадає лише мимохідь у листі до Броніслава Залеського. Та і то, лише про те, що старий Рустемас казав: “6 років копіюй, півроку рисуй, а тоді вже малюй”. Та все ж Тарас навчився у Рустемаса, он майже зразу ж став у Ширяєва першим рисувальником! А забув про все, бо крім Язі, своєї Першої, тоді нікого і нічого не бачив ...
Та гірко скінчилось те перше кохання. Так гірко, що він ніколи так і не згадував подалі Ядзю. Чому?
Ядзя не бачила свого життя без Великої Речі Посполитої. Вона була закохана в Апостола польської незалежності Адама Міцкевича. Вона й Тарасу віддалася ще й тому, що він, українець, напам'ять знав вірші її Бога, читав їй свої перші вірші, присвячені їй, написані під Міцкевича і на мові Міцкевича. Та тепер їй вже цього було мало. Закінчувався 1830 рік. В Польщі назрівала революція, яка й спалахнула 29 листопада. На жаль, у Вільно стояв великий російський гарнізон і місто залишалось в руках росіян. Ядзині друзі готувались до повстання. Ядзя була разом з ними. А от у Тараса головне було їх кохання, а до тієї революції, до тієї Речі Посполитої йому було байдуже. Адже в панському маєтку і так майже всі управителі, окрім головного – ротмістра Дмитренко, були поляками. Хоч від Яна Димовського він бачив лише добро, та, крім Димовського йому доводилось стрічатись з багатьма панами й підпанками з поляків і нічого доброго він від них не бачив. До того ж Тарас, який добре пам'ятав, що приніс його сім’ї гайдамак Копій, зовсім не був революціонером. Не жадав він воювати за свободу й панування чужих панів...
Після Різдва 1831 року до Вільно з інспекційною поїздкою прибув Міністр шляхів сполучень, генерал-майор герцог Олександр Вертембергський із своїм порученцем для особливих справ, полковником Василем Васильовичем Енгельгардтом. В цей час престарілий генерал-губернатор Римський-Корсаков вже був відправлений у відставку. До прибуття бойового генерала Дібич-Забалканського, призначеного на його місце, обов’язки генерал-губернатора виконував генерал-ад’ютант Матвій Храповницький, у якого з Павлом Васильовичем були більш ніж прохолодні відносини. Отож Павло Васильович ублагав брата-полковника замовити за нього слово перед своїм патроном і таки отримав посаду ад’ютанта у герцога Вюртембергського. У лютому він сам, без сім’ї, виїжджає до Петербургу, щоб оформити призначення та зняти приміщення для сім’ї, яку й вивозить через два тижні. Та от Тараса з ними не було.
Він відпросився у пані попрощатись з Ядзею, та й не повернувся. Валка Енгельгарда від'їхала без нього. Тарас думав переховатись у Ядвіги, а потім якось позбавитись і кріпацтва. Він вже знав досить збіглих, які покупляли нові документи і жили тепер вільними людьми. Та не так сталось, як гадалось. Ядзя забажала, щоб Тарас приєднався до студентів, які йшли до повстанців. Тараса ж зовсім не задовольняла перспектива воювати зі зброєю в руках невідомо за кого і невідомо для чого. Він відмовився. Тоді Ядзя видала його уповноваженому Віленського гарнізону. Той і відправив його етапом, як збіглого, до пана в Петербург.
Тяжким був той шлях. Розповів Тарас про ті свої поневіряння побратиму Віктору Забілі. Як 800 верст до Петербурга долав пішки, навіть чобіт протер. Довелось час від часу перевзувати його з однієї ноги на іншу, щоб останні морози не відморозили ноги. Перевзувався, отримуючи за це солдатський штурхани. Напише згодом:
“Далекий шлях ,пани-брати
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю.
Понамірив я колись –
Щоб його не мірять!..
Розказав би про те лихо
Та чи то ж повірять!..”
Отак віддячила Тарасу Перша...То ж і не хотів згадувати про неї ніколи. Лише в листі до Броніслава Залеського згадав собор Святої Анни і чорнобриву Гусиківську з Юні. Як давній, забутий сон.
Портрет Тараса Шевченка, можливо роботи брата Ядзі
Чекало його в Петербурзі суворе покарання. Помер від холери Великий Князь Костянтин Павлович, то ж Тарас став рядовим кріпаком. Як збіглому належала вже не шмагання у конюха, а погірш. Та пану не до нього було. Знайшов йому брат підходящий будинок, отож зайнявся його ремонтом, а потім запросив найкращого в Петербурзі кімнатного живописця Ширяєва, розписати його. Звичайно, майстер працював не сам, лише керував роботами. Та це так сподобалось Тарасу, що він буквально молив Софі поклопотатись за нього перед паном, щоб дозволив піти у навчання до Ширяєва. Жаль було пані відпускати від себе відданого Простодушного. Та Петербург - це вже не Вільно. Тут їй вже було не до хлопця. Отож упрохала вона пана укласти з Ширяєвим контракт. Адже пан з цього мав би не абияку вигоду: такі живописці дуже цінувались і після Тарасового навчання мав би з нього пан і прибуток, і славу…
Так закінчилось Перше кохання Тараса. Прекрасна Софі так і залишилась для нього Богинею. Богинею з ранньої юні. Недосягненною та незабутньою. Лише Ганні Закревській повідав про своє Перше кохання. В честь того кохання вона і назвала їх донечку - сонечко Софією. Зустрічаємось ми з нею у багатьох його віршах та повістях. Та не пізнаємо. Так дбайливо він заховав своє Перше кохання. В самому серці, в глибині душі...
Не були святими ні його Богиня, ні його Перша...А вони ж були алгоритмом його відношення до жінок. Тому, скільки б він не закохувався, не вірив він ні в жіночу вірність, ні в святість шлюбу. Це З-за Ядзі Гусаківської постраждав його кращій друг Іван Сошенко, у якого Тарас граючись відбив наречену. Та ще й писав згодом:
“...Як тому дурному,
Що полюбить, побереться,
А вона другому
За три шага продається
Та з його й сміється”...
Та Софі зробила з Тараса Людину, а Ядзя зробила з нього Мужчину. І вже цим вони увійшли в безсмертя. Разом з нашим апостолом.
Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема.
Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирів, а горе. Не судить їх треба, а просить прощення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час.
Їх не учили Батьківщині — їх учили класовій ворожнечі і боротьбі, їх не учили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.” Олександр Довженко
Актуально
105970 переглядів
До теми:
