Актуально
106011 переглядів
Авторитарна форма правління має величезний антикризовий потенціал. Абсолютно невірним є ототожнення її з тоталітаризмом, який є руйнівним за самою своєю природою. Перед лицем тих глобальних і регіональних загроз, які повною мірою виявляться у найближчі роки, передумовою справжнього національного порятунку в Україні може стати тільки повноцінна президентська республіка особливого автократичного типу.
ПІДОЗРІЛА ОДНОСТАЙНІСТЬ
У процесі останньої політичної кризи, після цілком справедливих критичних зауважень на адресу опозиції стосовно відсутності в її програмі належної конструктивності і позитиву («Україна без Кучми», а що ж далі?), її лідерами нарешті були сформульовані принципові положення щодо політичного механізму виведення країни із всеохоплюючої кризи. Суть цих положень зводиться до того, що за останні декілька років в Україні небачено посилився інститут президентської влади, котра, мовляв, вже набула відверто тиранічного забарвлення. Тому головною передумовою забезпечення реальної демократії в Україні є негайне внесення змін до Конституції з метою переходу до парламентсько-президентської, а потім і парламентської моделі влади.
У цьому питанні представники лівого і правого спектру опозиції досягли вражаючої одностайності. Лідери і «Правиці», і «Фронту національного порятунку» неодноразово публічно заявляли, що наполягають на значному підсиленні парламентсько-колегіального представництва у структурі української влади не тільки тому, що прагнуть конституційним шляхом усунути від влади Леоніда Кучму (скасувавши або перетворивши на «кишенькову» посаду Президента), а головним чином тому, що саме парламентська республіка є оптимальною для будь-якої країни з важким недавнім тоталітарним минулим. Якщо додати, що в цьому питанні до опозиції приєдналися навіть відносно помірковані та обережні лідери українського олігархічного капіталу з протилежного політичного табору (наприклад, з партії «Яблуко»), то ця одностайність починає видаватися майже підозрілою.
Скажу відверто, що існуючі оцінки навколо питання, яку саме республіку створено в Україні — чи то парламентсько-президентську, чи то президентсько-парламентську, чи то таку, яка вже фактично трансформувалася у «чисто президентську», — просто вражають своїм непрофесіоналізмом. Не меншою, якщо не більшою мірою це стосується і дискусій з приводу того, яким саме має бути майбутній тип українського парламентаризму.
ІЛЮЗІЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКОГО ПРАВЛІННЯ
Історичний досвід незаперечно свідчить, що в ситуації гострої кризи унаслідок неминучої довготривалості узгоджувальних процедур, «усередненості» (а тому й неефективності) прийнятих законів, часового цейтноту та поляризації політичних сил будь-який представницький колегіальний орган — незалежно від способу його формування — із «залізною необхідністю» втрачає будь-яку дієвість та або передає свої повноваження виконавчій владі (тобто прем’єрові), або утворює тимчасову оперативну надзвичайну комісію типу Конвенту часів Великої Французької Революції. Утім, з часів якобинського терору, а потім більшовизму добре відомо, що не існує нічого більш постійного, ніж тимчасові «секретаріати» та «комісаріати». Узагалі, про ефективність класичного парламентаризму у подоланні гострих криз можна судити хоча б з того, що саме у класично парламентській Французькій Третій республіці уряди змінювалися в середньому кожні шість місяців, а після закінчення Другої світової війни в Італійській республіці керує вже 59-й уряд!
Отже, змінивши за 10 років незалежності 10 урядів, а тепер на додаток запровадивши і парламентську модель влади, ми маємо цілком реальні шанси побити західноєвропейські рекорди. Справді, чи усвідомлюють автори проекту закону «Про внесення змін і доповнень до Конституції», який «блукає» у стінах Верховної Ради, як важко буде структурувати парламент і створити в ньому конституційну більшість, а потім сформувати ефективний коаліційний уряд (та ще й за умови найвищого рейтингу комуністичної партії)? І скільки разів у випадку неможливості досягнення (протягом 60-ти днів) цього завдання треба буде, як це передбачається у проекті, оголошувати нові парламентські вибори в ситуації гострої системної кризи?!
Що ж до комуносоціалістичної ідеї повернутися у перспективі від класичного парламентаризму до «справжнього народовладдя трудових колективів» (цю модель протягом тривалого часу затято відстоює Наталія Вітренко), то за цією моделлю депутати фактично перетворюються на делегатів, позбавлених повноважень прийняття не узгоджених з виборцями рішень (тобто на представників не парламенту, а з’їзду, котрих необхідно якомога частіше переобирати, щоб «народні обранці» не «відірвалися від мас»). Отож можна сміливо твердити, що на відміну від парламентської республіки, яка є неефективною з мобілізаційної точки зору, але й не сприяє при цьому зростанню внутрішньополітичної напруги, комуністична «пряма демократія» неодмінно провокуватиме додаткову дестабілізацію у суспільстві.
Нарешті, залишається останній варіант — республіканського уряду, котрий передбачає зосередження повноти влади Прем’єр-міністром і отримав у політології назву системи кабінету або міністеріалізму. Приблизно таку форму правління пропонує Олександр Турчинов у програмній статті «Тоталітаризм (український контекст)». Хочу підкреслити, що в силу найменшої легітимності такої форми влади (Прем’єр не обирається на загальних виборах) голова кабінету рано чи пізно обов’язково усвідомить необхідність отримати такий ненависний для опозиції статус президента. Згадаймо хоча б приклад Л. Кучми, який починав саме з прем’єрства. Як свідчить досвід правління Бісмарка, Муссоліні та Гітлера, котрі легітимним шляхом очолили свої уряди, така форма правління має не меншу небезпеку подальшої трансформації в тоталітаризм, аніж нині діюча в Україні.
При знайомстві з текстом української Конституції впадає в око на перший погляд неймовірна річ: З ТОЧКИ ЗОРУ НЕ БУКВИ, А СМИСЛУ ОСНОВНОГО ЗАКОНУ У НАС ВЗАГАЛІ НЕ ІСНУЄ ПОВНОЦІННОГО ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА! Механізми функціонування цього інституту, прописані в п’ятому розділі «Президент України», містять ознаки як мінімум трьох споріднених, але зовсім не президентських моделей влади.
По-перше, це парламентська монархія, згідно з якою монарх традиційно виступає не гарантом державного суверенітету та Конституції, а лише символом «єдності нації» та гарантом дотримання Основного закону. Згідно з класичними канонами і традиціями парламентської монархії (наприклад, нинішньої англійської), король має вищий суверенітет, тобто неподільні й остаточні повноваження, а тому він є особою у принципі непідсудною, «не може бути неправим», тобто не несе жодної персональної відповідальності за негаразди в країні. Аналогічно згідно з гарантіями недоторканості та з фактично лише декларованою українською Конституцією процедурою імпічменту наш президент, принаймні «де факто», також є саме парламентським монархом.
В усіх парламентських монархіях ключовим механізмом, котрий забезпечує дію принципу «царює, але не править», є так званий принцип «контрасигнації» (скріплення) будь-яких королівських або президентських постанов головою уряду, що дає «гарантові» можливість перекладати відповідальність за «здобутки реформ» або на той же уряд, або на неефективну законотворчість парламенту. У цілковитій відповідності до цього стаття 106 нашої Конституції передбачає, що видані в межах повноважень Президента України (який номінально є главою держави) акти також «скріплюються підписами Прем’єр-міністра» та ще й «міністра, відповідального за акт та його виконання». Це, повторюю, є класичною ознакою парламентської монархії або парламентської республіки з чисто символічною президентською владою. Наприклад, механізм контрасигнації указів короля існував у Першій французькій республіканській монархії, а також у Третій та Четвертій французьких республіках (в яких, окрім того, «весільний» президент обирався парламентом). До речі, указ Президента України про запровадження інституту держсекретарів, який нещодавно викликав гостру полеміку в наших ЗМІ, незалежно від намірів, об’єктивно є спробою максимально зберегти президентський рівень контролю за Кабінетом Міністрів, залишивши за собою монархічний рівень відповідальності за дії уряду.
Мені можуть заперечити, що головна риса класичної парламентської монархії — це політична відповідальність уряду перед парламентом, а монарх практично зобов’язаний призначати головою уряду лідера партії або коаліції партій, котрі мають в нижній палаті більшість місць (таких конституційних змін, власне, і прагне опозиція в Україні). До того ж, на відміну від англійського короля чи японського імператора, наш Президент не успадковує свій титул і має широкі повноваження втручатися в законодавчий процес.
Але це зовсім не означає, що у нашому випадку знов-таки йдеться саме про президентську форму влади. Такій ситуації відповідає режим дуалістичної монархії, в якій монарх має право абсолютного або близького до нього вето на затвердження парламентських законів та може видавати розпорядження і декрети, котрі мають силу законів (що й відповідає прерогативам нашого Президента).
Більше того, в еталонній дуалістичній монархії одноосібний суверен, як правило, уповноважений розпускати нижню палату. За цієї форми правління в більшості випадків існує верхня палата, котра створюється переважно зі «своїх» — представників «партії влади» (класичним прикладом є «білоруський варіант», згідно з яким Верхня палата обирається головами місцевих рад, а третину сенаторів призначає сам Президент). Як відомо, саме таких змін у Конституції, котрі дозволяють мати у всій повноті класичний статус «президента-арбітра», який, «знаходячись над сутичкою», лише «розділяє й владарює», добивався наш Президент на останньому всенародному референдумі. Момент наростання в реальній практиці державного управління елементів консерватизму, притаманного дуалістичним монархіям, можна досить точно зафіксувати як перехід від гасла «Україна, Президент, Реформи» до гасла «Україна, Президент, Стабільність».
Нарешті, стосовно третьої форми правління, котра імітує президентську республіку. Ідеться про абсолютну монархію. Офіційно така існує, наприклад, в Аравії та Омані. У сучасних абсолютних монархіях може бути конституція, але права монарха практично необмежені. Але тут, на перший погляд, виникає неузгодженість, адже в усіх країнах на пострадянському просторі (у тому числі і в Україні) офіційно зберігаються форми колегіально-представницької влади. Проте не важко помітити, що загальна еволюція функцій владних структур у цих скоріше не «пост», а неорадянських країнах відбувається саме в напрямку від парламентської монархії до абсолютної. Про це, зокрема, свідчить продовження шляхом референдуму терміну перебування правлячих сьогодні «монархів», а то й під гаслами їх незамінності — конституційне узаконення довічності цього правління.
Найгіршим є те, що ця еволюція проходить таким чином, що найбільш ефективні механізми сучасних промонархічних режимів у нас відсутні, а найгірші — посилюються. Більше того, неухильно зменшується власне авторитарний компонент «харизматичної» особистої влади, тобто влади, заснованої в першу чергу на ОСОБИСТОМУ АВТОРИТЕТІ лідера.
Ідеться про дуже важливу функцію своєрідного уособлення або персоніфікації держави в очах національної спільноти. Адже в буквальному сенсі громадянина не можна примусити «поважати» Конституцію, але цілком реально викликати у нього повагу до справжнього гаранта цієї Конституції. Особою, яка найбільшою мірою відповідає цьому призначенню серед правлячих європейських монархів, на мій погляд, є «улюбленець нації» іспанський король Хуан Карлос — високоосвічена людина, військовий льотчик, котрий саме через свої особисті якості з порушенням генеалогічної лінії був призначений генералом Франко на посаду голови відновленої іспанської монархії і уже невдовзі виявив велику особисту мужність у придушенні спроби заколоту з метою повернення до нової хунти.
Навіть в абсолютистських та дуалістичних монархіях король нерідко є одночасно і духовно-релігійним лідером. Наприклад, згідно з Конституцією Ірану — це Керівник, який може визнати некомпетентним навіть Президента, обраного на загальних виборах, і який призначається особливим Керівництвом, складеним із вищих релігійних та політичних діячів — своєрідних старійшин (у свою чергу, обраних народом).
Але якій же формі правління у такому випадку найбільше відповідає значна кількість пострадянських конституцій? Саме радянській, яка за часи існування СРСР еволюціонувала від владного абсолютизму сталінського типу до дуалістичної брежнєвської геронтократії, в якій члени Політбюро були «старійшинами», «геронтами» не за мудрістю (таких членів справжнього сенату ще називають «нобілітетом» — «благородними» або «оптиматами» — «найкращими»), а буквально — за своїм похилим віком.
ДІАГНОЗ: МОНОКРАТІЯ
Утім, існує ще один специфічний термін, котрий позначає особливу форму правління, в якій інститути демократії перебувають у бутафорському вигляді і не мають реальних повноважень, а загальні вибори лише імітуються. Такі форми правління в сучасній політології отримали назву монократій, або монократичних республік. Це владний устрій, за якого — на відміну від монархії, де король править за «милістю Божою», і президентських авторитарних республік, де лідер отримує повноваження від нації як вищого суверена — одноосібний керівник сам тяжіє до статусу «живого бога», «батька народів»; з цього «батька» весь час роблять «культ особи», навіть якщо він не має для цього ні здібностей, ані кваліфікації. У ХХ столітті до монократій, окрім радянської, належали (а деякі належать і досі) різноманітні хунти та терористичні режими, у тому числі німецький нацизм та особливо італійський фашизм.
Такі збочені різновиди фактично нелегітимних режимів у формі республік часто бувають тоталітарнішими, аніж монархії, що їх вони замінюють шляхом тієї чи іншої форми узурпації влади. У монократичних країнах зміна усіляких фюрерів, діючих інколи і під назвою «президентів», відбувається, як правило, унаслідок або їх смерті, або військового перевороту.
Дуже важливо зазначити, що саме до таких форм правління з акцентом на дуалістичному (становому) або парламентському (регіонально-клановому) монархізмі у наш час належить значна кількість колоніальних і напівколоніальних режимів. Сьогодні Петро Симоненко, Олександр Мороз та їхні офіційні та перефарбовані комуністичні «соратники», котрі свого часу зробили усе для того, щоб максимально вихолостити інститут президентства у нині чинній Конституції України,— підмінивши його саме монократичним монархізмом, — продовжують затято відстоювати необхідність остаточної ліквідації цього інституту. Робиться це, звісно, з «благородною» метою — «забезпечити процвітання незалежної української держави» (щоправда, у «братерському союзі» з Росією).
Із цього приводу зауважу лише, що у самій Росії відомі фахівці-політологи дотримуються протилежної думки щодо ролі президентської влади у забезпеченні реального суверенітету тої чи іншої країни. Так, 30 квітня 2001 року «Независимая газета» надрукувала текст виступів на круглому столі на тему «Яка Україна потрібна Росії?» (в роботі цього представницького зібрання від України взяли участь Володимир Малинкович та Михайло Погребинський). Зокрема, директор Інституту СНД Костянтин Затулін заявив таке: «Дуже цинічно кажучи, Росії зовсім не потрібен сильний український президент, потужна Україна. Це ж доволі очевидно. Нам узагалі не потрібна президентська влада в Україні, буде краще, якщо це буде парламентська республіка. ...Наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна була могутньою державою, з якою ми повинні були б рахуватися...».
Отже, головна помилка опозиції, котра в перспективі може дуже дорого коштувати українському народові, полягає в тому, що її лідери та ідеологи не бачать різниці між неоабсолютизмом монократичного типу та справжньою президентською формою правління.
Один з найвидатніших політиків ХХ століття — Шарль де Голль, котрий створив найавторитарніший тип президентського правління в усій сучасній Європі, іноді робив заяви на кшталт: «Роль президента мусить мати монархічний характер». Але при цьому існують дуже ясні ознаки демократичності устрою французької «П’ятої республіки». Так, у Конституції Франції чітко прописано механізм імпічменту. Президент підлягає юридичному переслідуванню у разі зради Батьківщини, причому імпічмент має право оголосити Вищий суд, який утворюється із 24-х представників обох палат Парламенту, а звинувачення висувають обидві палати відкритим голосуванням та абсолютною більшістю голосів. Крім того, на противагу традиційному монархічному механізмові контрасигнації, згідно з положеннями деголлівської Конституції Президент — «гарант національної незалежності» — сам очолює Уряд, призначає разом з Парламентом його склад і безпосередньо здійснює керівництво зовнішньою та внутрішньою політикою країни.
Головним же недоліком монократичної «керованої демократії» (тобто псевдодемократії) в усі часи була її орієнтованість саме на безмежний владний абсолютизм. Адже, якщо подібно до Людовика ХІV політичний лідер прагне до того, щоб проголосити гасло «Держава — це я», він повинен усвідомлювати, що це рівнозначно заяві «Я — ніщо». Бо керувати «всім», керувати «взагалі» якраз і означає «не керувати нічим». Ще з приводу єльцинської Конституції аналітики цілком слушно зазначали, що розширення повноважень президента, виконання яких об’єктивно виходить за межі фізичних можливостей лідера, веде до «тіньовизації» влади, її поступового узурпування «оточенням». Не випадково ж термін «сім’я» поряд зі словами «клан» і «кліка» задовго до появи неорадянських монократій вживався для характеристики механізму правління «наближених», котрі у своєму «тісному колі» визначали майбутніх «спадкоємців» та «гарантів» своєї безпеки.
Але навіть найкращий почет не може «зіграти короля», якщо «король голий». Тому будь-який абсолютизм неминуче системно деградує. Саме з такого стану «напіврозпаду» рано чи пізно виводили свої країни видатні харизматичні лідери — Кромвель, Наполеон, Бісмарк, Рузвельт, Черчілль, Ерхард, де Голль, котрі завжди ставили інтереси свого народу над усе! Навіть колишні колонії до свого суверенітету «пробивалися» через одноосібний тип влади, названий «бонапартизмом».
ОСОБИСТА ВЛАДА + ВЛАДА ОСОБИСТОСТІ
Історія незаперечно свідчить про те, що саме модель політичного авторитаризму, яку абсолютно неправильно ототожнювати з тиранією, а тим більше тоталітаризмом, продемонструвала високу ефективність у найбільш критичні моменти існування суверенних держав. Видатним політичним лідерам, котрі будують свою владу на засадах легітимного авторитаризму, органічно притаманна здатність розв’язувати найскладніші завдання державотворення (і до того ж в умовах гострих економічних і політичних криз та постійних часових цейтнотів).
Справжніх державотворців також завжди відрізняють глибокі націоналістичні переконання, «Мойсеєва» впевненість у власному покликанні бути рятівником свого народу, персоніфіковане «синівське» ставлення до своєї Батьківщини, яку потрібно захищати від усіх ворогів. І це не випадково, адже одноосібний лідер-«провідник нації», який справді користується величезним неформальним авторитетом у народі, на відміну від парламенту та уряду завжди орієнтується на розв’язання проблем переважно стратегічного характеру, на проведення радикальних реформ, а не на нескінченний клановий розподіл «за справедливістю» матеріальних благ, яких у ситуації занепаду стає все менше. Тому він прагне максимально можливої консолідації суспільства; для нього саме нація, а не клас і не стан, виступає як цілісна спільнота, покликана подолати всі внутрішні та зовнішні загрози і ризики. Ось чому Наполеон Бонапарт проголошував своєю головною пристрастю служіння Франції. Саме він основою своєї діяльності зробив принцип «Франція понад усе», якого все життя неухильно дотримувався Шарль де Голль.
Чудово усвідомлюючи, що лише максимальна «змобілізованість» і єдність дій усієї нації дає шанси на порятунок, справжній авторитарний лідер намагається добиватися не «поділу влад» як взаємних «противаг», котрі «стримують одна одну», а їх узгодженості і співпраці. У цьому плані він є справжнім демократом, бо переконаний, що не можна здобувати справжніх перемог, перетворивши власний народ на рабів.
Згадаймо, що попри усі свої монархічні симпатії, Бісмарк, спираючись не так на авторитет сили, як на силу авторитету, відразу після подолання гострої кризи почав задля максимальної стабілізації досягнутого успіху — об’єднання Німеччини — підтримувати Бундестаг (з яким він до цього вів справжню політичну війну) у його протистоянні з колишньою опорою канцлера — Верхньою палатою, або «палатою панів». У такій же ситуації Франко виступив проти своєї «Фаланги», а де Голль розпочав державну реформу для підсилення функцій не тільки власної персональної влади, а й влади Сенату як «провідника» волі професійно-корпоративних об’єднань. Він спирався саме на цих «оптиматів», котрі прагнули «оптимальності», тобто збалансованого функціонування усіх соціальних інститутів.
Не випадково й те, що соціальні програми, по суті, зародилися, а потім і досягли найбільшого розвитку зовсім не в ліберальному і не комуністичному, а саме в авторитарно-корпоративному суспільстві, яке будувало соціальну державу на національному базисі. Без цього неможливе згуртування нації, а отже, і підвищення її захисного потенціалу та здатності до оновлення. «Спроможність оновлюватися є більшою мірою виразом колективних дій, аніж уміння зберігати стабільність», — писав Реймон Арон, відомий французький соціолог, котрий належав до «команди» де Голля. Сказане стосується в першу чергу бісмарковської та Веймарської Німеччини, Іспанії Франко, Італії Муссоліні, знов-таки післявоєнних Німеччини, Японії та Франції Шарля де Голля.
Переконаність у власних силах і навіть особливій місії, а то й божественному походженні, у представників національного автократизму, заснованого на неповторній індивідуальності лідера та його загальнонаціональному — передусім неформальному — авторитеті, сполучається з наполегливим пошуком «команди однодумців», умінням помічати, наближати до себе і надавати максимальної ініціативи непересічним творчим особистостям.
Із психологічних характеристик таких керманичів слід відзначити їхні чудові організаційні здібності, вміння швидко «схоплювати» суть проблем у сферах, далеких від їхньої безпосередньої компетентності, здатність діяти оперативно, вчасно обирати найзручніший момент для початку дії, концентрувати усі сили та засоби на найважливіших ділянках «прориву». Завдяки цим та подібним якостям в усі часи «харизматичні лідери» максимально мобілізовували пасіонарний потенціал своїх народів та перемагали військових супротивників, які переважали їх чисельно інколи в декілька раз. Не випадково ще з часів античності військові царі, обрані для відвертання найнебезпечніших загроз, які виникали перед державою, отримували специфічний титул — «СТРАТЕГ-АВТОКРАТОР» (Це дуже близько до традицій Запорізької Січі, де обрані на час важкого й небезпечного воєнного походу кошові отамани отримували необмежені автократичні повноваження). До цього слід додати особисту мужність, яку завжди демонстрували видатні політичні провідники, а також їхні нерідко непогані творчі здібності в галузі науки або мистецтва.
АВТОРИТАРНА ТРАДИЦІЯ ЄВРОПИ
У європейській традиції простежується певна спадковість між найвидатнішими державними діячами. Існує своєрідний «ланцюг» взаємного наслідування, бажання бути подібним до свого видатного попередника. Юлій Цезар захоплювався Александром Великим (Македонським), Наполеон Бонапарт наслідував Цезаря, Луї Наполеон узагалі будував свій імідж на родинних спадкових лініях (а отже, й на особистому зв’язку з Наполеоном І). Бісмарк також був під враженням від Бонапарта, але багато що у своїй політичній діяльності і навіть механізмі реформ запозичив у свого друга-ворога Наполеона ІІІ. Президент Веймарської республіки — Бранденбург безумовно продовжував справу, розпочату Бісмарком. Практично всі ці політики-полководці, починаючи від Александра Македонського (тут також можна додати і видатних германських імператорів, починаючи від Барбаросси і закінчуючи Фрідріхом Великим), правили за взірець Бонапарту, Гітлеру, Муссоліні і Франко. Нарешті, генерал де Голль безсумнівно не тільки захоплювався Наполеоном як видатним національним лідером, але й намагався на практиці реалізувати авторитарну модель влади, започатковану ним і розвинену Наполеоном ІІІ, Бісмарком, Бранденбургом (наприклад, подібно до останнього де Голль за конституцією П’ятої Французької республіки домігся для себе семирічного президентського терміну ).
Типологічне дослідження конструктивно-авторитарної форми правління свідчить про існування певних закономірностей її становлення і розвитку. Всі видатні реформатори радикального типу приходили до влади в ситуації системної кризи, котра знаходилася на межі, якщо не за межею, національної катастрофи і була викликана повною неефективністю попередньої консервативної парламентсько-монархічної або парламентсько-республіканської моделі влади. При цьому рівень люмпенізації населення нерідко досягав граничної позначки, що обумовлювало максимально широку амплітуду коливань «політичного маятника» в діапазоні від ультрареволюціонізму до крайньої реакції (і ці обидві сили були готові реально застосовувати масовий терор). Як правило, революційну ситуацію активізували зовнішньополітичні чинники — представники інших держав, які, переслідуючи свої корисливі інтереси, нацьковували один на одного реакційний і революційний табори. Нерідко загальнонаціональна криза відбувалася у ситуації, коли країна одночасно перебувала у стані війни із зовнішніми загарбниками та війни громадянської.
За таких обставин авторитарній владі вдавалося неймовірне. Задовго до Рузвельта та Ерхарда рівні за масштабами «економічні дива» здійснили Перший та Третій Наполеони, Бісмарк, а потім Бранденбург за Веймарської республіки до моменту «зриву» в тоталітаризм, Гітлер, Мусолліні, Франко і де Голль. Економічне зростання супроводжувалося якісним оновленням технологічного рівня промисловості, а головне — значним збільшенням ступеню соціального захисту. У країні підвищувався рівень освіти та науки, нерідко розпочинався злет мистецтва. Більше того, консолідація нації навколо лідера супроводжувалася подоланням у суспільстві стану апатії та безвір’я, причому різке зростання ентузіазму часто відбувалося поряд із збільшенням антипрагматичних, антиспоживацьких орієнтацій на ґрунті нових світоглядних засад.
Правління диктаторів харизматичного типу нерідко супроводжувалося (принаймні на першому етапі) вражаючими перемогами над агресорами або над цілими коаліціями держав у процесі власної експансіоністської політики. В цілому можна констатувати, що саме правління харизматично-авторитарного типу продемонструвало надзвичайну витривалість — адаптивність, маневровість, здатність тримати удар від дуже потужних катастрофічних руйнівних чинників, знаходити все нові і нові мобілізаційні резерви і в той же час перемагати із застосуванням мінімуму сил і засобів.
Хочу особливо підкреслити, що попри те, що авторитаристські устрої в самій Європі врешті-решт зазнали поразки, їхні досягнення носили широкомасштабний характер, а «відкат» від поступального розвитку ніколи не приводив до повернення на «вихідні» позиції. Завдяки трансформаціям, викликаним правлінням Наполеона Бонапарта, у напівфеодальній Європі було запроваджено класичний буржуазний лад. Франція змогла уникнути долі компрадорськи орієнтованого сировинного придатку та дешевого ринку збуту «нового світу», до якої її об’єктивно штовхав уже напівколоніальний режим пізнього періоду правління Людовика ХІV. Більше того, завдяки цивілізуючій місії, котру подібно до Александра Македонського, але стосовно капіталістичної формації, здійснив Наполеон Бонапарт (згадаймо хоча б знаменитий «Кодекс Наполеона», так чи інакше запозичений іншими країнами), поступово і об’єднана Німеччина, і Італія, і навіть частково балканські країни уникнули ролі сировинного додатку ліберально-колоніального Заходу (передусім в особі Англії, а потім США). Цим центральноєвропейським країнам удалося увійти в число «обраних» представників світової економічно-фінансової та технологічної метрополії. На жаль, це не вдалося зробити Україні через імперські зазіхання Польщі та Росії, а тепер Україна і більшість країн пострадянського простору фактично увійшли у новітню систему неоколоніалізму.
Наполеон Бонапарт, як, здається, і Гітлер, був щиро переконаний у тому, що розпочаті ним війни мали не загарбницьку, а визвольну, або «запобіжну», мету (він, як і пізніше Гітлер, уважав, що в разі відсутності військового захисту європейського «життєвого простору» Європа буде неминуче окупована Росією та колонізована Англією). У засланні колишній імператор повторював: «Я дав Франції та Європі нові ідеї, котрі ніколи не будуть забуті!»
Реформаторська діяльність Бісмарка привела до остаточного незворотного об’єднання Німеччини у сучасну політичну націю й до подальшого розвитку системи, стадіально вищої щодо класичних капіталістичних форм суспільної самоорганізації, — ідеться про оспівану спочатку Гегелем, а потім Шпенглером соціально-корпоративну державу під назвою «прусський соціалізм».
Та ж сама соціально-економічна стратегія Шарля де Голля, Франциско Франко, лідерів Веймарської республіки, Беніто Муссоліні і навіть до певного історичного моменту Гітлера, котрі також будували корпоративно-солідаристську модель суспільної самоорганізації, були не «кроком уперед», а потім «двома кроками назад» (як практично завжди закінчуються реформи в Росії), а «двома, а то й трьома кроками уперед» і лише «кроком назад», обумовленим не внутрішніми вадами системи, а несприятливістю загальносвітової геополітичної кон’юнктури.
За часів Веймарської республіки Німеччині саме завдяки авторитарній владі автократично-бонапартистського типу вдалося відчайдушними зусиллями подолати як мінімум дві потужні політичні та економічні кризи, спровоковані спочатку Заходом (величезні репарації після поразки у війні, а також всесвітня економічна криза 1929 р.), а потім Сходом, та розгромити і на певний час позбавити соціальної бази як лівий (комуністичний), так і правий (нацистський) екстремізм. Саме в цей час було закладено основи практично посткапіталістичної за своїми типологічними характеристиками «соціальної держави» (модель якої остаточно почав реалізовувати на практиці Людвіг Ерхард уже після Другої світової війни). І лише загроза чергового ультраекстремістського реваншу керованої з Москви величезної комуністичної «п’ятої колони», яка за вказівкою Третього Інтернаціоналу відштовхнула від себе центристськи і одночасно антифашистськи налаштовану потужну соціал-демократичну партію Німеччини, примусила суспільну свідомість хитнутися різко вправо, що призвело до системного «зриву» країни у прірву тоталітаризму.
ПРОВОКАТОРИ ТОТАЛІТАРИЗМУ
У цьому плані дуже цікавим є спостереження, зроблене російським політологом-міжнародником Сергієм Даниловим у своїй певною мірою унікальній книзі «Правові демократичні держави: нариси історії» (Москва, 1999). У ній він фактично уперше дає системно-типологічну політологічну характеристику авторитаристських моделей влади в перехідні революційно-катастрофічні епохи у Великобританії, Франції, Італії та Німеччині. Данилов зазначає, що нацистська ідеологія в очах пересічних громадян у порівнянні з комуністичною тривалий час виглядала майже як поміркована конструктивно-консервативна політична орієнтація. Адже Гітлер обіцяв зберегти приватну власність, а не знищувати її, як це зробили більшовики. Нацисти не проводили відверто атеїстичної пропаганди, виступали за збереження і посилення виховної ролі сім’ї, відкидали «рівноправну» зрівнялівку чоловіків і жінок тощо. Замість проповіді утопічної всесвітньої революції та братерського єднання усіх пролетарів нацисти цілком слушно стверджували, що завдяки грабіжницькій Версальській мирній угоді «робітничий клас Антанти живе пограбуванням німецького народу».
Не забуваймо також, що у ХХ столітті панування психології переможців і переможених значною мірою спричинило дві світові війни у боротьбі за «життєвий простір». Гітлер, котрий прийшов до влади у момент політичної та економічної катастрофи Німеччини, об’єктивно був змушений розпочати її озброєння для гарантування національної безпеки, чудово розуміючи загрозу колонізації країни економічно і військово потужними Заходом і комуністичним Сходом. (Достатньо сказати, що в цей момент на озброєнні Німеччини були лише декілька дослідних танків, а з 400 воєнних літаків жоден не був готовий до бойових дій, у той час як навіть Чехословаччина та Польща мали по кількасот танків і до тисячі воєнних літаків). І лише переконавшись на практиці у повній відсутності мобілізаційної готовності до збройного захисту Англії, Франції, США, — відсутності, обумовленій втратою національної самосвідомості класичними буржуазними демократіями та парламентськими режимами, які вже переживали стадію занепаду, — він почав збільшувати свої агресивні апетити аж до світового гегемонізму.
Нагадаю, що Англія, сподіваючись на створення геополітичного «буферу» проти Радянського Союзу, а також зберігаючи традиційну з часів війни з Наполеоном І упередженість проти Франції, не підтримала її, коли Німеччина вийшла з Ліги Націй (1933), припинила участь у роботі конференції з роззброєння, а у 1936 році розірвала Версальську угоду (покликану надавати військові гарантії саме Франції) та ремілітаризувала Рейнську область.
Пізніше, незважаючи на відверту опозиційність свого ідеалу авторитарно-корпоративної моделі держави до націонал-соціалізму расово антисемітського типу та відверте презирство Муссоліні до Гітлера, Англія і Франція (які, нагадаю, на той момент самі були найпотужнішими колоніальними імперіями) через абіссінську війну фактично зірвали антигерманську угоду з Італією і буквально штовхнули її до пакту з Гітлером. Трохи пізніше ці духовно цілком здеморалізовані країни послідовно зрадили Чехословаччину та Польщу.
Аж до 1939 року Гітлер був переконаний, що через занепад пасіонарності в західних демократіях ні Англія, ані США не наважаться на серйозну війну, і йому вдасться не тільки уникнути — на відміну від Наполеона І — бойового зіткнення з Англією, але й укласти з нею воєнну угоду. До того ж він був переконаний, що якщо і не в 1941 (як твердить у своїх гостродискусійних працях «Криголам» і «День М» Олександр Суворов), то в 1942, а ще імовірніше — у 1943 році Сталін, спираючись на свою інтернаціональну комуністичну п’яту колону, все-таки розпочне окупацію Європи (чого, власне, радянська пропаганда і не приховувала). У надзвичайно цікавій праці «Наполеон і Гітлер» Десмонд Сьюард докладно описує історичні паралелі, коли і Наполеон, і Гітлер, намагаючись уникнути війни на два фронти — з тоталітарним фінансово-імперським лібералізмом та етатистським військово-імперським “комунізмом”, — після тривалих вагань прийняли однаково фатальне рішення завдати упереджуючого удару по Росії, цьому традиційному агресорові й активному розпалювачеві європейських збройних конфліктів.
Сказане, звісно, не означає, що я хочу виправдати нацизм. Але важливо усвідомити, що і його виникнення як особливої форми тоталітаризму, і розв’язання ним Другої світової війни було б неможливим без появи у ХХ столітті двох інших, лише позірно протилежних нацизмові форм тоталітаризму або імперіалізму, — екстремістсько-ліберального та радянсько-комуністичного типів, які прагнули світового панування.
Що стосується Іспанії, то її видатному авторитарному лідерові Франциско Франко протягом декількох десятиліть довелося протистояти фактично трьом типам тоталітаризму: комуністичному, нацистському і ліберальному. Спочатку політичний конфлікт усередині країни зусиллями комуністичного СРСР було розпалено до масштабів громадянської війни, потім постала загроза окупації Іспанії Німеччиною, і Франко довелося докласти величезних зусиль, аби цього не сталося. Нарешті, в умовах міжнародної економічної блокади, запровадженої Заходом під тиском СРСР (першим ці економічні санкції проігнорував Шарль де Голль), Франко заборонив продаж землі для американських військових баз, на чому так наполягали США, і відстояв національний суверенітет своєї країни.
Отже, головною причиною кризи авторитарних режимів і значною мірою їх деградації до монократичних або тоталітарних систем було не те, що вони не доросли до рівня традицій західної демократії, а те, що західна демократія у своїх традиційних ліберальних формах переживала (і переживає сьогодні) гостру кризу «самоідентичності», неухильно трансформуючись у неоімперіалістичне суспільство фінансово-паразитичного типу, в атомізовану сукупність «масових споживачів», «людей-мас», «одномірних людей». Про все це з тривогою писали видатні мислителі-гуманісти ХХ століття, починаючи від Ортеги-і-Гассета, Освальда Шпенглера і Альберта Швейцера і закінчуючи Олдосом Хакслі, Гербертом Маркузе, Л’юїсом Мемфордом, Елвісом Тофлером. Їхня творчість абсолютно суперечить міфології «демократії», «вільного ринку», «загальних прав людини», яка накидається країнам, що розвиваються, як ідеологія неоколоніалізму постіндустріальної доби.
Власне кажучи, реформаторські прориви видатних харизматичних лідерів Європи Нового і Новітнього часу відбувалися на тлі геополітичних катастроф, в одночасному протистоянні глобалістичному космополітичному бездуховному лібералізмові та радянському комунізмові.
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІДЕР: ПЕРШИЙ СЕРЕД КРАЩИХ
Уже згадуваний Реймон Арон вважав, що веберівське поняття харизми — тобто особливої благодаті, обраності — максимально відповідає характеристиці типу політичного лідерства генерала де Голля — найвидатнішого політика ХХ століття. Після його тріумфальної перемоги на президентських виборах його попередник на посту президента Рене Коті сказав про нього: «Перший із французів стає першим у Франції».
У велику політику де Голль прийшов, маючи досвід не тільки суворої військової служби, а й безпосередньої участі у бойових діях. Уже під час Першої світової війни він отримав важке поранення, а під час Другої був чи не єдиним з вищих офіцерів, хто в ситуації повної деморалізації французької армії спромігся організувати ефективний контрнаступ проти багаторазово переважаючих сил Вермахту (і, за спогадами маршала Гудеріана, ледь не захопив його штаб). Пізніше де Голлю довелося знову неодноразово ризикувати своїм життям — уже у ранзі Президента Франції. Після найнебезпечнішого з кількох замахів на його життя він, вийшовши із пробитої кулями машини, сказав: «Ці добродії зовсім не вміють стріляти».
У своїй книзі «На вістрі шпаги» генерал так описував психологічні особливості лідера мобілізаційно-пасіонарного типу: «Але щойно події набувають загрозливого характеру, небезпека наближається, і справа загального порятунку вимагає негайної ініціативи, готовності до ризику, твердості, ... якась могутня хвиля виштовхує на передній край людину характеру... Це борець, котрий знаходить сам у собі джерело власної енергії і свою точку опори... Людина характеру надає своїм діям шляхетності... Хоч би що відбулося, тільки на його долю випадає сувора радість відповідальності». Саме з цих позицій харизматичного лідерства генерал заперечував марксистський історичний детермінізм і підносив роль особистості в історії. Він твердив: «Історична фатальність існує тільки для боягузів... Історія у великі хвилини терпить біля керма влади лише тих людей, котрі здатні спрямовувати хід подій».
Таким чином, за Вебером, тип політичного діяча, до якого належав де Голль, є «ідеальним типом» для створення команди національного порятунку. Де Голля часто називали «людиною кризи», яка діє тим рішучіше і нестандартніше, чим складнішою стає ситуація. Він усвідомлював власну відповідальність під кутом зору історичної місії служіння своїй Батьківщині — Франції. «Я уособлював для моїх сподвижників долю нашої справи, для багатьох французів — надію, для іноземців — образ нескореної Франції серед випробувань, що випали на її долю, і все це зумовлювало мою поведінку і вказувало мені шлях, з котрого я вже не міг зійти», — писав він у своїх «Воєнних мемуарах».
Цікаво, що майбутній видатний політичний лідер виховувався в тих самих неокатолицьких єзуїтських державницьких традиціях, в яких свого часу формувалася особистість видатного українського реформатора і (за збігом обставин) російського політичного діяча Феофана Прокоповича. Це ті традиції піднесення національного чинника у державотворенні, що, як зазначалося, є важливим елементом становлення традиції європейської демократії. Не випадково саме в контексті соціального католицизму, що його Наполеон I оголосив офіційною державною релігією, де Голль завжди уявляв собі Францію як жінку, мадонну, яку він має захищати від тяжких негод. (Як тут не згадати нашу традицію ставлення до України як до матері, прекрасної жінки, «земної мадонни» — починаючи ще від Гоголя і Шевченка та закінчуючи Маланюком, Сосюрою і Симоненком.) Знову і знову він повторював: «Франція — єдина моя турбота і вища мета мого життя... Я залишуся проводирем Франції... Я служу тільки Франції. Я завжди служитиму тільки Франції».
На становлення світогляду де Голля дуже вплинула філософія Анрі Бергсона з його ідеєю емоційно-вольового «життєвого пориву», до якого народ надихається «моральним героєм» (дуже близьким до веберівського «харизматичного лідера»). Окрім того, до кола улюблених авторів видатного французького політика належали відомі письменники Фрідріх Ніцше, Хосе Ортега-і-Гассет, Шарль Пегі, Моріс Баррес, Еміль Бутру, Альфред де Віньї, кожен з яких так чи інакше відстоював ідею духовного служіння нації як найуніверсальнішій та одночасно — найконкретнішій соціальній спільноті.
Багатьом нашим прихильникам де Голля як політичного лідера, вихованим на радянській пропаганді «критики буржуазного націоналізму», доведеться дізнатися про «жахливу» річ: ідею так званого «інтегрального націоналізму» вигадали зовсім не Донцов і не Сциборський. Основоположником цієї соціологічної течії був француз Шарль Моррас. А Шарль де Голль усе життя залишався переконаним прихильником цієї теорії, вважаючи, що в суспільно-економічних процесах національний чинник має пріоритет, а нація є базовою і природною структуроутворюючою спільнотою, яка зберігається у світі (якому, зазначмо, в неозорому майбутньому «не загрожує» геополітична стабільність та безконфліктні міждержавні стосунки). Саме тому де Голль ніколи не мав жодних ілюзій щодо альтруїзму в зовнішній політиці, твердячи, що в ній завжди діє «залізний закон національних інтересів». На цю тему він висловлювався у дусі Уїнстона Черчілля — свого постійного суперника-партнера: «Держава, гідна величі Франції, не має друзів»; «Союзники — це іноземці, завтра вони можуть стати ворогами»; «Війна — проти наших ворогів. Мир — проти наших друзів».
Генерал не терпів фальшиво панібратських стосунків радянського взірця між політичними діячами і був певен того, що для величі країни в міжнародному аспекті не обов’язково, щоб ця країна була великою за площею. Він говорив про велич Франції Черчіллю та Рузвельту навіть тоді, коли вона була окупована, а сам де Голль перебував у вигнанні, практично не маючи ніякого офіційного політичного статусу. І в кінцевому підсумку він завжди добивався конкретних дипломатичних і політичних перемог на шляху до відродження цієї величі.
Пізніше він дуже помірковано будував свої стосунки з НАТО і врешті-решт вивів Францію з цієї організації. Незважаючи на важкі економічні витрати, заради гарантування національної безпеки своєї країни створював у ній власну ядерну зброю і засоби її доставки. Застерігав, щоб Франція і весь Старий Світ не перетворилися на сателіта Нового Світу. Водночас перед лицем реальної воєнної загрози ще й із боку СРСР усе робив для створення «незалежної європейської Європи» — не як наднаціональної структури, а як «Європи вітчизн». Ішлося про те, щоб національно суверенні країни мали загальноєвропейські збройні сили під егідою Франції та Німеччини (ця ідея сьогодні знову актуалізується).
У внутрішній політиці де Голль знов-таки беззастережно дотримувався ідеї пріоритету загальнонаціональної спільності над будь-якими класовими і партійними інтересами. Тому цілком логічно, що «Провідник Нації» досить скептично ставився до системи парламентаризму з притаманним їй постійним партійним протистоянням і виявляв упередженість не тільки щодо лівих партій, а й щодо представників переважно спекулятивного бізнесу. Він заявляв, що дуже часто «система коаліцій приватних інтересів... у нашій країні діяла проти інтересів нації», а тому, виходячи з принципу нерозривної єдності національної солідарності та соціальної справедливості, здійснював «ліву політику правими методами» і весь час домагався, «щоб приватні інтереси змушені були відступити перед суспільними інтересами, щоб найважливіші ресурси національного багатства освоювалися і використовувалися задля всезагального блага». При цьому він твердив, що одночасно необхідно усіляко «заохочувати у всіх галузях дух підприємництва».
Що ж до комуністичної партії Франції, то де Голль уважав її недостатньо «національною і французькою» партією і називав лівих «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад». Він неодноразово давав оцінки Компартії та Всезагальній конфедерації праці як «основним антиреволюційним силам порядку у французькому суспільстві», а під час жорстокої кризи 1968 року говорив про «підривну діяльність» комуністів, твердячи, що Франції загрожує диктатура: «Її хочуть примусити підкоритися владі, запровадженій в умовах національного відчаю, владі, котра... була б владою... тоталітарного комунізму». «Комуністи в усіх випадках намагаються послабити національне суспільство в очікуванні, поки вони зможуть повністю знищити його», — писав він у своїх «Мемуарах сподівань». Аналогія з модерною українською історією ХХ століття, як то кажуть, напрошується сама собою.
Шарль де Голль безмежно поважав волю французького народу. Він наголошував: «Влада має силу лише тоді, коли її цілі збігаються з вищими інтересами країни і коли вона має всебічну довіру з боку громадян». Тому і заявив, що піде у дострокову відставку навіть у тому випадку, коли будь-яка його пропозиція отримає на референдумі лише просту арифметичну більшість, а не переважаюче всенародне схвалення. І дотримав свого слова! Саме в дусі європейської демократичної традиції суспільної угоди між народом і владою, після першої ж відмови на всенародному референдумі з приводу запропонованих ним змін до Конституції з метою реформування структури влади, він заявив про те, що французький народ розірвав з ним соціальний контракт, і достроково пішов у відставку з поста Президента.
Так, генерал де Голль завжди був прихильником досить жорсткої системи політичного авторитаризму і у своїй діяльності завжди послуговувався принципом персональної відповідальності, підкреслюючи, що «радяться всі — рішення приймає один». Але не забуваймо, що до влади він прийшов у момент чергової в історії Франції перманентної гострої внутрішньої і зовнішньої кризи, коли, за його виразом, вона знаходилася в стані «хворої людини». До того ж саме такий тип політичного правління завжди ставав «останнім порятунком» для Франції, котра під тиском зовнішніх і внутрішніх загроз майже 200 років балансувала на межі соціальної катастрофи. І тут також багато спільного з українською історією — з тією лише різницею, що за браком лідерів, рівних французькому Президенту (про яких мріяли Донцов, Липинський, Сциборський, Старосольський, Васиян та інші ідеологи українського відгалуження інтегрального націоналізму), Україна і по сьогодні не спромоглася відстояти справжній національний суверенітет.
Про нетоталітарну спрямованість авторитаризму «першого серед французів» свідчить той факт, що в його «команді», а також серед прихильників і в часи перемог, і в скрутні часи добровільних відставок завжди знаходилися десятки, якщо не сотні, найвидатніших інтелектуалів, котрі уособлюють совість французької нації. Зокрема, ще з часів Другої світової війни шлях політичного сходження разом із Шарлем де Голлем пройшли — як його політичні соратники, а то і як члени уряду — видатний французький письменник Франсуа Моріак та знаменитий письменник і філософ Андре Мальро. Обидва вони належать до плеяди блискучих мислителів, таких як Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Антуан де Сент-Екзюпері. Усі вони були справжніми синами Франції, і їхня творчість формувалася під час боротьби з нацистськими загарбниками за відродження незалежності їхньої Батьківщини.
Де Голль добився створення президентської республіки — шляхом, зокрема зміни Конституції Франції, в якій з’явилося положення про всенародне обрання Президента, за своїми офіційними повноваженнями — «гаранта національної незалежності» (як наголошувалося вище, згідно із донині чинною деголлівською Конституцією передбачається лише один випадок, коли Президент підлягає юридичному переслідуванню, — при зраді Батьківщини, звинувачення у якій має право оголосити Вищий суд, який складається з 24-х представників обох палат Парламенту). Він відновив діяльність Сенату як повноцінної гілки влади, коли його функції були вже вкотре — тепер під ліберально-зрівняльними гаслами усередненого представництва — фактично зведені нанівець. Виходячи з ідеї необхідності структурування нації «знизу», де Голль довгі роки наполягав на необхідності перетворення Верхньої палати Парламенту на «визначну економічну та соціальну асамблею» і саме на останньому референдумі добивався її формування за територіально-галузевим корпоративним принципом (тобто з обраних за ступенево-цензовою системою найкращих представників основних сфер суспільної, у тому числі й духовної, діяльності).
ФРАНЦУЗЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ ДИВО — НАЦІОНАЛЬНО-КОРПОРАТИВНИЙ СОЛІДАРИЗМ
Що ж стосується економічної політики де Голля, то «ліві» переважно хибно трактують її як максимальне наближення до радянської командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію (реприватизацію) та застосування планового начала (т.з. «дирижизм»). Насправді ж «націоналізація» — це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що попри існування усіляких універсальних механізмів структури національних економік у кожному конкретному випадку є унікальними. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова система мають формуватися цілеспрямовано. Тому, зокрема, приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником тут часто виступала сама держава. Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувалися на розвиток найперспективніших наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, розв’язане украй актуальне і для України завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар’єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції.
Одним із перших Шарль де Голль усвідомив небезпечність нового світового економічного гегемонізму, — небезпечність, зумовлену, окрім усього іншого, тим, що долар як світова валюта не забезпечений реальними товарами і послугами. Отож генерал вимагав відмовитися від його використання і перейти до єдиного золотого стандарту.
Одночасно величезна увага приділялася підвищенню продуктивності праці. Прагнучи максимально зацікавити безпосереднього виробника, де Голль розвивав різноманітні форми економічного корпоратизму та кооператизму (цим же шляхом економічної реформи пішли повоєнні Японія та Німеччина). Зокрема, він усіляко заохочував участь представників трудових колективів в управлінні підприємствами та в їхніх прибутках, підтримував інші форми тісного співробітництва між працею і капіталом. Повсякчас удосконалювалася і розвивалася система науки і освіти. Досить зауважити, що за десятиліття правління де Голля кількість людей у Франції, котрі займалися розумовою працею, зросла утричі і досягла трьох мільйонів чоловік. Чудово усвідомлюючи неминучість наростання процесів економічної глобалізації, де Голль розглядав конкурентоспроможність французьких підприємств на зовнішньому ринку як головний критерій ефективності їхньої діяльності. Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємства ще не могли «на рівних» змагатися з іноземними транснаціональними корпораціями і лише «набирали висоту», вони одержували максимальну підтримку держави. У міру ж завершення структурної перебудови та якісного поліпшення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» переходив від «дирижистських» методів керівництва до методів «диригентських» — до «індикативного», «сценарного», суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій — переважно вже існуючим радам директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам. Одночасно де Голль активно боровся з протекціонізмом: разом з реконструкцією економіки він здійснив максимальну зовнішньоекономічну лібералізацію
Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до 4,5 млрд доларів у 1965 році. Франція не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на країну-кредитора, яка займала на той час третє місце у світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. За середньорічним економічним зростанням ВНП — 5,5% — Франція тоді поступалася лише Японії (а за темпами зростання ВНП — за рахунок підвищення продуктивності праці — значно випереджала і її). Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, а обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким як ніколи (і це при тому, що задля гарантії свого суверенітету країна була вимушена нести важкий тягар військових витрат). А головне — за десятиліття президентства де Голля чисельність французів зросла з 45 до 50 мільйонів! Погодьтеся, що це — найвиразніший показник ефективності економічних реформ.
МИСТЕЦТВО НЕМОЖЛИВОГО
На жаль, геополітичні європейські та загальносвітові реалії аж ніяк не сприяли введенню у Франції стадіально-економічної моделі постбуржуазного суспільства. У своїх знаменитих «Антимемуарах» Андре Мальро показав, що де Голль чудово усвідомлював головне протиріччя сучасної епохи, котре полягає не у змаганні між загниваючим капіталізмом та прогресуючою соціалістичною системою і не між західною «імперією добра» та східною «імперією зла», а у неможливості для нації — як духовно-гуманістичної спільноти — «продертися» між Сциллою глобального фінансово-ліберального імперіалізму та Харибдою імперіалізму комуністичного.
Не випадково криза правління Шарля де Голля була пов’язана з реформою вищої освіти, коли генерал був змушений занадто авторитарними методами максимально прагматизувати вищу школу і підпорядкувати її меті економічного і в кінцевому підсумку військового геополітичного змагання у сучасному світі, а французька інтелігенція та творча молодь, котра формувалася на традиціях вищих здобутків гуманітарного знання і мистецтва (в галузі яких у ХІХ—ХХ століттях Франції належала провідна роль), фактично повстала проти вузької спеціалізованості не тільки освіти, але й свого особистого життя.
Треба віддати належне де Голлю: врешті-решт він зрозумів, що йдеться не про звичайний соціальний конфлікт з адміністрацією, а про дуже серйозні проблеми фактично стадіального вибору його країни. Він оголосив свою знамениту програму соціального самоврядування — «систему участі» як «Третього шляху», але не як синтезу, а як уникання і класичного лібералізму, і радянського комунізму. Ця теорія корпоративної єдності і співпраці класів була дуже близька до ідеї соціальної держави в Німеччині та «конфуціанського капіталізму» в Японії, але до кінця реалізувати цю модель найвидатнішому політикові минулого століття вже не судилося. Японія і Німеччина також переживають сьогодні духовно-світоглядну кризу (втрату національної самоідентичності).
Ідея якісно прогресивнішого відносно класичного капіталізму суспільного ладу — «соціальної республіки» — була сформульована на законодавчому рівні ще у Конституції Другої французької республіки. На противагу марксизму її суть полягає у проголошенні пріоритету духовних цінностей над «економічним базисом», розумінні необхідності не просто єдності класів з метою збереження загальнонаціональної злагоди, а творчої співпраці між ними на корпоративних та кооперативних засадах. В економіці модель корпоративно-національного співробітництва, яку активно впроваджував ще Наполеон ІІІ, а потім значною мірою запозичив у нього Бісмарк («прусський соціалізм»), продемонструвала величезні можливості економічного зростання одночасно з небаченим зростанням соціального захисту (а не за рахунок нього, як це зараз відбувається у нас в Україні).
Пізніше через несприятливі історичні обставини ця модель була лише частково запроваджена у Веймарській республіці та в Італії. Але після Другої світової війни у Німеччині Ерхарда, Іспанії Франко, частково в Японії і особливо у Франції де Голля вона спричинила ефект «економічного дива». Будемо сподіватися, що Україна врешті-решт візьме курс на реалізацію моделі саме духовно-національного корпоративізму, органічною складовою частиною якого є харизматичний авторитаризм послідовно реалізованої президентської форми правління.
У цілому ж незаперечні видатні досягнення державотворчої місії Шарля де Голя стали можливими завдяки тому, що, на відміну від постійного повторення нашими «незалежними» «рейтинг-технологами» та «піар-політруками» заяложених тез типу «маємо те, що маємо», «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди» або «політика — це мистецтво можливого» та «політика — це брудна справа», Шарль де Голль завжди жив і діяв за принципом «політика — справа честі», а інколи — й «мистецтво неможливого». Це був політичний лідер не за посадою, а за покликанням, справжній Провідник Нації.
Підсумовуючи все сказане в цьому дописі, наголошу на найголовнішому: ототожнення авторитарної форми правління, котра має величезний антикризовий потенціал, із завжди руйнівним тоталітаризмом є просто неприпустимим! Перед лицем тих міжепохальних глобальних і регіональних загроз, які повною мірою постануть перед людством у найближчі роки, тільки повноцінна президентська республіка особливого автократичного типу — тобто така, яка передбачає особисту владу харизматичної особистості — може стати в Україні передумовою справжнього національного порятунку.
|
Публiкацiї за темою «Політологія»:
