- передтечею кінотворчості італійськіх неореалістів була стрічка, знята українською кіностудією. Цією кінострічкою фахівці вважають фільм Марка Донського “Веселка” (1943 рік) за однойменною повістю Ванди Василевської. Фільм був знятий на київській кіностудії, яка в роки Другої світової війни була евакуйована в Середню Азію. Він розповідає про українське село під час війни. Президент Рузвельт, переглянувши фільм, надіслав режисерові телеграму з подякою, а у 1944 році картина була відзначена Асоціацією кіно і радіо США.
Поки в Україні точаться суперечки навколо Верховної Ради та дострокових виборів, у Німеччині вийшла книга “Кольорові ігри - Україна після Помаранчевої революції”.
Її автор - колишній східнонімецький дисидент і правозахисник Вольфганг Темплін - погодився відповісти на наші запитання.
Пане Темплін, чому Ви раптом вирішили написати для німців книгу про Україну?
Йдеться про одну проблему, а саме про те, що серед певних кіл публіки увага часто носить кон”юнктурний характер. Історичні події осені 2004-го року привернули увагу до України не тільки з боку Німеччини. Весь світ тоді стежив за тим, що відбувається в цій країні. Але одноразово привернути до себе увагу не так вже й складно, значно складніше домогтися того, щоб постійно перебувати в полі зору. Це стосується передусім східної частини Європи, яка для німців все ще залишається дуже далекою. Під час подорожей до України мені спало на думку: „а чому б спеціально для німців не написати книгу, яка б розповідала про шлях, який привів Україну до Майдану?”. Мені йшлося також про роль лідерів, як на політичному, так і на громадському рівнях. Я хотів проаналізувати, що врешті-решт сталося з тими помаранчевими сподіваннями, які пов’язували з Майданом. У своїй книзі я представляю Україну також у контексті її відносин із сусідами – Росією і з Польщею. У цьому сенсі мені хотілося б, щоб читачі на Заході, які є віддаленими сусідами України, також замислилися над тим, чи не варто продемонструвати інтерес до цієї країни.
Зрозуміти, що відбувається в Україні часто буває дуже складно й самим її жителям. Як Вам - німецькому публіцисту - вдалося розібратися в усьому цьому?
Мені пощастило, що багато моїх польських друзів є справжніми знавцями України. Крім того, десь у році 2001-ому мені захотілося ближче познайомитися з іншими східноєвропейськими мовами і культурою. Для цього я кілька разів їздив в Україну. Перебуваючи в західній Україні, швидко помітив, що цього замало, аби зрозуміти всю країну. Тому вирішив відправитися й до східних областей. Для мене великим відриттям став Харків, але також і Донецьк. Під час своїх поїздок я відносно мало зустрічався з високопосадовими політиками. Мене цікавили звичайні політики з найрізноманітніших партій, але ще більше – громадянські діячі, журналісти, митці, представники неурядових організацій.
Пане Темплін, ви сказали, що побували, як на заході, так і на сході України. Ви також сприйняли її розколотою, як це часто можна почути?
Мені вона здалася неймовірно багатогранною. Під час дискусій в Україні одні говорили про єдину Україну, інші - про дві. А один з моїх співбесідників сказав, що взагалі можна говорити про щонайменше 22 різні України. Я особиство переконався, що рух за незалежність може мати міцне коріння й на сході. Хорошим прикладом тут, на мою думку, може слугувати Харків. У Донецьку ми зустріли людей, які, пишаючись своєю регіональною ідентичністю, наголошували, що вони вважають себе також українцями. На мою думку, це дуже важливі голоси. Я переконаний, що політична доля України вирішуватиметься на її сході. Західні регіони вже й без того налаштовані на демократичні принципи. Демократичні ідеали, принципи правової держави через західні регіони поширилися й на центральні області і вже почали пускати коріння на сході. І саме там упродовж наступних років вирішиться, якою бути Україні в майбутньому.
Чи не допомогла б чітка європейська перспектива прискорити процес демократизації всієї України?
Безперечно, це допомогло б. Хотілося б, щоб Німеччина виступила із такою заявою. І це не обв”язково повинна бути заява, адресована якійсь конкретній країні. Це може бути частина загальної європейської політики відносно Східної Європи. Тут велику роль могли б відігравати Німеччина і звичайно Польща. І, до речі, це допомогло б також покращити співпрацю між Німеччиною та Польщею. Я досить критично ставлюся до нинішнього польського керівництва, але політика Варшави щодо України й надалі залишається продуктивнішою, ніж політика Берліна. Отже, залишати двері ЄС відкритими було б добре як для Європи, так і для України.
Головною темою в Україні нині є дострокові вибори. Якщо голосування справді відбудеться, чи принесе це нарешті політичну стабільність і чи допоможе зробити поступ на демократичному шляху?
Я приєднуюсь до аргументів тих, хто вважає, що внаслідок дострокових виборів помаранчеві знову можуть отримати невелику перевагу. Я не думаю, що виборці, розчаровані політичними елітами, проголосують інакше. Адже сили, які підтримують Януковича, продемонстрували своє обличчя: не можна говорити, що вони прагнуть відновлення старого порядку, але певні пострадянські риси вони зберегли. З огляду на це, на мою думку, помаранчеві отримають третій шанс. Я не думаю, що дострокове голосування допоможе кардинально змінити все на краше. Але все ж таки, це буде краще, ніж постійна державна криза, дедалі відкритіші спроби позбавити влади президента. Я від самого початку сумнівався, що цей легіслативний період закіничиться нормально.
Актуально
23148 переглядів
Публiкацiї за темою «Інший погляд»:
