Вервольф - найпотаємніший бункер Гітлера. Наци №2 на Вінничині

46354 перегляди

Мартін Борман

Кілька років тому у Вінниці в мене була зустріч із колишнім начальником КДБ по Вінницькій області, згодом начальником п’ятого (ідеологічного) відділу КДБ при Раді Міністрів УРСР Іваном Загороднім.

В той час відставний генерал працював над книгою про ставку Гітлера під Вінницею — «Вервольф» («Вовк-перевертень»). На території цього східного командного пункту фюрера (розташований поблизу с. Стрижавка) я побував неодноразово. Навкруги розкидані брили понівеченого могутніми вибухами бетону, з яких стирчить нержавіюча арматура, сліди доріжок, залишки басейну, в якому, кажуть, любив плескатися Гітлер зі своєю коханкою Євою Браун — ось, вважай, все, що можна побачити нині у «Вервольфі». Яким же він був тоді, у 1942-1944 роках?

Цікаво було почути відповіді на ці запитання у генерала КДБ. Тим паче, що автор перед початком роботи над книгою, очевидно ж, зібрав солідний додатковий матеріал — не виключено, «добув» інформацію, яку досі не було оприлюднено. Іван Максимович не розчарував. У архівах Міноборони РФ, у Німеччині, Австрії, у нас, в Україні, Загородній знайшов багато того, що безпосередньо стосувалося «Вервольфа»: найперше, що він собою являв, для чого створений, коли і скільки Гітлер в ньому проживав, обставини підриву об’єкта тощо.

Під час роботи в архіві російського військового відомства Івану Максимовичу чи то через недогляд працівників архіву, чи з якихось інших причин потрапила до рук карта Генштабу ЗС СРСР, підписана, здається, заступником начальника Генштабу генералом Ватутіним, про основні удари радянських військ на початку війни з Німеччиною, заплановані на липень 1941 року. Отже, твердження, до яких нас привчили, про віроломність нападу фашистської Німеччини на нашу миролюбну країну — черговий міф. Гітлер, дізнавшись про плани «союзника», просто на місяць «випередив» СРСР.

Коли фюрер перебував у ставці під Вінницею, його заступник по партії (НСАПД) Борман здійснював поїздки прилеглою до «Вервольфа» територією, під час яких вивчав місцевість, сільське господарство, природні багатства, тамтешнє населення. З усього видно, висловив припущення генерал І.Загородній, що таких зустрічей із жителями навколишніх сіл було чимало (рейхсляйтер, переповнений враженнями, доповів про них Гітлеру), зібрання були багатолюдними і, мабуть, їх атмосфера не була ворожою. «Високого гостя» зустрічали з хлібом-сіллю (зрозуміло, не обійшлося тут без застосування, як ми нині висловлюємося, адмінресурсу). Скрізь він бачив здорових голубооких білявих дітей із гарними і незіпсованими зубами, чим не могли похвалитися підростаючі «оберменші» (надлюди). Отож, малеча, судячи з усього, часто обступала Бормана, щось відповідала «дядькові-німцеві» (через перекладача, зрозуміло) і навіть при цьому посміхалася. Виходить, були підстави... Принаймні, у переляканих і насуплених дітей губи стулені.

Не виключено, ця подорож «наці № 2» була задумана не тільки для того, щоб ознайомитися з цим куточком Вінницького Поділля, а ще й тому, аби на тлі численних візитів непомітно зустрітися із однією людиною — радянським розвідником. Генерал навіть уточнив, де це сталося, — в Липовецькому районі, кілометрів за 20 від ставки.

Мартін Борман ті Адольф Гітлер у супроводі офіцерів Генштабу

Ця остання фраза мене приголомшила. Здалося, що генерал щось переплутав. Борман — і зустріч із радянським розвідником?! «Тінь Гітлера й агент Сталіна — хіба це було можливим?!» — «Не тільки можливо, — спокійно мовив кадебешник, — а й необхідно, адже Борман був шпигуном, завербованим радянською розвідкою ще на початку 20-х років минулого століття, і йому треба було отримати інструкції: не просто поділитися інформацією, а й тактичними й стратегічними планами фюрера».

Таке твердження мене страшенно заінтригувало, і я почав збирати досьє на заступника Гітлера по партії, фактично, особу номер 2 в нацистській ієрархії, начальника партійної канцелярії фюрера — Мартіна Бормана. І чим більше я дізнавався про цього нацистського бонза, тим більше схилявся до того, що це був найбільший «шкідник» Третього рейху. Дії цієї людини нерідко дорівнювали еквіваленту кількох радянських фронтів. А, може, Борман це робив через свою недолугість, врешті, тупість? Ні, при всій його грубості, неосвіченості розумово обмеженою таку людину не назвеш. Навпаки, це був геній обдурювання Гітлера, зіткнення лобами керівників фашистської Німеччини, ізоляції відданих і талановитих людей із оточення фюрера, воєначальників, керівників «крайсів» (областей) і завойованих територій, включаючи їх знищення.

Тоді виникає запитання, навіщо він це робив? Щоб стати наступником Гітлера? Ні, ще в 42-43 роках він добре знав, що Німеччина війну програє. Хотів заволодіти «золотом партії», награбованим за роки війни? Можливо, та лише для того, щоб потім, «поділившись» ним (або частиною) із переможцями, «купити» собі безпеку. Третій варіант: Борман був ідейним супротивником нацизму? Навряд чи... Хоча в юності він, як і більшість його ровесників, поділяв націоналістичні ідеї, але переконаним «наці» він не став, як на мене, його більше приваблювали тоталітаризм сталінського гатунку. Втім, йому було просто начхати на нацистські доктрини, як, до речі, і комуністичні із їхнім інтернаціоналізмом, братерством і рівністю. Мета у нього була зовсім інша — потрапити за завданням ГРУ в оточення Гітлера, при цьому перш за все дбаючи про власні інтереси.

Бормана називали “тінню фюрера”

Пригадався телефільм, знятий за сценарієм Юліана Семенова «17 миттєвостей весни». Радянський розвідник Штірліц, працівник відомства Шелленберга (політична розвідка), тривалий час перебував у болісних роздумах — на кого поставити ставку, щоб зірвати секретні контакти таємних служб Німеччини з англійцями й американцями про укладення за спиною СРСР сепаратного миру. Штірліц розкладає пасьянс: Герінг, Гіммлер, Геббельс, Борман? Зупиняється на Борманові. Правильно — цей нацистський бонза справді мав реальну і необмежену владу і, звичайно ж, не пропустив би нагоду донести шефу про змову. Таку інформацію навряд чи наважилися б доповісти фюреру Гіммлер, Геббельс чи навіть опальний наступник Гітлера — рейсмаршал Герінг. Дивно, офіцер відомства Шелленберга не знає елементарних речей: ні Гіммлер, ні Геббельс ніколи не входили в найближче оточення Гітлера, то ж навіщо на них марно витрачати дорогоцінний час?

Щоб краще зрозуміти роль Бормана, яку він так блискуче зіграв у краху «тисячолітнього рейху», стисло зупинюсь на перших тижнях і місяцях війни, зокрема на морально-політичній ситуації в Україні у зв’язку з окупацією більшої частини її території німецько-фашистськими військами. Так, були запеклі бої, страхітливі руйнування, незліченні жертви як серед військових, так і мирного населення. Але «на смертный бой с фашистской силой темною, с проклятою ордой» більшість українців та представників інших національностей, що населяли Україну, якось не поспішали, в тому числі й партійно-господарський актив (були чисельні спроби його легалізації). Ті з них, хто з якихось причин не евакуювався, сиділи у своїх схронах, конспіративних квартирах тихо і смирно. Не було ще партизанів, диверсій, нападів на нових господарів. Кремлівське керівництво таких команд не давало, бо ще не могло вийти зі стану прострації, викликаної пережитою катастрофою.

Лояльність населення окупованих міст і сіл до нових господарів пояснюється просто. Почнемо із солдатів-українців. Їх сотні тисяч уже в перші тижні війни потрапили в різні «котли» чи просто в полон. Не секрет, що, опинившись за лінією фронту, поза зоною досяжності НКВС, бійці Червоної Армії масово здавалися в полон або просто розбігалися. Полонених-українців (окрім комісарів, політруків і комуністів) німецьке командування, видавши дозволи на пересування, розпускало по домівках. Я свого часу мав з цього приводу розмови із багатьма колишніми червоноармійцями, які потрапили, зокрема, в Уманський «котел»: вони одностайно підтвердили, що німці звільняли з полону всіх українців.

М.Борман, Р.Гесс, Р.Лей в 1935 г.

Мені, наприклад, довелося всього один раз бачити кадри кінохроніки, відзняті під час зустрічі німців з місцевим населенням Центральної України (про Галичину мовчу). Завойовників скрізь зустрічали з квітами. Аналогічну картину суціль можна було побачити і в східних областях України. Пам’ятаю слова моєї покійної сусідки-бабусі (царство їй небесне), яка час від часу любила повторювати слова, які для мене, юного піонера, звучали, як нечуване блюзнірство, — на кшталт того, що «тільки при німцях люди пожили по-людськи». Її важко було запідозрити у якихось особливих симпатіях до окупантів хоча б тому, що вони розстріляли її рідного брата — сільського активіста. Але об’єктивність взяла гору — нова влада в кілька разів більше видавала на зароблений у колгоспі трудодень, фактично було ліквідовано податки, знято обмеження для приватної ініціативи, відновлено службу Божу та навчання дітей у школах.

Можливо, це був якийсь поодинокий випадок ліберального ставлення нових властей до місцевого населення на першому етапі окупації, бо ми звикли чути про людиноненависницькі доктрини нацистської верхівки до слов’янства, в тому числі й до українців. Одна справа — теоретичні викладки в сумнозвісній «праці» Гітлера «Майн Кампф», інша — практика управління завойованими територіями в умовах війни, та ще й на два фронти.

2 квітня 2025, середа

utmx_section("Headline")Вервольф - найпотаємніший бункер Гітлера. Наци №2 на Вінничині

Вервольф - найпотаємніший бункер Гітлера. Наци №2 на Вінничині