- у 1919-1920 роках Кам`янець-Подільський ненадовго став державним центром України - останньою столицею УНР. Сюди перемістилися Директорія та Уряд УНР. В місті постав Комітет охорони Республіки. Однак у 1920 році Червона армія розгромила війська УНР.
Генерал Андрій Власов - його ім'я відомо усім, а хто він такий - нікому.
Під час війни в СРСР діяли чотири спецслужби: НКДБ, СМЕРШ, ГРУ Генштабу РСЧА і розвідка Комінтерну. Мало хто знає, що існувала й п'ята, та, що відповідала за виконання стратегічних операцій за особистою вказівкою Сталіна.
Всі вони жорстко змагалися за першість щодо довіри вождя. Часто-густо траплялися непорозуміння, коли одна спецслужба здійснюючи свою операцію перешкоджала іншій, відловлювала агентуру або знищувала налагоджену мережу інформаторів. Репресії щодо керівного складу спецслужб – були буденним явищем в сталінському СРСР, що в свою чергу мало наслідком знищення цінної документації, під різноманітною аргументацією… Зрозуміло, що найменше документів збереглося в стратегічній розвідці Сталіна, а ті, що збереглися – й зараз становлять безстрокову таємницю. Дослідники ж, особливо російські, враховуючи кон’юнктуру влади, якщо й мають доступ до архівних документів, то й по сьогодні намагаються оминати неоднозначні постаті радянських розвідників, зокрема тих, хто працював у тилу ворога під час Другої світової війни і у підсумку – опинився у буцегарнях НКВС та був страчений як зрадник і ворог народу.
Такою постаттю є особистість генерала Андрія Власова. Попри удавану величезну кількість публікацій про нього – між тим, конкретної інформації, фактів практично немає. Публікації радянських часів являють собою виключно пропагандистські нашарування штампів та міфів, згідно із яких про генерала Власова велася мова виключно як про зрадника і колабораціоніста. Західні ж публікації теж несуть значне ідеологічно-пропагандистьке навантаження. В них генерал Андрій Власов відображається як принциповий борець із сталінським режимом. Проте, не можна в такому випадку не задатися логічним питанням: чому американські військові видали генерала та керівництво РВА тому ж сталінському режиму? При тому, напевно знаючи, що їх буде піддано звірячим катуванням і страчено.
Не варто сподіватися, що відповіді на запитання щодо особистості генерала Андрія Власова можна знайти у кримінальній справі «власівського ядра» - двадцяти офіцерів РВА, яких судили разом із генералом Власовим. Бо тільки той факт що судову справу вів фахівець по розстрільних процесах 30-х років генерал-полковник юстиції В.В. Ульріх, свідчить про те, що справа була виключно політичною, а відтак – більшість звинувачень і доказів сфабриковано.
Однак є деякі факти, які свідчать про те, що Андрій Власов був не просто талановитий військовий.
Відомо, що його кар’єра була нетипово стрімкою. Період сталінської чистки в РСЧА Андрій Власов зустрів у званні майора. Відомо також, що він не мав ні гучного прізвища, символу комуністичної пропаганди, ні особистих зв’язків у вищому радянському керівництві, ні вміння виступати на ідеологічних зібраннях чи писати доноси на товаришів. Він не мав закінченої вищої військової освіти, яку давала академія. Між тим, війну він зустрів у званні генерал-майора, командувача армією. Як на такого «тихого службіста» то довоєнне просування – само по собі вже є загадкою. Не вдалося знайти згадок, де саме зустрів початок війни молодий генерал Власов. Проте, відомо, що його віна із німцями розпочалася під Києвом.
Оборона Києва і Москви
Влітку 1941 року Сталін призначив комендантом Київського укріпрайону сорокалітнього генерал-майора Андрія Власова. З відступаючих частин та ненавчених резервів він сформував 37-му армію. Коли 9 серпня 1941 року танки Гудеріана натрапили на організовану Власовим оборону Києва, радянські війська вже втратили Смоленськ, Ростов і Великі Луки, дозволили Вермахту оточити Одесу. Відступаючи, наші війська висадили в повітря Дніпрогес, під Мінськом загинув Західний фронт, його командувача - генерала Д. Павлова - був заарештовано, а Ворошилова і Будьоного відкликано до Москви. На цьому тлі під Києвом німці «отримували у писок» від 37-ої армії увесь серпень і вересень, зазнаючи колосальних втрат.
В підсумку прорахунків Ставки 37-а армія потрапила в «київський казан». У результаті реалізації цієї військової операції під Києвом німці захопили в полон близько двох мільйонів червоноармійців, проте, серед них майже не було військових з 37 армії.
Коли кільце оточення замкнулося, Жуков наполягав на здачі Києва, і Сталін, після дискусій, віддав наказ - «Київ залишити», але надто пізно. Більшість війська, що потрапило у оточення було приречено: як показав подальший розвиток подій, командувач угрупованням генерал Кирпонос не зміг розробити продуктивної операції виходу із оточення, наказ відступати перетворив військо у мало керований натовп, який було розгромлено вщент, а комадувач із штабом загинули, нарвавшись на німецьку засідку. Бо вочевидь, відступаючі частини рухалися хаотично, навмання, не ведучі навіть авангардної розвідки.
Цей наказ штаб Власова отримав останнім. У ніч на 19 вересня практично не зруйнований Київ був залишений радянськими військами. Саме підрозділи цієї армії знищили комунікації, зокрема мости через Дніпро, об’єкти водо-енергопостачання тощо.
Єдиний, хто з мінімальними втратами вивів з оточення свою армію, був генерал Андрій Власов. Разом з солдатами він пройшов по тилах німців аж до Курська, перетворивши відступ із оточення на рейд по тилах німецьких армій.
До речі, у повоєнний період трапляються публікації, в яких зазначається, що Власов потрапив у німецький полон саме під Києвом, що у більш пізній період було спростовано самими радянськими пропагандистами.
Цінуючи Власова як полководця, Сталін доручив йому сформувати
20-ту армію і обороняти Москву. Щодо цього періоду його фротового життя є певні документальні розбіжності. За одними джерелами генерал Власов очолив 20-ту армію у листопаді, як тільки вивів 37 армію із оточення. За іншими – він вийшов із оточення хворим і до середини грудня лікувався. А тільки тоді прийняв командування 20-ю армією.
Хоча зазначену версію спростовує стаття в газеті «Правда» за 13 грудня. В ній пишеться про героїчного генерала Власова, який вдало організував оборону і стрімко перейшов у наступ. Маючи всього 15 танків, частини генерала Андрія Власова зупинили танкові армади супротивника, ті, що готувалися до параду на Червоній площі Москви. Власовці відкинули німців, від Солнечногорська, звільнили Волоколамськ... За це, він отримав прізвисько «рятівник Москви». До речі, якщо відкрити центральні радянські газети за 13 грудня 1941 року. Серед героїв оборони Москви - портрет Власова. У центральних газетах 3 січня 1942 року - теж. 20-та армія Власова під Москвою відзначилася навіть на тлі армій Рокосовського, Голікова і Говорова.
Підготовка до закидання до німців
До 1942 року в полоні у німців опинилися більш ніж 4 мільйони червоноармійців. Загроза перекидання цього контингенту, який не чекав милості від радянської влади, на фронт або (що ще гірше) в тил, могло стати згубним для Червоної армії. Ще в жовтні 1941 року, за даними НКВС, було заарештовано 657 364 солдати, що відступали без наказу або відстали від своїх підрозділів. З них 25 878 були розстріляні, при чому понад третину – перед строєм. Проте число військовополонених червоноармійців зростало.
На початку січня 1942 року ГРУ Генштабу розробив операцію по подставі Абверу генерала Андрія Власова. Використовувався багатий довоєнний досвід з створення псевдоантирадянських організацій (операція «Трест») для інтеграції в політичні і таємні структури супротивника. Сталін –схвалив план операції, після чого керівництво цією стратегічною операцією перейшло до його особистої розвідки, а здійснення та технічні розробки – до ГРУ та НКВС.
Але перед тим, Сталін, вирішивши перевірити здатність Власова виконати таке завдання, доручив йому сформувати з ув’язнених ГУЛАГу дивізію. Власов погодився і створив дивізію, витребувавши собі право амністувати тих, хто проявить хоробрість в боях. Дивізія билася чудово. Тільки перевіривши здатність генерала контролювати контингент колишніх ув’язнених, Сталін дав дозвіл ГРУ на початок операції з підстави Власова.
Делікатність операції та бажання виключити ризик її розкриття, пояснюють те, що документів, при цьому, не укладалося. Вимагати їх, як підтвердження цієї таємної акції, смішно.
Узяти під контроль та нейтралізувати загрозу використання німцями, в своїх інтересах, полонених червоноармійців було вирішено зробити за допомогою Власова.
Подібні операції, зазвичай, починаються із створення відповідних сприятливих умов. Для цього 8 січня 1942 року на одній з ділянок Ленінградського фронту на німецьку сторону, під виглядом парламентера, перейшов військовий інженер 1-го рангу Іван Іванович Іванов у супроводі двох капітанів. При зустрічі з уповноваженим командувача Вермахта Іванов повідомив останнього про те, що в Ленінграді існує група високопоставлених змовників, до складу якої входять особи з числа командування військами. Ця група нібито готова на боротьбу з комунізмом. До числа заколотників було занесено й прізвище генерала Власова.
Перехід лінії фронту
Після цього Власову було доручено очолити 2-гу армію, що знаходилася в безнадійному стані, у майже повному оточенні. За деякими даними, на місце призначення у Другу ударну його супроводжували Лаврентій Берія і Климент Ворошилов. В ті часи, далеко не кожного генерала «доставляли» в армію, перші особи країни. Навіщо Берія, який керував НКВС і до якого Власов не мав би мати жодного відношення особисто приїхав на фронт? Очевидно, що його присутність означала початок важливої спецоперації, задуманою Ставкою. Розрахунок робився на відносно швидкий розгром 2-ї ударної армії німцями, захоплення у полон такого важливого генерала. Вірогідно, з метою збільшення значущості Власова в очах німців, він був призначений і заступником командувача Волховським фронтом.
Армія, на той момент, цілком мала змогу маневрувати, в тому числі – запобігнути повному оточенню, але тиск супротивника на фланги все посилювалося й посилювалося. Незабаром Друга ударна армія опинилася у глибокому тилу німців. Проте( і це знову дія не притаманна генералу Власову, який тільки-но блискуче вийшов із «київського казана»), оточена армія не вживала активних дій щодо деблокування й виходу у напрямку лінії фронту.
Вночі 12 липня 1942 року Власов та жменька супроводжуючих його солдат вийшли до села Туховежі і сховалися в сараї. А вночі в сарай, де знайшли притулок окруженці, увірвалися... ні, не німці! Й по сьогодні невідомо, ким насправді були ці люди. Згідно однієї з версій це були «самодіяльні» партизани. Насправді це була оперативна група, що виконувала «навмання» завдання Судоплатова з забезпечення «добровільного переходу в полон», тобто надійній доставці агента впливу за потрібною адресою. У ту ж ніч генерал Андрій Власов і супроводжуючі його бійці, були передані цими «пронімецьки налаштованими» партизанами, регулярним німецьким військам. Говорять, що перед цим, генерала сильно побили. Відмітьте - свої... Мабуть, для закріплення легенди. Факт переходу Власова до німців документально підтверджено радіограмами Ленінградського штабу партизанського руху, зокрема рапортами командира партизанського загону Сазонова, який діяв в районі «Любанського казана» і нібито розшукував Власова. І, до речі, знайшов. Оскільки зберігся рапорт Сазонова про полонення чи перехід генерала до німців. Виникає запитання: що робив партизанський розвідувально-диверсійний загін у районі бойових дій і чому ті ж самі партизани, які мали зв’язок із Ленінградом, не допомогли Другій армії вийти із оточення? Хіба що нікому не потрібно було її виводити. Наявність розвідувально-диверсійної одиниці свідчить лише про одне – здійснювалося закидання цінного агента у ворожий тил.
На підтримку цієї операції, ГРУ було розроблено низку заходів, спрямованих на забезпечення її успіху. Зокрема, було проведено операцію, метою якої, було переконати німців в зраді генерала. До Абверу, по конспіративних каналах, була доведена інформація про те, що, за наказом Сталіна, на зрадника Власова полюють більше 42 розвідувальних та диверсійних груп загальною чисельністю 1600 осіб. Зрозуміло, що в результаті, ці підлеглі Судоплатова не змогли дістати генерала, але ніхто, за невиконання наказу не постраждав. Що також не типово для того часу.
Чужий серед своїх
Таким чином, завершилася гросмейстерська партія ГРУ - результат копіткої роботи багатьох блискучих розумів і видатних талантів. Власов потрапив до німців не в ролі розбитого вщент генерала, але в ореолі непереможеного російського офіцера, що пройшов важкий шлях, - від рядового до генерала, легендарної особи в радянській армії, яка випадково опинилася в полоні.
Історія скорчила чергову гримасу. Мати б нам тепер героїчно загиблого під Ленінградом Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта Андрія Андрійовича Власова, а натомість отримали мученика, якого, в ім'я порятунку Батьківщини, примусили зіграти роль Іуди.
Відтоді для радянської пропаганди – генерал-зрадник Власов добровільно здався в полон. Що автоматично робило його ворогом усього народу. А його родичів ставило поза законом їхня доля тепер проста: або розстріл, або 10 – 15 років каторги ГУЛАГу.
У ситуації із Власовим все було з точністю до навпаки. Ніхто навіть не думав чіпати родичів зрадника.
Крім того, після того, як Власов опинився в німців, НКВС і СМЕРШ, за дорученням Сталіна, провели ретельне розслідування ситуації, що склалася з Другою ударною армією. Результати були покладені на стіл Сталіну, який дійшов до висновку, – визнати неспроможність звинувачень, висунутих проти генерала Власова в загибелі 2-ї ударної армії та в його військовій некомпетентності. Очолював розслідування від СМЕРШу Віктор Абакумов.
Власова було оголошено у всесоюзний розшук. Він офіційно знаходився в розшуку аж до 1946 року. До моменту, коли його було страчено після судового фарсу.
Власовці на Курській дузі
Як відомо, в німецькій армії були частини, сформовані із окупованих народів, побудовані за національним принципом. Як правило, це були допоміжні, зокрема, будівельні частини. Вони були у складі СС, бо у Вермахті могли служити виключно громадяни Рейху.
Архівні документи свідчать, що німецьке керівництво, як правило, не застосовувало ці підрозділи у бойових діях чи каральних акціях безпосередньо на територіях, звідки були бранці. Так, російські частини, в тому числі РВА використовувалися у Югославії для боротьби із партизанами Тіто( із яким Сталін не дуже товаришував, а Хрущов взагалі ворогував), у Польщі, Чехословаччині, Франції…
Проти СРСР використовувалися виключно диверсійні спецпідрозділи Абвера, частково поліційні частини, які були під патронатом Гестапо.
До 1944 року підрозділи СС РВА у безпосередніх бойових діях участі не брали, виконуючи лише допоміжні функції, як правило – охорону військових об’єктів.
Проте, було виключення. Влітку 1943 року другий ешелон німецьких військ під Курськом було укомплектовано підрозділам РВА Власова. Коли радянські війська перейшли в контрнаступ і прорвали перший ешелон німецької оборони, частини СС із власівців відступили без жодного пострілу, попри наказ німецького командування. До речі, тема присутності власівців на Курській дузі була забороненою в СРСР. Та й зараз, якщо в Росії кажуть про це, то виключно згадують власівців у контексті зради. На Заході, серед історичних досліджень – це також «біла пляма»… Хоча сам факт наявності підрозділів армії Власова у битві під Курськом, ніхто там не заперчує.
Серед небагатьох документальних свідчень збереглася стенограма доповіді Гімлера фюреру про причини поразки на Курській дузі. В цій доповіді він, між іншого, зазначив, що «прориви в розташуванні південних армій були наслідком зради російських добровольчих частин, які були введені в бій всупереч вашій забороні». На це фельдмаршал фон Клюге зауважив: «Нічого не поробиш. У нас багато будівельних батальйонів та всякої іншої чортівні… Крім того, довелося їх терміново кидати у бій, щоб стримувати атаки супротивника». Отже, підрозділи РВА фон Клюге називає «усякою чортівнею», між тим із абсолютною впевненістю, що вони мали б воювати не менш ефективно, ніж німецькі частини СС. Судячи із спокійної реакції Гітлера на цю новину, він був добре обізнаний про наявність російських військових частин серед німецьких військ.
Дивним виглядає те, що на означеній нараді ніхто й не задавався метою не те що покарати зрадників, а й встановити причину їхнього відступу та порушення наказу командування німецьких військ.
Однак, після цього більшу частину РВА німецьким командуванням було перекинуто на атлантичне узбережжя, де власівці чинили найзапекліший опір наступаючим військам США, Великобританії, Франції.
До речі, максимальне уповільнення наступу союзників на Заході – як раз входило у стратегічні плани радянського командування. І як бачимо, із цією задачею «зрадники-власовці» впоралися.
До речі, й у празькій операції вони відіграли визначальну роль. Саме завдяки тому, що військові частини СС під керівництвом генерала Власова завдали удар по німцях, радянські війська отримали змогу порівняно швидко зламати опір гарнізону цього укріпрайону та захопити столицю Чехословаччини із не порівняно меншими людськими втратами.
Можливо тим, що російські частини СС під командуванням Власова чинили неабиякий спротив військам союзників вони й віддали його та бійців РВА у буцегарні НКВС?
Проте, логіка участі підрозділів генерала Власова у бойових діях після переходу на бік німців свідчить про «дивне» співпадіння його й радянського стратегічного інтересу. Існує й ще одна дивина - практично повна відсутність фотодокументів про генерала Власова із радянського періоду його життя.
А в тому, що після війни генерала Власова було страчено, як зрадника – взагалі немає нічого дивного. Сталінський режим так знищував своїх, що чужим було жахливо. Із острахом вони ці часи згадують й зараз. Особливо дивлячись на сучасну Росію.
Актуально
30373 перегляди
Публiкацiї за темою «Є така думка»:
