Актуально
32725 переглядів
 |
Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає.
Арце, баскський поет
Спочатку питання. Скільки етнічних росіян в Росії не володіють російською? Скільки етнічних поляків у Польщі не можуть спілкуватися польською? Скільки етнічних французів у Франції не розмовляють французькою?
І ще одне питання: а скільки етнічних українців в Україні не знають української і не розмовляють нею?
Згідно даних всеукраїнського перепису 2001 року, близько 15% українців визнають рідною мовою російську. Проте на вулицях більших центрально- та східноукраїнських міст насправді дуже небагато людей розмовляють українською, і це дає стверджувати певним політичним силам, що більше 50% населення нашої держави розмовляє російською. Чому?
Самі російськомовні українці здебільшого відповідають: "так історично склалося". Отже, як "складала" (чи "складали") історію впродовж кількох останніх століть, і як це вплинуло на українську мову, її статус та сферу вживання зараз?
Противники "укрмовного питання" здебільшого бояться дивитися в минуле - "навіщо зачіпати старі рани, нехай буде все, як є, аби лишень їсти було що", так своєрідно підміняючи культуру ковбасою.
Нехай пробачить читач, але без екскурсу в глибше минуле не обійтися. Звузимо поле огляду тільки до дослідження ситуації з українською мовою в Російській імперії, СРСР і теперішній незалежній Україні (хоча багато аналогічних процесів відбувалися і під австро-угорською, польською чи румунською окупаціями).
Ця стаття – не звинувачення російського народу і російської мови, а доказ того, як наднаціональна Російська імперія, яку творили німкеня Катерина ІІ, українець Безбородько, а потім у форматі СРСР грузин Сталін і українець Хрущов, використовувала російську культуру як засіб для того, щоб розчиняти інші народи, а російський народ – як біомасу для управління цією імперією і пригнічення інших народів.
Російська імперія – витіснити українське з модерної сфери
За часів, коли Російська імперія скасувала Гетьманщину, перетворивши тодішні українські землі на провінцію Російської імперії, тогочасна українська еліта за феодальні привілеї зреклася своєї ідентичності та стала вірно служити цілям цієї держави, не створюючи українських інституцій.
До Шевченка потреби в примусовому державному приниженні української не було – мова холопів була непрестижною і непотрібною у суспільному житті.
Проте, коли в 40-х – 50-х роках представники "Кирило-Мефодіївського Братства" поставили українське питання на "порядок денний", і "Кобзар" став своєрідним "бестселером", імперії треба було якось реагувати.
Після Валуєвського циркуляр 1863 року та Емського указу 1876 року (знаменитого своїм “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”) українське книговидання і взагалі культурне життя на інституційному рівні фактично припинилося.
Відсутність повноцінної освіти рідною мовою, відсутність власних університетів, драматичних і оперних театрів (за незначними винятками, неспівмірними з можливостями імперських культурних інституцій) спричинилися до повноцінного апартеїду за мовно-освітньою ознакою: той, хто розмовляв українською, апріорі не міг бути освіченою людиною і зробити кар"єру.
Ситуація своєрідно нагадувала феодальний "подимний" податок, згідно з яким за комини необхідно було сплачувати гроші; якщо ж грошей не було – димар виводився в хату, всередину, і пана від холопа можна було відрізнити дуже просто – за рівнем закопченості...
Саме в час до першої світової війни підросійські міста України стали переходити на російську мову. В колоніальних умовах в українців не було шансу на створення національного міста.
Отже, не було шансів на національну модерну культуру, на власні інфраструктури, на міцні позиції в торгівлі, на міжнародні зв`язки – все це українці робили в рамках імперської інфраструктури, розвиваючи її, підсилюючи її собою.
Саме в той час відбувся поділ на "публічний" та "приватний простір". Якщо вдома ще можна було розмовляти рідною мовою, то за порогом уже було "стидно". Ця практика великою мірою збереглася і до сьогодні, особливо серед старших людей.
У той час відбулося забуття національної історії, присвоєння її частин Російською імперією, як, наприклад, "приватизація" Київської Русі як опори легітимності імперії, чи інфляція образів, як, наприклад, перетворення козацтва на "степових гультяїв-розбійників" або трансформованих у "імператорські казачі війська".
Це вкупі спричинилося до відсутності національної гордості та глибокого комплексу національної неповноцінності, що живе в українцях і донині, як, прикладом, звичка викликати таксі чи замовляти собі каву саме російською, а не українською мовою.
Саме в часи до першої світової Російська імперія розпочала міграційну політику, коли сільське населення Слобожанщини успішно освоювало сибірські простори і далекий Схід, а на Донеччину і Луганщину завозилися робітники-неукраїнці (росіяни та інші національності), таким чином складаючи основу для місцевого "плавильного котла".
Тисячі українців також полишали свою ідентичність, працюючи в шахтах чи на сталеплавильних заводах. Також, хоча освоєння південноукраїнських земель і Криму відбувалися великою мірою за рахунок українців, політика змішування і відсутність української освіти брала своє – українці втрачали свою культуру.
Ще одним важливим у всі часи факторм русифікації були державний чиновницький апарат і армія. Ті, хто прослужив в армії більше 20 років, поверталися звідти зовсім іншими людьми.
СРСР: "если пьянку нельзя предотвратить, ее надо возглавить"
В УНР-івські та перше десятиліття радянських часів короткий спалах української культури і науки був погашений. Сталінські репресії знищили наукову і культурну еліту, повернувши народ до передрадянського стану.
В цей час жорстокого удару було завдано іншій стороні українства – селу. Спочатку "розкулачення", потім – голодомор, потім – друга світова з мільйонами жертв і ще один повоєнний голод, що залишили у спадок нащадкам страх.
Потім ще й заборона виїжджати в міста, "безпаспортний" статус селянина, а також глибока економічна криза спричинилася до того, що люди при найменшій можливості втікали.
Куди? У російськомовні міста, розчиняючись у них, зі злістю і зневагою згадуючи своє сільське минуле, зрікаючись його при найменшій можливості. Найкращий приклад – старшого віку продавщиці у міських гастрономах, які уперто "не розуміють" української мови, змушуючи покупців переходити на російську.
Сильний демографічний удар спричинився і до маргіналізації народної культури – тепер фольклором займаються або 80-літні бабусі, або поодинокі фанати з молодших поколінь. Народ почав забувати свої пісні, почав втрачати голос.
З часом радянська, а тепер інша чужоземна музика замінила українцям рідну пісню. А мова, якою не співають – мертва мова. Наприклад, сучасні пісні латинською чи давньовавілонською можна сприймати тільки як стьоб, не більше.
Сильного удару по українцях завдала "українська радянська культура". Канонізований за шаблоном Леніна Шевченко викликав обурення, зневагу і огиду. Вульгарне примітивне комуністичне трактування чи відверте "націонал-онаністичне" нав`язування укркультури відштовхувало молодь.
Сотні українських радянських письменників, тавруючи "буржуазний націоналізм" і розказуючи про "світле колгоспне майбутнє", яке не мало нічого спільного з реальністю, дискредитували українську літературу в очах читачів, що вагалися.
На цьому фоні російська культура виглядала набагато виграшніше, а якщо врахувати, що більшість західних літературних здобутків приходила до нас через "московський" фільтр, очевидне відчуття вторинності українського закріплювалося. За певними винятками, несмачна і вульгарна українська радянська естрада також спричиняла "анти-ефект".
Мова малоросіян – суржик, збіднена копія української - викликала у тих, хто вагався, огиду до цієї напівмови. "Краще чиста російська, аніж отаке каліцтво", сказали собі сотні тисяч людей. Для них саме в майбутньому "Сердючкин" суржик став обличчям української мови. "Літературні українці" або "западенці" відверто не бралися до уваги.
Партійна і бюрократична машина СРСР теж русифікувала українців. Як і в імперські часи, використовувався її кадровий потенціал (наприклад, Брежнєв повіз з собою в Москву тисячі дніпропетровців), проте взамін ці люди мусили міняти свою ідентичність.
Практика фальшивого "інтернаціоналізму" та змішаних шлюбів, всіляко заохочувана в Радянському Союзі, також розмивала етнічні межі людини. Так з`явилося середовище "радянських" людей, батьки яких мали іншу національність, їх по паспорту однозначно записували росіянами.
Радянська армія - ще один потужний "плавильний котел". Зараз досить часто можна почути фрази типу "мати – українка, а батько – військовий". Армія у всі часи, починаючи з давньоримських, виконувала саме цю плавильну роль, а колонії колишніх військових у Криму і Львові й досі залишаються вірними старій імперії, агресивно реагуючи на все українське.
Новонезалежна "українська" Україна: чи комусь вона потрібна, та мова?
У цей час народилося третє покоління. Від дідів, що ще спілкувалися українською вдома, діти котрих вже перейшли у свідомому віці на російську, внуки, котрі вже не знали української, не мали середовища для її практики, зараз часто відчувають її чужою для себе – це покоління теперішнього.
Зараз це покоління 25-30 річних (найактивніше), і саме воно визначатиме майбутнє України через 10 років.
В новітні часи додався ще один досить цікавий фактор – русифікація з Заходу. Цікаво, що, за переказами, перший персонал американського посольства в Україні практично весь не володів російською, адже української, за логікою української еміграції, котра творила відповідний український імідж, мало б бути достатньо.
Через короткий час американці зрозуміли свою "помилку" і поміняли персонал. Зараз глянцеві журнали – власність західних видавничих домів - видаються, за кількома винятками, російською, фільми, що постачаються західними кінокомпаніями – озвучуються саме російською мовою. У іноземців відпала потреба вивчати українську за кордоном – адже російської цілком достатньо.
Таким чином, колоніальна інерція працює на витіснення української мови з міждержавних стосунків і з іноземних культурних продуктів всередині неї.
Основні "референтні", простіше кажучи "модні", суспільні групи залишилися російськомовними, і для роботи в цьому середовищі треба або витримати мовний тиск, або змінити мову – інакше співпраці не вийде.
Здебільшого українська рекламна індустрія – також російськомовна, як і багато журналістів. Таким чином, в медіапросторі присутня "штучна" українська мова, яка в силу своєї негармонійності втомлює, виглядає як нав`язування, і викликає у кращому випадку глузування з боку російськомовних. На фоні чистої рафінованої російської мови чітко відчувається її неповноцінність.
З`явився і новий, небачений до цього фактор - "зручність". Якщо потрібно знайти про щось інформацію, треба шукати російською. Яскравий приклад – колега спробував дізнатися у довідці 09 телефон угорського консульського управління в Києві. У телефонній базі їхнього номера не знайшлося. Коли він спитався про номер "консульского отдела посольства Венгрии" - номер знайшовся одразу ж...
Відбулася своєрідна підміна понять – спочатку у політикумі, а потім і в масовій свідомості: що ж це ми балакаємо про якусь там культуру, мову – їсти нема чого...
З протилежної сторони цей стереотип виглядав так: ті, хто говорять про мову і культуру, насправді більш ні на що не здатні. Політичні сили, що виступали за захист української мови, здебільшого були здискредитовані або здискредитували себе самі, зійшовши на маргінес.
Залишилися старі, ще радянські стереотипи, наприклад, на Сході достатньо заговорити українською, щоб отримати тавро "націоналіста" і зразу ж бути проасоційованим з радикальними та неінтелектуальними воєнізованими "фашиствующими молодчиками".
І надалі залишається мовне протиставлення на зрізах "Схід-Захід" або "місто-село", і цей розкол не зникає. Заробітчани з прикиївських сіл переходять у місті на російську, а "малоросійська" і "радянська" ідентичність у минулих поколіннях українців тримає їх прип`ятими до старих стереотипів, зі ставленням неповаги і непотрібності до колись рідної мови.
За яким сценарієм далі..?
Можливі два шляхи виходу з ситуації. Перший – той, яким пішли євреї в Ізраїлі, коли творили свою державу після другої світової, і чехи з угорцями після першої світової. Євреї фактично з нуля створювали свій мовний простір.
Прага з Будапештом розмовляли німецькою, національними мовами розмовляла лише провінція. І саме щоденною практикою, добровільним поверненням до рідної мови людей її етносу кардинально змінили ситуацію – і зараз проблема зникнення цих досить невеликих народів уже не стоїть.
Таким чином, неукраїномовні етнічні українці, повернувшись в світ рідної мови і рідної культури, зможуть на рівних почувати себе мешканцями планети, відчуваючи повноцінність і багатство своєї культури.
Існує інший шлях. Креолізована спільнота зі згасаючим національним селом, з незрозумілими перспективами свого національного міста, з негативною демографічною динамікою і не-національним медіапростором має достатньо шансів, щоб стати "останніми індіанцями" на цій землі, полишивши по собі барвисті, але вихолощені клаптики колишньої національної культури і трішки топонімічних назв...
Остап Кривдик, випускник НаУКМА 2004 року, політолог, активіст
Публiкацiї за темою «Мова»:
