Актуально
63366 переглядів
 |
– Можна? – до кабінету зазирнула скуйовджена голова.
За столом у кабінеті сидів немолодий сивий чоловік. Він окинув прибульця стомленим, але добрим, як у шкільного вчителя, поглядом і ствердно посміхнувся зморшкуватими кутиками очей.
– Заходьте, шановний, – лагідно промовив господар приміщення.
Невисокий чоловічок навпростець подріботів до столу по рожевому килимові.
– Ось! – прибулець відстебнув від піджака синьо-жовтий значок і простягнув сивому. Той тяжко зітхнув і вказав чоловічкові на крісло. Сівши, невисокий одразу ж втонув у запашній шкірі, а його ноги навіть відірвалися від підлоги.
Сивий начепив на носа дорогі окуляри, одразу ж трохи опустив їх та уважно поглянув на гостя поверх скелець.
– Тобто Ви стверджуєте, що справді написали заяву про складання депутатських повноважень?
– Так, пане голово, – тихо, але твердо промовив із крісла народний обранець.
– Ну то що ж, будемо розбиратися, – сивий встав з-за столу, підійшов до масивного сейфу та на кілька хвилин занурився в його нутрощі. Врешті, його пошуки увінчалися успіхом, і він повернувся до столу з аркушем гербового паперу.
– Та-ак, народний депутат Петренко Іван Іванович, – прочитав господар кабінету з бланку. – Оце Ваша заява?
– Моя, Олександре Олександровичу!
Сивий глузливо всміхнувся, витримав кількасекундну паузу, і, нахилившись через стіл над кріслом гостя, різко випалив:
– Доведіть!
– Але ж… як? – здивувався прибулець.
Грізний Олександр Олександрович обійшов стіл, лагідно присів біля гостя і душевно спитав:
– А де Ваш атестат про середню освіту?
– Але ж навіщо? – не второпав прибулець.
– Для того, щоб довести Ваше авторство щодо цієї заяви, ми спочатку маємо переконатися, що Ви справді вмієте писати! – повчально промовив сивий і підняв угору вказівний палець.
– Але ж я сам підтверджую, що особисто написав ці слова! І підпис мій там стоїть! – надалі дивувався гість.
– Усі так кажуть, – сивий дивився не на свого співрозмовника, а кудись далеко, наче намагався побачити обрій крізь стіни власного кабінету. – Але простих слів недостатньо. Це за часів Вишинського зізнання вважалося царицею доказів. А в нашій країні – демократія, ми не дозволимо знущатися над правами людини. Чи, може, Ви підтримуєте антиконституційну узурпацію влади та скочування до тиранії? – пронизливий погляд старого лиса раптом увіп‘явся просто в очі депутатові.
– Та Ви що, боронь Боже! – долинуло з крісла. – Я просто не знаю, де зараз мій атестат. Це ж усе так давно було. Може, Вам просто написати щось, аби Ви повірили, що я вмію? – запопадливо промовив Іван Іванович.
– Можна й так, – по певному роздумі поблажливо промовив сивий та дістав із шухляди аркуш паперу і золотий «паркер». – Пишіть! – Олександр Олександрович заходив по кімнаті, надиктовуючи:
У військ у внутрішніх понти
Такі, що важко передати.
Здається, нібито менти, –
А виявляється, солдати!
Скінчивши декламувати, сивий напівобернувся та нібито байдуже спитав: – Ну як?
– Написав!
– Та я не про те питаю. Як вірші?
– Та фігня якась, – зневажливо кинув гість. – А що?
Сивий помітно спохмурнів. «Бидло, – виставив діагноз гостю. – Нічого, з трибуни так залунає, що вся країна заслухається!». Проте вголос промовив:
– Та нічого. Так, до слова прийшлося. Давайте сюди. Та-ак, писати начебто вмієте. Тепер порівняємо, чи Ваша це заява, чи ні, – поет-самородок повернув на носа окуляри та зосереджено втупився в аркуші. – Ага! Ось! Ось воно! Подивіться, і чому це хвостик у цієї літерки «а» на міліметр довший, ніж у цієї? – сивий хитро примружився. – Чи не тому, що заява фальшива, га? Що, шановний, порушуємо? Ґвалтуємо народну волю?
– Та Ви що, Олександре Олександровичу! Кажу ж, сам писав. Просто пишу нерівно, з дитинства в мене таке. Давайте я Вам ще раз напишу, переконаєтесь! – благально скривився відвідувач.
На обличчі в Олександра Олександровича заграла плотожерна посмішка. «Я тебе, собаку, навчу поезію любити!», мстиво подумав він.
– Ну добре, давайте, шановний.
Дорога світла і добра
Куди вела мене, естета?
Здається, ніби в спікера,
А виявляється, – в поети…
…Уже після першої півсотні бездарних віршиків на гостя було боляче дивитися, проте Олександр Олександрович уперто відшукував у текстах каліграфічні вади та розбіжності. Нарешті, після 78-го опуса гість геть знесилився.
– Пане голово, ну моєю рукою це написано, моєю! Не хочу я більше бути депутатом, клянуся Вам!
– Клянетеся? Ну що ж, самому лише паперові справді вірити не можна, тому перейдемо до наступної процедурної норми. Чим будете клястися?
– Як це чим? Я ж Вам слово честі даю!
– Ні, шановний, ми словам вірити не звикли. Ну, хоч якусь клятву знаєте? Піонерську, наприклад?
Гість знітився, але ствердно кивнув.
– Ну от і давайте по тексту, тільки що без Леніна, – наказав сивий, і діставши з сейфа подерту вицвілу піонерську краватку, врочисто пов‘язав її на шию депутатові.
«…Перед лицом своих товарищей торжественно обещаю, что написал заявление сам», – лунало з-за дверей кабінету, і працівниці секретаріату, проходячи коридором, злякано прискорювали крок. Після піонерської клятва йшла комсомольська, потім – «мамой клянусь», потім клятва Гіппократа. Олександр Олександрович уважно слухав депутата, присівши на краєчок столу. Нарешті він встав і підійшов до шухляди. Чоловічок у кріслі зрадів, гадаючи, що зараз його нарешті відпустять. Проте сподівання виявилися марними: сивий дістав із нетрів столу канцелярський ніж і простягнув відвідувачеві.
– Що це? – злякався Іван Іванович.
– А що ж Ви, гадали, що без крові ваші клятви чогось варті? – докірливо промовив старий. Депутат зітхнув і приречено провів лезом по руці…
– Ну що? Тепер я вже не депутат? – зі сподіванням проскиглив депутат, обмотуючи порізану руку краваткою. Олександр Олександрович задоволено вивчав карлючки, нашкрябані кров‘ю на аркуші паперу.
– А Ви що, кудись поспішаєте? Треба пройти всі процедурні норми. Танцюйте!
– Як танцювати?
– А як умієте, так і танцюйте. Нова регламентна норма. Сьогодні ухвалена більшістю – з урахуванням побажань одного опозиційного блоку. Треба на засідання ходити, щоб потім отут очима не кліпати, – повчально сказав старий.
Нещасний депутат, притримуючи рукою краваткову перев‘язку, спробував зробити пару рухів, які мали б символізувати гопак, і одразу ж гепнувся на підлогу.
– А може, не треба? – заскиглив він, але під незворушним поглядом старого підвівся і продовжив свої незугарні вправи. Олександр Олександрович лише час від часу плескав у долоні, задаючи ритм «танцю». Врешті танцівник геть знесилився і після чергового падіння вже не підвівся. Він лежав на рожевому килимі та, наче риба, хапав повітря.
– Ну що, все вже? – заручник процедур благально склав руки.
– Та майже все. Лишився останній крок. Голова парламенту мусить особисто засвідчити згоду депутата на складання повноважень.
– То в чому ж проблема? Уже все для цього готово! – радісно вигукнув депутат.
– Саме так, усе готово, – погодився старий і натиснув блакитну кнопочку на столі. До кабінету ввірвалися двоє працівників «Беркуту», скрутили знесилене тіло на килимі в непристойній позі та миттєво стягли з нього штани.
Сивий неквапом вийшов з-за столу, на ходу розстібуючи паска.
– Ми не можемо допустити, щоб керівництво окремих фракції ґвалтувало волю народних депутатів заради власних корисливих цілей. Адже ґвалтування волі депутатів є ґвалтуванням народного вибору! – розмірено вимовляв Олександр Олександрович, по великій дузі заходячи ззаду депутата. «Блін, лише б не виявився ще одним Сірьожею!» – розпачливо думав старий, наближаючись до сідниць Івана Івановича.
– Хочу! Хочу! – застогнав раптом депутат, і Олександрові Олександровичу стало страшно. «Невже?»
– Чого ти хочеш, мій солоденький? – ледь тамуючи відразу, промуркотів старий.
– Хочу бути депутатом! Не хочу мандат здавати! Хочу забрати заяву-у-у! – зойки гостя перетворилися на приглушене ридання. У Олександра Олександрович відлягло від серця. «Слава Богу!», – подумав він, застібнув штани і відійшов до вікна, показавши знаком «Беркутові», що сцену закінчено. «Пташенята» зникли так само миттєво, як і з‘явилися. Зарюмсаний депутат, однією рукою притримуючи штани, а другою стискаючи кляту заяву, випорснув із кабінету.
Немолодий сивий чолов‘яга біля вікна витер із чола піт та промовив кудись до неба:
– Яка ж нелегка ця справа – захищати парламентаризм у молодій демократичній країні…
Надворі стояла спека.
Публiкацiї за темою «Гумор»:
