![]() |
Після загибелі Романа Шухевича Головний Командир УПА Василь Кук посідає визначне місце в історії української визвольної боротьби та має, мабуть, найдовший стаж підпільної роботи серед діячів ОУН.
1937 року він пішов у підпілля в міжвоєнній Польській державі, а “легалізувався”, коли його заарештував КГБ 23 травня 1954 року. Був учасником усіх визначних подій, пов’язаних із діяльністю бандерівської фракції ОУН. На другому Надзвичайному зборі, коли юридично завершився поділ на бандерівців і мельниківців, його обрано у Провід, займав фактично четверту позицію після С. Бандери, Я. Стецька, М. Лебедя. В. Кука заарештували, коли суцільної структури УПА вже не існувало, хоча в архівах КГБ зафіксовані сутички з боївками повстанців через сім років після його арешту. Нині йому 93 роки, мешкає в Києві, є головою наукового відділу Братства вояків УПА.
– Василю Степановичу, які міркування керували Проводом бандерівців, коли вони вирішили створити батальйон “Нахтіґаль” і погодилися, щоб цей батальйон брав участь у бойових діях на боці Німеччини?
– 1941 року Проводові ОУН було відомо, що почнеться совєтсько-німецька війна. До неї активно готувались як совєтська, так і німецька армії. В політичному відношенні з німецького боку ніхто не хотів вести з українцями будь-які переговори. Тому співпраці українців із німецькими політиками не було, і тому на Нюрнберзькому процесі питання про колаборацію українців із Німеччиною також не було і не могло бути. Верховне командування німецької армії в розмовах із Проводом ОУН погодилося вишколити два військові відділи (загони спецназу, – “Газета”): “Нахтіґаль” і “Роланд”. Для нас організація цих легіонів мала насамперед вишкільний характер. За нашим планом, легіони мали воювати на українській території проти моськовсько-більшовицьких окупантів за відновлення Української держави. Вишколені німцями бійці мали стати базою майбутньої української армії. Легіон “Нахтіґаль” очолив Роман Шухевич. У квітні 1941 року легіон (курінь) було вкомплектовано, він налічував 330 осіб і поділявся на три сотні, озброєння мав, як у піхотних частинах. Популярні назви легіону: “Нахтіґаль” (“Соловій”), Дружини Українських Націоналістів (ДУН).
У травні 1941 року в Австрії було сформовано ще один такий легіон (курінь) під кодовою назвою “Роланд” (ще його називали “Південний”). Командиром куреня став колишній офіцер польської армії майор Євген Побігущий. Курінь нараховував близько 200 осіб.
Після вишколу курінь “Нахтіґаль” уранці 30 червня 1941 р. прибув до Львова. Саме того дня ввечері на Народних Зборах було проголошено відновлення Української держави. Головою Державного Правління обрано Ярослава Стецька.
– Як змінилися стосунки бандерівців із німцями після проголошення Акта 30 червня?
– Німецький уряд дуже вороже сприйняв інформацію про Акт відновлення Української держави. Гітлерівці намагалися примусити Провід ОУН скасувати Акт 30 червня, а коли їм це не вдалося – застосували проти ОУН жорстокі репресії, аж до розстрілів. Німецький уряд наказав заарештувати Голову Проводу ОУН Степана Бандеру та Голову Державного Правління Ярослава Стецька. У зв’язку з цим легіони відмовилися від подальшої служби в німецькій армії, їх зняли з фронту і відправили до Німеччини. Тут їх реорганізували в охоронний батальйон №201, і за індивідуальним договором-контрактом вояки легіону змушені були погодитися ще на один рік служби. Провід не заперечував, бо підіймати повстання проти німців було ще рано, а майбутніх командирів УПА треба було вчити військового ремесла в боях. Після року служби всі вояки легіону відмовилися продовжувати службу, і 6 січня 1943 року їх під охороною відправили до Львова, де розформували. Багато з них перейшли в підпілля.
– Похідні Групи: звідки взагалі взялась ідея, щоб члени ОУН встановлювали українську владу на Сході?
– Відповідно до революційно-повстанського плану боротьби в Україні було організовано всю діяльність ОУН. У Генеральному Губернаторстві (адміністративна назва окупованої Німеччиною 1939 р. частини Польщі) було багато членів і прихильників ОУН. Тут провели мобілізацію охочих до походу в Україну для організації праці, культурно-освітньої, громадської й адміністративно-державної діяльності. З-поміж змобілізованих для цих завдань осіб організували три Похідні Групи: Північну, яку очолив Микола Климишин, Середню – під керівництвом Миколи Лемика, та Південну – під проводом Зеновія Матли та його заступника Тихіна Семчишина. Групи було поділено на рої, що їх очолювали ройові провідники. Всіх змобілізованих було приблизно п’ять тисяч осіб.
Керівництво групами здійснював Штаб Похідних Груп у складі: Василь Кук – провідник, Зеновій Матла, Роман Малащук, Микола Лемик, Ярослав Рак – члени штабу, які відповідали за окремі ділянки підготовки членів Груп до походу. Матеріально-технічним забезпеченням займався М. Лемик, виготовленням топографічних карт – Я. Рак, організацією вишколу – Матла і Малащук. Штаб мав ще великий технічний апарат зв’язкових і кур’єрів.
Усі члени Груп проходили відповідний вишкіл: ідеологічний, пропагандистський, військово-повстанський та організаційний.
Окрім названих трьох Похідних Груп, було організовано ще й окрему Львівську Групу, яка складалася з провідних членів ОУН. Політичним керівником цієї групи був Ярослав Стецько, а організаційним – я. Мені доручили відповідати за найшвидше прибуття Групи до Львова і за організацію скликання Народних Зборів. У складі цієї групи було приблизно 20 осіб.