Актуально
90965 переглядів
 |
Презентувати читачеві унікальну «Всеукраїнську трилогію» Юрія Липи надзвичайно просто і водночас дивовижно складно. За змістом і характером наукових, публіцистичних розвідок, що сукупно подають найширшу ретроспекцію українського духу, геополітичних проблем України, і навіть за стилем викладу (публіцистично-науковим, аналітично-філософським) ці праці, видані разом як «Всеукраїнська трилогія», оприлюднено фактично вперше. Із їхнім виходом мільйони українських громадян, представників інших етносів, народів зможуть бодай почути ім’я Юрія Липи, справжнього великого українця, який у добу найганебнішого і найжорстокішого тоталітарного режиму спромігся і наважився висловити думки про власну націю, її суть, буття, перспективи розвитку.
Він не лише наважився і осягнув сутність, єство свого народу в повному обсязі і складності, а й передбачив його історичну долю фактично до дня сущого, коли Україна набула статусу незалежної держави. Юрій Липа в цій новітній Україні хоче застерегти і нас від фатальних прорахунків і помилок, особливо у геополітичних визначеннях і орієнтаціях. Щоб бодай тезисно довести висловлене, треба зробити невелику ретроспекцію основних ідей, викладених Юрієм Липою у його трилогії.
З-поміж багатьох питань, порушених у трилогії, назвемо саме ті, які необхідно осягти вже в якісно новому історичному часі й ситуації.
Для всіх країн пострадянського простору, зокрема й для України, характерні в період становлення власні соціально-економічні, політичні й духовні процеси, враховувати й визначати особливості яких, безумовно, треба в контексті і світового, і європейського розвитку. Існують, як відомо, мінімум два кардинально протилежні шляхи вирішення гострих соціально-політичних суперечностей країн і народів у сучасному світі. Один з них мирний, свідомий, політично узгоджений, скажімо, об’єднання розділеної після Другої світової війни Німеччини, другий — немирний, агресивний, силовий, як, наприклад, розчленування колишньої Югославської держави, яке відбулося наприкінці ХХ століття. І це при тому, що світ дедалі більше переконується: силове, воєнне вирішення проблем і конфліктів між країнами і народами приречене на поразку.
Не применшуючи ролі і значення економічних, політичних, соціальних трансформацій українського суспільства, завважимо таку основоположну політичну проблему для майбутнього історичного шляху України як проблему геополітичного вибору й забезпечення захисту власних національних інтересів. Її об’єктивне існування обумовлене тим, що Україна була й залишається європейською державою, сформованою слов’янським етносом, де українська нація — титульна серед більш як 130 національних меншин. Тим часом саме проблеми титульної, української, нації, були і залишаються невирішеними, а не проблеми окремих національних меншин, як намагаються стверджувати тепер.
З перших днів незалежності Україна проголосила себе позаблоковою державою, заявивши про своє прагнення дотримуватися рівноправних партнерських відносин з усіма країнами світу, послідовно й принципово боротися з будь-якими формами експансії, агресії, тероризму, мілітаризму, порушення прав людини і прав суверенних держав.
Ці засадничі основи внутрішньої й зовнішньої політики молодої держави України мали й мають принципове значення, бо такої миролюбної політики не продемонструвала на пострадянському просторі жодна держава. Проте світ, особливо такі наддержави-«демократи», як США, їхні партнери — Англія, Німеччина, Ізраїль — не оцінили багатьох справді мирних ініціатив України, зокрема відмову від ядерного озброєння. Як наслідок — Україна залишилася не тільки без досить сильного стримувального чинника, а й наодинці у вирішенні питань ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи чи інших проблем загальноєвропейського і загальнонаціонального характеру і масштабів.
Намагаючись підтримувати дружні взаємини з усіма країнами Європи, інших континентів, Україна, однак, перебуває у досить складній політичній ситуації: враховуючи безблоковий статус держави, що переживає складні трансформації, дедалі гострішим стає питання входження в НАТО, участі — хоча б як миротворчої сили — у залагодженні конфліктів, зокрема на Близькому Сході, в інших точках земної кулі. Важливо з’ясувати проблему не так інтеграції в Європу, як політико-правового захисту своїх національних інтересів. Ця проблема, за всієї її специфіки, має багато спільного у розгляді геополітики України і щодо Росії, і щодо країн Європи, Азії, інших континентів.
Інша проблема — правильне розуміння і врахування процесів інтеграції та глобалізації з позицій того самого національного інтересу, що притаманний саме національним етнічно гомогенним державам з чітко вираженими етнічними характеристиками й особливостями. Суть у тому, якою мірою інтеграційні процеси будуть корисними Україні, чи не втратить вона своєї національної, культурної специфіки і самобутності.
Новостворена держава Україна прагне максимально чітко усвідомити себе в геополітичному просторі, в контексті розвитку світової цивілізації, визначити свої пріоритети, реальні національні інтереси та виробити стратегію і тактику їх реалізації.
До сьогодні стосовно не лише геополітичних орієнтацій і геополітичного вибору України, а й усвідомлення реального простору, який не лише формально, але об’єктивно — духовно, морально український, гостро постає питання: то який він насправді цей простір, чи можна і слід ідентифікувати його з простором великокнязівської доби чи, скажімо, козацької держави, як витоків, первнів української державності?
На початку ХХ століття Юрій Липа застерігав, що нове геополітичне положення українства має, з одного боку, визначатися з урахуванням нового політичного світогляду, а з другого, зважати, що ріст геополітичної думки відстає порівняно з територіальним зростанням. Після проголошення незалежності України стало зрозумілим, що формальне визначення меж українства, його становище у світі — то свята простота порівняно із усвідомлення найважливішого: хто ми є, де ми є, якими ми є, чи маємо бути. Бо все це фундаментально визначається, закріплюється у масовій психології і національній свідомості українства.
Так чи інакше, але трилогію Ю. Липи маємо і нині розглядати з урахуванням і таких сентенцій. У термінах класичної геополітики українську геостратегію у наш час визначають дві головні парадигми: Євразійська і Євроатлантична. Але з часом дедалі більше нагадує про себе доктрина, про яку, власне, і писав Ю. Липа — Чорноморська, яку не варто зводити до регіональної чи геополітичної політики України, зокрема, в Криму. Діапазон цієї політики був і залишається набагато ширшим і складнішим. Юрій Липа ще у 20-30-ті роки ХХ століття межі України визначав берегами Чорного моря — від Дунаю до Кавказу.
Якщо ж сьогодні будь-хто намагається визначити місце України у світі, не усвідомлюючи, до якої доби він належить, де, в якому часі перебуває, — це неминуче спричиняє серйозні суспільно-політичні помилки. Отож, маємо пам’ятати, що колишня Росія давно розпалася і вести мову про кордони українства слід у конкретному часовому, ситуативному вимірі. «Призначення України, — зазначає Ю. Липа, — є тільки в ній самій, її доля є в її людях та в їх моральних і матеріальних засобах». Це неоціненна думка. Ствердження України у сучасному світовому просторі визначається її власною самодостатністю, визнанням українського інтересу поза кордонами України. Разом із тим ствердження Україні у світі стовідсотково залежить від потенціалу і творчості кожного з нас, українців, від тих моральних і матеріальних засад, які ми спроможні створити.
Треба бути не просто глибоко переконаним у власних висновках і застереженнях щодо долі поневолених більшовизмом народів, а й мати жертовну відвагу, щоб у 1941 році (1941!) писати таке: «Традиції більшовизму як влади не зв’язані ні з мораллю, ні з традицією підбитих (підкорених) ним народів». І далі Ю. Липа розкриває нелюдський механізм світської плутанини, яку було обрано більшовизмом для перемішування передусім слов’янських народів з тим, щоб завадити їхньому істинно природному, об’єктивно обумовленому духовному об’єднанню.
Для потужного поступу нації їй конче необхідна єдність, зорганізованість, бо звідси, наголошує Ю. Липа, бере початок духовність нації. І не просто духовність як система цінностей, але скристалізованість основних ідей буття конкретної нації. У свою чергу, щоб об’єднати ті ідеї, необхідно «глибоко відчути свою батьківщину як цілісність». Чи не тому ми сповна не обстояли власну державу як із середини, так і ззовні — у світовому обширі, — що понад п’ятнадцять років новітнього державотворення не спромоглися осягнути і відчути себе конче як цілісність? Йдеться про стан українства у цілому світі, а не лише у власній домівці. Україна страждає і від безбатченків, і від манкуртів, пристосуванців, що полишили Батьківщину та подалися до іншого притулля.
Тисячолітня історія українства сотнями прикладів доводить, що найнадійнішим засобом протистояння національній самосвідомості українців, їхньому намаганню створити власну національну державу було примусове, штучне роз’єднання, винищення еліти, численні перепони у розвитку мови, культури, традицій. І діялося це всупереч історичній правді, що, починаючи від найстарішої і найрозвинутішої трипільської культури, Україна органічно була пов’язана з південною і східною Європами та й, власне, з усім світом. Це була та культура, що «цвіла дві-три тисячі літ перед Христом». І тому, за Ю. Липою, великі світові культури (колиска людської цивілізації) — це Єгипет, Месопотамія, Індія, Китай, Егея, Трипільська культура. Щоб пізнати сутнісні ознаки таких цивілізацій, треба глибоко вивчити народи, які проживали на їх обширах.
Осягти ж єство будь-якого народу можна лише тоді, коли є усвідомлення, розуміння багатьох базових понять, таких як «етнос», «нація», «культура», «рід», «родина», суспільство». Досліджуючи особливості цих понять стосовно українства, Ю. Липа виводить основні ознаки і риси української натури. Це еллінськість українців як найяскравіша зовнішня ознака, готизм та ін. До Ю. Липи таких ознак українства ми, власне, не мали взагалі, як і не брали до уваги той же еллінський характер Запорозької Січі, яку Ю. Липа називає «найцікавішою расовою асоціацією українців».
Як і десятиліття, століття тому, нині шукаємо відповідь на сакраментальне питання — що то за феномен «українська душа». Ю. Липа доводить, що для українця завжди «центральним пунктом світу є Україна, українські люди й українські землі». Це насправді є неформальною ознакою духовності, коли саме «свій край світу визначається за середину світу». Українці завжди відчували свій особистий світ як зразок для інших світів, що блискуче пояснює витоки і зміст нашої національної гордості і самоповаги. Саме самоповаги, а не шовінізму чи якоїсь ксенофобії. Ю. Липа таке самовідчуття називає «відчуттям серединності власної раси», тобто її значущості, і аж ніяк не другорядності.
Виокремлюючи особливості українства з-поміж інших народів, Ю. Липа прискіпливо анатомує проблему нашої державності, характеризує елементи такої державності. «Не чистий індивідуалізм, — пише він, — є характерний для українця, лишень українська асоціативна група, громада, артіль. Це є одиниця українського типу більшої організації».
Стверджуючи, що «українська раса — це раса солідаристів, для яких суспільний ідеал — група, а не індивідуальність», Ю. Липа з великим пієтетом наголошує цю основну рису українців у характері та способі життя таких видатних провідників нації, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Грушевський, С. Петлюра та інших. Найприродніше місце українця — перебування у групі, а ніколи — поза групою, зазначає Ю. Липа.
Схід — Захід — одвічна українська дилема, що і нині в геополітичному дискурсі чи не найважливіша, але Ю. Липа стверджує: «Підложжям української раси, підложжям її культури й світогляду від самого початку і до останніх часів був Південь». Доводячи, що духовність (християнство) прийшла з півдня, та вказуючи на роль Півночі (нормани, військова експансія київських князів), Ю. Липа стверджує, що віссю українських земель була і залишається вісь Південь — Північ. Це надто принциповий висновок і для сучасної геополітики України.
Ю.Липа вперше обгрунтував також ідею чорноморського простору України, вважаючи, що Україні в цьому просторі об’єктивно належить провідне місце і роль.
Зрозуміло, що з плином часу досить складно тепер вже пояснювати такі сентенції Ю. Липи, як: «Державна спільнота з Білоруссю — це питання життя для України»; «Таврида — це центр усіх морських доріг Чорного моря й підойма цілого північного узбережжя», «Органічно Дон зв’язаний з Україною» і т. ін., оскільки геополітичні вектори України нині не такі, як у добу автора трилогії. Йдеться про те, що для Ю. Липи важливою ознакою національного опертя є не просто присутність, а помітний вплив у чорноморському басейні українського елементу. І не треба при цьому намагатися вбачати будь-які примітивні звинувачування українства у зазіханнях на нині чужі землі — Ю. Липа в Чорноморській доктрині шукає доконче те спільне, що має поєднувати, а не роз’єднувати усі народи цієї величезної території, що жилами великих рік сходиться до Чорного моря. Ю. Липа зробив точний політичний прогноз: нині країни Чорноморського басейну активно шукають шляхів і моделі об’єднання, бо для чужинців цей простір і нині є фактично колоніальним. А відтак надії на спільну волю, на модель співдружності на зразок ГУАМ, про який йдеться сьогодні, чи чогось іншого, зростають небезпідставно.
Чорноморський басейн — ласий шматок для багатьох країн: територіально (геополітично), природно-ресурсно, економічно. Так віссю царської Росії здавна була вісь північ — південь (Петербург — Севастополь), хоча, як доводить Ю. Липа, за часів совітів замість неї дедалі виразніше поставала східно-західна вісь: Москва — Сибір. Та хоч би як там було, ініціатива України у зближенні чорноморських держав і за часів Ю. Липи, і нині є історично виправданою, логічною.
Треба дуже любити свій народ, щоб, не втрачаючи національного духу, зуміти передбачити його історичну долю і майбуття у часовій перспективі. Екстраполюючи думки і прогнози Юрія Липи стосовно долі українства, треба погодитися з тим, що йому це вдалося зробити сповна — і для нас, його нащадків, українців дня сущого, і майбутніх поколінь.
Микола Головатий,
доктор політичних наук, професор
До теми:
