Актуально
65701 перегляд
 |
Це вже, мабуть, відомо, що цей голод охопив переважну етнічно українську територію (я вживаю слово "українську", адже на даний момент саме слово "українці" є самоназвою нашого народу, хоча історична самоназва "руси" чи "русини", але це вже інша тема). І всім треба знати, що у 1931-1933 роках голод охопив територію Подніпров’я, Причорномор’я, великої частини Слобожанщини, тобто більшість території підрадянської України, а у 1935-1937 роках голод охопив українські Кубань і Придоння. Протягом тих голодних років загинуло близько 14 мільйонів етнічних українців, які проживали в тодішньому Радянському Союзі. Сам Сталін у розмові з Черчіллем "хвалився", що на кінець 1933 року померло 10 мільйонів українців. Але, як ви вже знаєте, голод був і пізніше...
Варто також сказати, що радянська "машина" впродовж 20 століття винищила (тут мається на увазі фізичне знищення і частково етнічна асиміляція) близько 50 мільйонів українців! Вдумайтеся в цифри! Це не просто статистика, це наш біль.
Впродовж двадцятого століття нас загинуло більше, ніж є зараз. І загинули переважно найкращі люди: національна інтеліґенція і селянство (головне, оті українські господарі, які століттями годували не тільки Україну, а й чи не всю Европу). Ціла держава пішла в небуття...
Чому це сталося?
Чому голод забрав стільки нашого люду? Невже не могло бути інакше? Якщо бути оптимістами, то могло й бути інакше, та якщо бути реалістами, то ці події уже в минулому і можна тільки проаналізувати обставини смерті такої кількості нашого народу.
Наш народ має цікавий менталітет, який в останні століття нашого існування формувався переважно в умовах неволі і перманентної боротьби за нашу свободу. Ці обставини зумовили те, що в однієї частини нашого народу сформувалося гіпертрофоване почуття любові до всього свого, а в іншої частини, більшої – почуття меншовартості. Саме така розбіжність і навіть переплетення цих різних суспільних течій виливалися то у реваншистські настрої, то у рабське поклоніння завойовникам. Свободу, яку ми досягали, ми ж таки не вміли цінувати і втрачали її майже одразу. Мабуть, це тому, що українці є великими мрійниками і романтиками, ейфорія свободи перетворюється на страшну хворобу, яка проходить лиш тоді, коли ми знов опиняємося під чужим чоботом і отримуємо новий стимул до нової боротьби.
В останні два століття у нас не було своїх великих провідників. Уся наша верхівка або була знищена, або колабораціонувала із завойовниками. Наша політика, наша релігія і наша територія належали не нам. Отож:
Наша територія. На момент голоду вона була поділена між Радянським Союзом (Росією), Річчю Посполитою (Польщею), Чехословаччиною, Румунією. Більшість території контролювала саме Росія. Саме на цій підросійській, етнічно українській території і відбувся голод. Сам фактор приналежності цих країв до Радянського Союзу і зумовлює фактори наступні.
Наша політика. Її практично не було. Протягом багатьох століть Росія і всі держави, столицею яких була Москва (Російська імперія, Радянський Союз), спричинили до того, що політичної еліти на підросійських етнічно українських землях практично не було. Москва завжди провадила політику винищення нашої державницької верхівки, або ж її асиміляції, що рівне знищенню. Беручи до уваги 20 століття, то після поразки Української Народної Республіки і після жорстокої реакції на українізацію, навіть українських за суттю комуністів не залишилося (так званих націонал-комуністів). Наше селянство в такій ситуації стало сиротою, політичною сиротою. Не маючи захисників проти комуністичної машини, селяни, можна сказати, були приречені.
Публiкацiї за темою «Голодомор»:
