Актуально
63299 переглядів
 |
Шановні пані й панове!
Цей виступ мав би стати передусім виявом вдячності. Напевно, для того й існують на цьому світі літературні премії, щоб цього доброго почуття робилося хоч трохи більше. Тому я хочу скористатися цією чудовою нагодою і Вашою присутністю в цій залі, щоб ще раз уголос висловити глибоку вдячність передусім тим, хто спричинився до виходу моїх «Дванадцяти обручів» німецькою мовою – я щиро дякую моєму Видавництву і моїй Перекладачці. Найбільша заслуга в тому, що ми з Вами на цьому світі не розминулися, належить саме їм. По-друге, я дякую тим, хто цю книгу зауважив і хто про неї писав, у такий спосіб спричинивши досить широкий розголос у німецькомовному книжковому просторі – я глибоко вдячний усім без винятку рецензентам та оглядачам цього роману. По-третє, я надзвичайно вдячний простим читачам (хоч у дійсності жоден читач не буває простим, тож даруйте мені умовність окреслення), так от, я вдячний усім, кого я зустрів і побачив під час моїх численних читань у більших та менших містах цієї частини Європи, усім, хто щоразу заповнював аудиторії і реаґував перш усього своєю уважністю, чутливістю, сміхом, запитаннями, олівцевими помітками на сторінках. Але й тим із читачів – їх значно більше – кого я жодного разу, на жаль, не зустрів і не побачив, хоча, сподіваюся, відчув суто атмосферично їхні переживання, викликані моїм текстом – усім їм я страшенно вдячний.
Безперечно, я дякую містові Ляйпциґу та Організаторам цієї премії – тим більш для мене цінної, що в її назві знайшлося місце для поєднання двох понять, котрі були й залишаються для мене ключовими: перше з них Європа, а друге порозуміння. Я не можу не подякувати Журі цієї премії за те, що воно так високо оцінило мої зусилля і парадоксальним чином вирішило присвоїти цю премію порозуміння творові, одним з головних мотивів якого є його, порозуміння, неможливість.
Я вдячний тобі, Інґо Шульце, за згоду на спільну подорож, за її опис, за те, що у своєму виступі ти вперше звернув мою увагу на речі, яких я досі не бачив, хоч увесь час на них дивився.
Перелік усіх Вас, кому я безмежно вдячний, я міг би продовжувати й продовжувати – настільки в мені її, вдячності, сьогодні багато.
Але мою вдячність віднедавна сильно зіпсовано. 20 лютого 2006 року у світ вийшло інтерв’ю пана Фергойґена газеті Die Welt. Пан Фергойґен – нагадаю тим із Вас, котрі не відразу зорієнтуються – є одним із заступників голови Європейської Комісії, тобто сказати, що він особа офіційна буде навіть недостатньо – він суперофіційна суперособа. У відповідь на запитання журналіста про майбутнє Об’єднаної Європи він сказав таке: Через 20 років усі європейські країни стануть членами Євросоюзу – за винятком країн-спадкоємниць СРСР, які сьогодні ще не в ЄС.
Висловлювання пана Фергойґена має на мене шалений вплив. Я вчергове ставлю хрест на надіях і дозволяю собі сказати все, що я з цього приводу відчуваю. Можливо, це нечемно, можливо, замість вдячності з мене зараз полізе суцільна образа. Можливо, та навіть і не можливо, а точно, Ви – не та аудиторія, котра на це заслуговує, і тут зовсім не те місце, де я мав би зосереджувати Вашу увагу саме на цій драмі. Але я не можу про це не говорити, я був би з Вами нещирим, якби я про це не говорив. Мені здається, вчергове перекреслене інакше майбутнє, що значною мірою становило сенс моїх надій та зусиль, є достатньою підставою для цього неврозу.
У грудні 2004 року, в дивовижну мить між завершенням нашої помаранчевої революції та повторним туром наших президентських виборів, я отримав нагоду виступити перед європейськими парламентарями у Страсбурзі. Суть мого виступу полягала в тому, що я просив їх, а з ними і всю європейську спільноту, допомогти певній проклятій країні врятувати саму себе. Я звертався до них приблизно так, що хотів би виразно почути з Європи, що вона чекає нас, що вона не може без нас, що Європа без України не відбудеться у всій своїй повноті. Нині остаточно підтверджується те, що я просив занадто багато.
З того часу минуло 15 місяців, з яких дві третини я прожив серед Вас. Тобто – дозволю собі сарказм – у Європі. За цей час я погодився на десятки інтерв’ю, публічних дискусій, круглих столів та ще десятки літературних читань. У цих виступах я значною мірою перетворився на ретранслятора однієї, не такої вже й абсурдної ідеї – про те, що і ми в Європі. Останні чотири слова є цитатою, сформульованою наприкінці ХІХ століття, 110 років тому. Цими словами публіцист, есеїст і перекладач Іван Франко хотів привернути увагу мислячих європейців до нестерпно аутсайдерської ситуації українців Галичини і загалом українців як таких. Це досить болісна формула, ви тільки вслухайтеся: І ми в Європі. Це волання в пустелі.
Так от, минуло 110 років, а потреба в ретрансляції цього гасла так і не відпала – швидше навіть загострилася. Тож я й намагався про це за кожної нагоди говорити, оскільки для мене життєво важливою є Ваша допомога тій самій проклятій країні, мовою якої мені випало писати і освідчуватися. І ця допомога не була б чимось фантастичним, вона полягала б винятково в одному: не формулювати речей, котрі вбивають надію.
Як виявилося, всі ті десятки моїх виступів пішли намарне. Мабуть, я говорив надто невиразно й тихо. Європейського порозуміння не відбулося.
Зате відбулася візова афера. Виявилося, що в Європі це також трапляється: для досягнення перемоги на виборах годяться будь-які засоби. У цьому випадку – масована атака правих політиків на своїх опонентів, унаслідок якої жодна зі сторін особливо не потерпіла, ось навіть і спільний уряд постав після всіх взаємних нападів. Потерпіла ж при цьому виключно третя сторона, якої, зрештою, не шкода -- українське суспільство, на довгі-предовгі роки засоційоване в пересічній німецькій підсвідомості з червоним сигналом небезпеки. І – що так само прикро – жодного інтелектуального голосу з німецького боку, який принаймні піддав би сумніву слушність усієї кампанії. Жодного письменника, філософа чи науковця, котрий просто вголос засумнівався б у тому, що українське суспільство і справді всуціль складається зі злочинців та повій і всі вони так і рвуться на священну Шенґенську територію, щоб зруйнувати добробут і безпеку її споконвічних мешканців. Звісно, я буду щасливий сто разів попросити пробачення у тих із вас, які вкажуть мені, що я чогось не догледів і насправді такі голоси лунали. Але боюся, що мені не доведеться вибачатися.
Так, я щось говорив і лишився непочутим. Моє перебування серед Вас завершується, і я повертаюся в Україну з єдиною відповіддю на моє головне запитання – тією, що її так недвозначно сформулював пан Фергойґен.
До речі, Ви вже, певно, звернули увагу – в його інтерв’ю слово «Україна» взагалі не звучить. Там говориться узагальнено: країни-спадкоємниці СРСР. Проте саме і тільки в Україні це висловлювання викликало неймовірно драматичну реакцію. Вона всюди – у заголовках новин та інтернетних банерах, її тиражують і коментують. Передусім – політичні реваншисти, антиєвропейські, замовлені Росією сили, ті, що були владою вчора, а нині називають себе опозицією, хоч у справі нищення агітаційних наметів та підпалів автомашин своїх супротивників вони й далі поводяться як і тоді, коли перебували при владі, себто цілком нахабно, брутально й безкарно. І вони фактично вже святкують перемогу – який нищівний удар по президентові з його європейською мрією, яка нагода для глузування із самих лише понять європейський вибір, євроінтеґрація та демократичні вартості! Тішаться з цього приводу й за межами України. Російський Інтернет просто атакує нас заголовками типу «УКРАИНЕ УКАЗАЛИ НА ЕЕ МЕСТО».
Цілком зрозуміло, чому все відбувається саме так, як відбувається. Адже цілком зрозуміло, кого саме мав на увазі пан Фергойґен, уживаючи поняття країни-спадкоємниці. Таких країн з європейською мрією у колишньому СРСР є всього одна. І рік тому вона, як і я, вірила в те, що її зрозуміють.
Але, виявляється, здійснивши чудо, ми нічого не змінили.
Усе, що нам пропонується замість європейської перспективи – це спрощений візовий режим. Наскільки я розумію, спрощення полягатиме виключно у своєрідному підкупі еліт, представникам яких, можливо, дозволять отримувати єдину шенґенську візу на 5 років – супер! Що стосується всіх інших 99% позаелітних українців, то для них це спрощення обернеться радше ускладненням, причому неподоланним. До їхніх послуг готуються удвічі дорожчі візи нового зразка, із застосуванням – як це називається? – біометричних критеріїв. Європейський Союз обирає відверто бушівський шлях самозахисту: він вимагає відбитки пальців. Так, відбитки пальців – як і належиться усім на світі злочинцям і повіям! Візова афера продовжує резонувати, і санітарний кордон насправді зміцнюється та розбудовується. Відбувається щось, прямо протилежне тому, чого я так сподівався. Щось прямо протилежне європейському порозумінню.
Насправді я хочу не так і багато: щоб українцям дозволили їздити Європою без перешкод. Хоча б на тій підставі, що вони теж європейці. Тобто щоб на них так само поширювалася 13 стаття Загальної декларації прав людини про свободу пересування – хоча б на тій підставі, що вони теж люди, навіть ті з них, які мають по вісім пальців і третє око – на животі. Щоб вони просто сідали – в автомобілі, потяги або на велосипеди – і вирушали в західному напрямку, цілком леґально і довільно. Вони не зруйнують нічиїх міст і не знищать жодної культурної пам’ятки, повірте мені на слово. І навіть ринку праці вони не зруйнують, це ж просто нонсенс – думати, наче вони можуть зруйнувати чий-небудь ринок праці!
Тим часом усього мене переповнюють погані підозри і припущення. Я знаю, що вони як мінімум нетактовні, але нікуди від них не можу подітися. Як наприклад: а може Європа просто боїться? Може, вона боїться Європи, самої себе? Може вона тому від нас і закривається, що ми заблизько до серця прийняли її вартості, що ці вартості стали нашими? Бо насправді їй самій уже давно до цих вартостей немає ніякого діла? І головне, чого вона прагне – це не змінюватися. І саме цю нездатність до змін плекає в собі як свою найвищу таємну вартість?
Шановні пані й панове, дорогі друзі, сьогодні я хочу запросити всіх Вас у спільники проти цієї нездатності. Я припускаю, що на 99% Європа може складатися з фергойґенів, але я не перестаю вірити в її останній відсоток. Мені дуже важливо знати, що він є. Адже мені залишається, як завжди, все починати спочатку. Залишається визнати, що всі мої попередні романи просто жахливі, і мені слід починати новий. Залишається вірити, що, незважаючи на згадані 99%, писання книжок здатне змінювати цей світ і навіть Європу. Залишається все одно бути вдячним – Ви мене, можливо, не зовсім добре почули і не надто зрозуміли, але при цьому дуже старалися. Звичайно, я дякую Вам за те, що Ви зауважили мої конвульсивні рухи і не надто переконливу жестикуляцію. Але передусім я дякую за цю нагоду – вперше у житті звертатися до Вас з усією гіркою відвертістю, котра накопичувалась у мені упродовж цих 15 місяців поміж Страсбурґом і Ляйпциґом.
До теми:
